Ліля Ваніль - Моя хороша дівчинка, Ліля Ваніль

― Твої речі в пралці, можеш дістати й переодягнутись, — він навіть не обертається. Дістає лоток яєць, помідори, сир, якусь зелень. Живіт знову видає голосну руладу. Свіжі помідори востаннє я їла влітку. Є мамині консервовані, але це не те... — Все ж наполягаю на сніданку, — тон не передбачає відмови. — І я сам тебе відвезу, куди скажеш. Підозрюю, з грошима негусто.

Нарешті вшановує своєю увагою. Прискіпливий, трохи зверхній погляд знов пробігається по мені.

Червонію і злюсь. Низькі статки не привід для сорому, але все одно ніяково. Тим паче після такої заяви. Наче бродяче кошеня підібрав. Хоча, а зі сторони, воно певно саме так і виглядає.

― Не варто турбуватись! — гордо задираю підборіддя. 

Народжуються з золотою ложкою у роті й розповідають, кому як жити. Не подобаються мені такі. За прихисток, звісно, безмежно вдячна. Але це ж не робить мене його власністю, еге ж?

Знизує плечима.

― Ванна там, — вказує на двері зліва. — Можеш і душ прийняти. 

Владний тон бісить. Але спокуса поніжитись під гарячою водою неймовірно велика. І я коливаюсь. У нас ледь тепла. Треба довго чекати, поки стече. І все одно до потрібної температури не нагрівається. А тут, впевнена, буде ідеальна.

Зрештою, коли ще підвернеться випадок насолодитись благами цивілізації. У цього багатія певно душ такий, що закачаєшся, а не тоненька цівка з напівполаманої лійки.

― Дякую… ― бормочу і поспіхом, поки не передумала, зникаю за вказаними дверима.

Ванна тут й справді чудова. Певно не одна. Навряд чи господар з другого поверху бігає на перший, щоб помитись. А душ просто мрія русалки. Вода тече з усіх сторін, ніжно масажує пружними струменями шкіру. І я насправді кайфую від такого неземного відчуття. Шампунь та гель лише чоловічі. Але пахнуть приємно. Трохи солодко і пряно. І вже точно якісніші за мої, дешеві, від яких волосся як дроти, а шкіра свербить і лущиться. Нарешті відчуваю себе чистою. Навіть посміхаюсь відображенню у запотілому дзеркалі. Хай ситуація «зашквар», як каже молодший брат. Але я жива, здорова чиста і в безпеці, здається. А зверхність Дем’яна не найгірше, що могло статись.

Шкіра раптово покривається мурашками. З порожнього шлунку стравоходом підіймається гіркота. Хоч туман і заважає згадати вчорашній вечір, але саме тіло пам’ятає відчуття безпомічності й жаху. І я опираюсь на умивальник, бо ноги підкошуються. Часто дихаю, щоб заспокоїти шалене серцебиття. "Що було вчора?", ― питаю у блідого переляканого відображення. Та дівчина у дзеркалі дивиться на мене великими, нажаханими очима. І відповіді у неї немає.

За кілька хвилин все минає. Зіниці знову стають нормальними, озноб зникає. Лише липкі від поту долоні нагадують про приступ. Ретельно мию їх з милом, до скрипу, й витираю рушником. Методична дія допомагає остаточно заспокоїтись. Прагнення згадати усе, що трапилось вчора, посилюється. Але, мабуть, для цього потрібен час.

Знаходжу свій одяг у пралці. Чистий і свіжий, навіть пуховик. Пахне порошком чи засобом для пом’якшення тканини. Притуляюсь щокою до светрика, дійсно м’якенький.

Перед очима мелькають смутні картинки. Сварюсь на дорозі з Даміром і Санею, падаю в сніг. Ці спогади не викликають відчуття жаху, лише гидливість і пронизливий холод.

Пересмикую плечима. Тепер я в теплі, і одяг сухий. Але, чи варто в нього перевдягатись? Панчохи й міні були для вечірки. А светрик хоч і в’язаний, але коротенький. Відкриває живіт. Не на пари ж збиралась.

Виходжу на кухню, стискуючи в руках згорток з одягом. Нерішуче мнусь. Переодягнусь уже перед виходом. Зараз за таке відверте вбрання трохи ніяково. Дем’ян і так невисокої думки про мене. Це видно й неозброєним оком.

Волосся я теж помила, не стрималась. Холодні вогкі пасма торкаються спини. Їжачусь, спостерігаю з-під вій за чоловіком.

― Готова?

Киваю.

― Спортивки й футболку можеш лишити собі, ― кидає на мене швидкий погляд. — Це явно краще за те, що було на тобі. Хоч сідниці не відморозиш, поки до машини йтимеш.  

Червонію, як перезрілий помідор. Хоч сама думала про такий варіант, та чути зі сторони жахливо.

― Я відішлю усе поштою. Тільки… ем… адресу скажи.

— Не парся, — відвертається до плити. Шарудить лопаткою у сковороді. — Головне, наступного разу на вечірку вдягай щось більш пристойне, — не втримується від шпильки. 

Якби було куди, почервоніла б ще більше. Але доводити, що таке вбрання для мене швидше виняток, ніж правило, не бачу сенсу. Він вже зробив свої висновки, навішав на мене ярлик. І впав в моїх очах остаточно. А робити висновки про дівчину тільки на основі одягу, я щиро вважаю сексистським пережитком минулого, і взагалі дурнувато. Одяг лише одяг. Кожен має право носити те, що подобається.

Сідаю за стіл. Переді мною відразу ж з’являється квадратна тарілка з чорного напівпрозорого скла. Напроти ще одна. Дем’ян вправно розкладає яєчню та салат зі свіжих овочів. Слинка уже тече. Хрумкі солодкі огірочки й помідорчики. Аромат неймовірний.

Через кілька секунд до тарілок приєднуються чашки з кавою.

Все ж Дем’ян добрий… Хоч сексист і мажор. Годувати мене вже точно не зобов’язаний, але приготував сніданок, потурбувався.

― Не знаю, чи ти п’єш. Зробив на свій розсуд.

Посміхаюсь. Кидає з крайнощів в крайнощі. Від гарячої вдячності, до роздратування.

― П’ю,— несподівано розумію, наскільки хочеться пригубити тонізуючого напою.

― Цукор я не додавав. Сама…

― Я без цукру, ― з насолодою сьорбаю.

Гарячий гіркуватий напій бадьорить з перших ковтків. Дуже смачно.

Навіть порівнювати соромно з тією розчинною гидотою, яку п’ю вдома чи купую в буфеті на парах.

― То чим ти займаєшся, Ніка? — по мені пробігається прискіпливий, вивчаючий погляд.

Такий був у нашого викладача з вищої математики. Боялась його до темних мушок в очах.

― Вчусь. На третьому курсі, — відразу гублюсь. Очі бігають. Не можу, коли отак, прямо в лоб питають. Ніяковію. Тим паче тон, яким це робить Дем’ян більше схожий на допит. Ніж на дружню бесіду.