Мирослава Горностаєва - Атарінья

і підбігла до панелі, за якою ховалася потаємна шафка. Відкрила, вийняла якусь

скриньку… Клацнули замочки…

Коли мати обернулася до нас, то на її грудях сяяла пектораль. А Камінь… Він не просто

світився, як зазвичай – він палав. Він бився, він стискався як живе серце. Я думаю, що

Сильмарил відчував господарів… Як і вони його.

Ми підбігли до неї. Про Камінь ми знали те, що співається в «Leo Leitian», тобто майже

нічого. Фалатрим, здається, вважали його чародійським оберегом, який може захистити

їх від Пітьми з Півночі. Тому вони тоді і підтримали доріатських Синдар. Ну, а для нашої

матері Сильмарил був символом високого роду і княжого титулу. «Це той самий камінь, здобутий моїми родичами… О, так, Берен та Лутіень… Цього вечора для вас заспівають

«Leo Leitian»… О, це було неймовірне кохання… І величний подвиг. Так, у короні самого

Моргота… Сильмарил»

Лице Ельронда викривилось навіть не зненавистю – зневагою. «А в тобі, милий гостю, -

подумала Нерданель, - теж задосить крови Аданів, щоб пронести оце через дві епохи»

«Мати відштовхнула нас, - продовжив Ельф, - відкинула як непотріб. І вибігла зі

спочивальні. Тим часом брязкіт мечів і гамір битви лунали вже на подвір’ї нашого

будинку з мармуровими колонами, який матір воліла називати палацом. Я вирішив

озброїтись – окрім того, що Феанорінги є убивцями родичів, і зоставляють ельфенят у

лісі на поталу вовкулакам, свого часу я дізнався від доріатських жон і дів ще багато

страшних речей. Не буду їх тут усі перелічувати, щоб не ранити вашого серця, але одного

я боявся найбільше – оповідали, що Феанорінги тримають при собі рабів-Ельфів з Синдар

та Нандор.

Зі зброї у спочивальні знайшовся лише

ножичок для чищення яблук. Його я і

ухопив якнайміцніше… Ви смієтесь?»

- Ти

хоробрий,

Ельронде

Еаренділіон, - сказала Нерданель,

- з ножичком для чищення яблук

проти

найперших

мечників

Валінору… і Ендоре?

- І Ендоре, - сказав Ельронд, - і я це

знав…

Навіть

їхні

вороги

визнавали їхнє вояцьке вміння.

Але яка там хоробрість… У мене

трусилися ноги, а мій брат взагалі

сів на підлогу. Брязкіт мечів уже

чувся майже за дверима, зрештою двері розчинилися навстіж – і до спочивальні

увірвалося двоє Ельдар…

Треба сказати, що в моїй уяві Феанорінги були ну… чимось єдиним. Як

багатоголовий змій… Я навіть не знав, скільки їх було – відав тільки, що мій дід Діор

убив під час взяття Доріату «аж трьох»… Пробачте, благаю, однак я змушений про це

згадати…

Ті двоє здалися мені високими, мов тополі нашого парку. Обидва вони були без

шоломів, але в кольчужній броні, зверху ж мали якісь багряні накидки, один –

рудоголовий, на хвильку мені здалося, що то Амрод, а чи Амрас, але у воїна було

інше обличчя… Він… Він так схожий на вас, вельможна Нерданель, у вас майже ті

самі риси, і відтінок кіс, і очі, що нагадують прозорі зелені виноградини… Другий –

темноволосий, сіроокий, трохи нижчий на зріст… Лице його нагадувало лик Ітилю, сумовите навіть посеред битви, якесь прозоро-біле. А перший видався мені схожим на

полум’я смолоскипу, чий вогонь нищить перш за все себе.

13

Вони швидко обдивилися покоїк, побачили скриньку на столі і перезирнулися.

Темноволосий простягнув до скриньки руки, ніби всотував звідти щось. Рудий стояв

непорушно, меча він тримав у лівиці, а на правій руці було щось, що мені видалося

латною рукавицею. Темноволосий обернувся до нього і вказав поглядом на скриньку.

Той кивнув.

В цю саму мить Ельрос не втримався і чхнув. Я забув сказати, що ми забилися в кут

поміж шафою і поставцем. Рудоволосий розвернувся для удару… Удару з лівої… Мов

блискавка. І тут він побачив нас… Не буде перебільшенням сказати, що він зупинив

меча просто над моєю головою… Зупинив у повітрі. Я наче в яві бачу той зблиск

клинка…»

Ельронд замовк і знову присів до столу. Нерданель дивилася на нього, дивилася з

непомірним здивуванням. Син Еаренділя зумів пробачити її сину меча, зупиненого

над його головою, однак не зумів пробачити свою матір за те, що Камінь Феанора

виявився їй дорожчим за дітей.

- Дитя моє, - сказала вона лагідно, - я співчуваю тобі, бо смертний страх, перенесений в

дитинстві, закарбовується в пам’яті найтяжче. Я це знаю, бо народилася в Ендоре, до

того, як Валар покликали нас сюди, у Благословенні Землі. Я прошу у тебе вибачення

за своїх синів.

- О, не варто, не варто вибачатись, - озвався гість, - цих страхітливих речей могло б не

статися, якби… Якби мої синдарські родичі… Але менше з тим…

Отже, рудоволосий воїн стояв навпроти мене з мечем, який був трохи не довший за

мене, а у мене в руках був отой ножичок. І раптом Ельда