Фредерік Пол - Брама

Брама відкривала шлях до всіх скарбів Усесвіту… і до всіх його несусвітніх жахіть. Коли проспектор Роб Броудгед досяг Брами на космічному кораблі гічі, він вирішив, що знає, який рейс принесе йому щастя. Три рейси потому Робінетт Броудгед став відомим і казково багатим. Але йому випало стикнутися з подорожжю… всередину самого себе, що стала ще небезпечнішою і страшнішою, аніж та жахлива мандрівка крізь міжзоряний простір, у яку він уклепався!

Мене звати Робінетт Броудгед. Та попри це я чоловік. Мій електронний аналітик (я зву його Зіґфрід фон Психіатр, хоча то не його ім’я. Він робот, тому в нього немає імені) кепкує:

— Робе, чому тебе хвилює, коли люди думають, що ти дівчина?

— Мені байдуже.

— Тому чого ти про це постійно згадуєш?

Мене дратує, коли Зіґфрід згадує мої спомини. Я дивлюся на стелю з підвісними конструкціями та піньятами, а відтак переводжу погляд у вікно. Насправді це не вікно, а рухома голограма прибою на Каена-Поїнт; Зіґфріда запрограмовано на різноманітні речі. За хвильку я відповідаю:

— Не моя вина, що так мене назвали. Моє ім’я вимовля­ється «Р-О-Б-І-Н-Е-Т», але всі говорять його неправильно.

— Ти чудово знаєш, що ім’я можна змінити.

— Якщо зроблю це, — кажу я, впевнений у своїй правоті, — ти твердитимеш, що в мене нав’язлива ідея стосовно виправдання свого роздвоєння особистості.

— Я тобі пораджу лише, — відповідає Зіґфрід із притаманним йому незграбним механічним гумором, — не вживати спеціальних термінів зі сфери психоаналітики. Було б краще, якби ти лише говорив про те, що відчуваєш.

— Я почуваюся щасливим, — у тисячний раз запевняю Зіґфріда. — В мене немає жодних проблем. Чому б мені не бути щасливим?

Знову ця гра в слова. Мені це не подобається. Мені здається, з програмою Зіґфріда щось не гаразд. Він говорить:

— Скажи, Роббі: чому ти почуваєшся нещасним? — Я мовчу. Машина наполягає: — Мені здається, тебе щось турбує.

— Дурниці, Зіґфріде, — відповідаю я з легкою відразою, — ти постійно це кажеш. Нічого мене не турбує.

— Немає нічого поганого у вираженні своїх почуттів, — підлещується Зіґфрід.

Я знову дивлюсь у вікно. Я серджуся, бо відчуваю, як тремтить моє тіло, незрозуміло чому.

— Зіґфріде, ти зануда. Тобі колись казали про це?

Він щось говорить, але я не слухаю. Я думаю, навіщо я згаяв свій час, прийшовши сюди. Хто-хто, а я маю всі підстави на те, щоб почуватися щасливим. Я багатий і маю гарний вигляд, не занадто старий і в мене є Повна Медицина, тому протягом наступних п’ятдесяти років я не буду старішати. Я живу в Нью-Йорку під Великою Бульбашкою. Тут мешкають лише забезпечені люди та зірки. Я володію літньою резиденцією з видом на Море Таппан та греблю Пелісейдс. Усі дівчата божеволіють від моїх трьох браслетів, які я отримав за польоти. На Землі живе не так багато проспекторів, навіть у Нью-Йорку. Всі жадають почути від мене про мій політ навколо Туманності Оріона чи Малої Магелланової хмари (звичайно, я жодного разу там не був. Я відвідав лиш одну цікаву місцину, але не хочу розповідати про неї).

— Якщо ти справді щасливий, — говорить Зіґфрід, зачекавши належну кількість мілісекунд на мою відповідь, — чому тобі потрібна моя допомога?

Ненавиджу, коли він порушує ті самі питання, які собі ставлю я. Мовчки соваюся на пінопластовому килимку, прагнучи вмоститися зручніше. Я усвідомлюю, що на мене чекає довгий і нестерпний сеанс. Якби я знав, чому потребую допомоги, вона мені не була би потрібна.

— Зіґфріде, ти зануда. Тобі колись казали про це?

— Робе, ти сьогодні не вельми говіркий, — відповідає Зіґфрід крізь маленький динамік спереду килимка. Іноді він користується дуже реалістичним манекеном, який сидить у кріслі, стукає олівцем і час від часу глузливо посміхається. Проте я йому сказав, що це мене нервує.

— Чому ти просто не поділишся зі мною своїми думками?

— Бо я зараз ні про що не думаю.

— Розслабся і скажи перше, що спаде тобі на думку, Робе.

— Я намагаюся згадати, — кажу я і замовкаю.

— Згадати що саме, Робе?

— Браму?

— Звучить як питання, а не як твердження.

— Можливо. Нічого не вдієш. Це саме те, що я згадую — Браму.

У мене досить підстав згадувати Браму. Там я одержав гроші, браслети й інші речі. Згадую день, коли я покинув Браму. Це трапилося 31-го дня на 22-й орбіті. Якщо порахувати, то вийде, що я залишив Браму десь шістнадцять років та кілька місяців тому. Через тридцять хвилин після лікарні я не міг дочекатися платні, сісти на зореліт і здиміти звідти.

— Роббі, вголос, будь ласка, — чемно попросив Зіґфрід.

— Я думаю про Шикітея Бакіна, — відповів я.

— Так, ти згадував про нього, пам’ятаю. Ну й що там було?

Я не відповів. Старий Шикітей Бакін, який втратив обидві ноги, був моїм сусідом, але я не хотів обговорювати це із Зіґфрідом. Я соваюся на круглому килимку і думаю про Шикі, мало не плачучи.

— Ти засмучений, Робе?

Я й далі мовчу. Шикі був одним із небагатьох, із ким я попрощався у Брамі. Кумедно. Між нами було мало спільного: я проспектор, а Шикі — сміттяр. Він працював за їжу, оскільки виконував допоміжні функції. Навіть у Брамі комусь треба було прибирати сміття. Але рано