Мирослава Горностаєва - Атарінья

подобу дельфінчика, майстерно вирізаного з зеленого сяючого каменю.

- Це тобі, - мовив, вкладаючи мені камінця в долоню, - Нолфінгу…

Ельрос наприндив губенята. Амрас засміявся.

- О, ми знаємо… Знаємо… Не можна щось дарувати близнюкам одне на двох.

Зі своєї торбинки він дістав черепашку, вироблену з такого ж камінця. Черепашка м’яко

світилася.

- Тримай, - поклав він її в долоню Ельросу, - на щастя…

- А вам… - несміливо спитав мій брат, - хіба не потрібно щастя?

- О, ми і так щасливчики, - посміхнувся Амрод.

- Бо руді, - додав його брат.

В цю хвилину на галереї з’явилася княгиня-мати. З численним почтом, в супроводі озброєної

охорони… На її білій сукні переливалися самоцвіти Наугламиру… І той камінь…

Сильмарил. Він не просто сяяв… Він співав… Якщо все живе народилося з музики, то цей

камінь виспівало Божество.

- Геть від моїх дітей! – сказала княгиня. Вона хотіла вимовити це велично, однак її

голос зірвався на майже людський вереск. Однак рудоволосі близнюки не

посміхнулись. Вони дивились на камінь, тільки на камінь. Їхні ніжні обличчя раптово

постаршали на сотні літ.

Мати вирвала з руки Ельроса черепашку і жбурнула її на підлогу. Ельрос заплакав… Він

завжди плакав тихо, мов дощик.

- Ось хто завітав до нас, - вимовила княгиня, - княжичі-волоцюги… Де ви поділи свої

землі?

- Ясна пані, - якнайчемніше відповів Амрод, - в останні літа ми не можемо пишатися

перемогами, однак, дозвольте нагадати, що і ви перебуваєте тут з милості князя

Кірдана, який віддав вам владу над цим містечком і побережжям довкола. Отже ми з

вами рівні: ми є безземельними князями, а ви – княгинею без князівства.

У матері відняло мову. Амрас підморгнув брату і мовив на квенья:

- Найстарший пишався б тобою – відповідь була пречудовою.

8

Umea – погано, зле

11

- Найстарший мене уб’є, - тією ж мовою відповів його брат, - я погубив перемовини.

Свідками перемовин ми не були, бо до Зали Зібрань нас не пустили. Черепашку я

віднайшов і віддав заплаканому брату…»

Ельронд розв’язав капшучка на поясі і вийняв звідти два оброблених камінчика. Іграшки, які

Нолдор майстрували поміж битвами, аби було чим зайняти руки.

Нерданель взяла камінчики і притулила їх до обличчя. Через дві епохи, через простір і час

вона відчула знайоме тепло долонь своїх найменшеньких, почула їхній дзвінкий сміх…

«Якщо я заплачу нині перед цим… Нолфінгом, то опісля помру від сорому. Він гарна особа, цей Ельронд, принаймні так здається, але моїх сліз мені б не пробачили ні Феанаро, ні сини.»

«Я, - продовжив Ельронд, дивлячись кудись убік, - знову пробрався на галерею саме тоді, коли посланники очікували на відповідь зібрання. Якби в Гаванях зосталися Нолдор з

Гондоліну, можливо щось вирішилося б інакше, однак доріатці в усьому підтримували свою

княгиню, а Фалатрим… Останнім часом вони почувалися гостями у власному місті.

Я ховався в ніші, біля тих самих дверцят, що й першого разу. Близнюки мене помітили. Коли

вони проходили повз мене, то призупинились, і Амрод вимовив стиха:

- Завтра, Нолфінгу, заховайся десь подалі разом з братом. Тут буде небезпечно.

- Ми не хочемо, щоб ви загинули від

випадкової стріли, - додав Амрас.

Я відчув щось на зразок оsanwe9 – близнюки

зазвичай відчувають інших близнюків сильніше,

ніж просто собі Ельфів – але нічого не зрозумів, окрім тривоги, якою просякнуті були душі

рудоволосих воїнів. Я не зрозумів, хто вони такі,

бо уявляв собі Феанорінгів не інакше, як з кігтями

та іклами. І не сказав нічого навіть Ельросу. Тим

більше, що матір прийшла до жіночих покоїв

задоволена і погідна і мовила:

- Вони не насміляться…

Але вони насмілились. Ще й як…»

Збурений спогадами, Ельронд звівся на ноги і

пройшовся по залі, стиснувши на грудях руки,

намагаючись заспокоїтись.

- Я говорю забагато, - мовив зрештою, - я

забираю ваш час, а ще навіть не торкнувся

суті…

- О, мій час… - озвалась Нерданель, - я

давно вже не знаю, куди його подіти.

Раптом їй прийшло до голови, що брат Ельронда міг загинути під час нападу на Гавані.

Від випадкової стріли… Але жінка згадала з полегшенням, що гість сказав напочатку: «я

був для Майтімо названим сином. Таким же, як мій брат для Макалауре.»

Отже, близнюки пережили взяття міста… Феанорінгами. І цей Ельронд не тримає серця

на її дітей. Названий син Майтімо… Її первісток обожнював возитись з дітлашнею…

«Ми просиділи битву в материній спочивальні, - знову почула вона протяглий голос

гостя, - з її прибічних дів і жон нам не було ніякої втіхи, бо вони весь час зомлівали – то

по черзі, то всі разом. Раптом до спочивальні вбігла мати… Я ніколи не забуду її вбрання: сукня зі сріблястої парчі та зверху – накидка з пір’я… Ми вже знали, що на нас йдуть

війною жахливі і люті Феанорінги, тому кинулись до неньки, але вона відштовхнула нас, 9

Оsanwe – розмова подумки, телепатія.