Мирослава Горностаєва - Атарінья

Гаванях Сіріону не залишилося жодного Нолдо… окрім хіба що нас з Ельросом.

Мати ненавиділа Нолдор… Я можу її зрозуміти – загибель кревних, страждання під час

втечі… Однак ми, Ельфи, не можемо довго утримувати лють у серці. Ми не забуваємо, часто

не прощаємо, однак злість і образа поволі згасають в наших душах, неначе перетлівають на

попіл. Інакше неможливо: безсмертна зненависть і лють – це ж жах!

Але матір була донькою Аданеделя… Вам, напевне невідомо, що людина може ненавидіти

до кінця днів своїх…

Ми росли під оповіді про взяття Менегроту і падіння Доріату… Нас лякали Феанорінгами, як

інших ельфенят лякали орками, а чи вовкулаками. «Не будете слухатись – прийдуть

Феанорінги, заберуть вас і зоставлять самих у лісі як Елуреда та Елугіла»

Елуред та Елугіл – то брати нашої матері, теж близнята…»

9

- Я знаю цю історію, - вирвалося у Нерданель, - її оповідали мені частіше, ніж годилося

б…

- Я прошу пробачення, - вимовив гість, - однак був змушений нагадати…

Він взяв філіжанку, знову наповнену Нерданель. Рука воїна і музики ледь тремтіла.

«Ми навіть не знали імен тих, хто давав Обітницю повернути Камінь Феанора. Камінь

Феанаро… Для нас вони були – Феанорінги, нічний жах, поганий сон… Інші Нолдор ніколи

нам не оповідали про них, вони взагалі мало спілкувались з «княжичами», бо помічено було, що того Нолдо, котрий забагато розмовляв з синами Еаренділя, синдарська варта княгині

Ельвінг відводила на причал, звідки відпливали вітрильники до острова Балар. А згодом і

спілкуватись стало нікому, бо всі Нолдор перебралися з Гаваней на той же Балар, під руку

сина Фінгона, князя Ерейніона.

Якщо ми чули про Фінгона Відважного і шанували Тургона Гондолінського, ну, а вже про

Фінрода Фелагунда навіть наша матір змушена була говорити з повагою, то Феанорінги були

для нас таємницею за сімома печатками.

Якось, коли матір сиділа в оточенні дів та жон з Доріату та гаптувала золотом, до покою

увійшов cano7 синдарських лучників Меретір, поштиво схилив коліно і щось доповів. Ми з

братом не почули його слів, Ельросу вдалося розібрати лише – «посланники».

Посланники могли бути лише від князя Кірдана. Або від Орофера, князя Лаіквенді… Однак, мати чомусь побіліла, тоді встала і віддалилася у спочивальню у супроводі розхвильованих

панянок.

Цікавість увійшла в наші душі, і ми з братом крадькома вибралися на галерею, де, як сказав

Меретір, очікували посланники.

А подивитись було на що – посланники були

близнюками.

Як

ми…

Двоє

високих

рудоволосих воїнів, вбраних в чорний оксамит.

Вони були вже не юними, але ми ніяк не могли

визначити їхнього віку. Вік Ельфа – в його очах,

а сіро-зелені очі близнюків були сповнені

веселої насмішки. Вони стиха перемовлялися

співуче і протягло. Я пізнав звуки квенья – цієї

забороненої мови нас з Ельросом потиху навчав

один з гітлумських Нолдор, лучник князя

Фінгона, котрий єдиний зостався в живих з його

прибічної

дружини.

Доки

йому

не

запропонували відбути на Балар…

- О, поглянь-но, брате, - раптом мовив

один з них, помітивши, як ми визираємо з

дверцят, що вели у внутрішні покої, -

близнята…

- Близнята-Нолдор, - сказав другий ледь здивовано, - невже тут ще зосталися

гондолінці?

- Йдіть сюди, - покликав перший, - хто ви є?

- Я Ельронд, - мовив я, вибираючись зі свого прихистку. Страху я не відчував, до того

ж на галереї була охорона, - а він – Ельрос.

- Ні, - хихикнув брат, - це я Ельронд, а він – Ельрос.

Рудоволосі близнюки засміялись молодо і дзвінко. Подібні жарти їм були не в дивину.

- Я Амрод, - сказав один з них, - Саме Амрод, а не Амрас. Не навпаки.

- Ні, це я – Амрод, - всміхнувся другий, - а він – Амрас.

7

cano - воєвода

10

- А вас не можна переплутати, - мовив я з великою долею зловтіхи.

- Ов, а то чому? – звів брову перший.

- Бо у вас волосся ріжного відтінку, - мовив я поважно, - і тому одразу видно, де Амрод, а де Амрас.

Руда коса першого близнюка і справді мала ледь помітний червонястий відтінок міді, а

другий пишався яскраво-рудим волоссям, мов ясний вогонь.

- Піймали нас, Амрасе, - сказав перший з робленим жалем.

- Це тому, - посміхнувся Амрас, - що ти завжди хотів бути схожим на Найстаршого

більше, ніж я. От Валар почули твої молитви, і твоє волосся потемніло.

Розмова ставала цікавою, і ми підійшли поближче.

- Якого ж ви роду, маленькі Нолдор? - поцікавився Амрод.

- Ми - Нолфінги, - відповів я з деякою гордістю, - сини Еаренділя, онука Тургона.

- О-ай, - сказав Амрод, - нащадки Туракано… Вам тут хоч дозволяють згадувати про

це?

- Мама гніваються, - встрянув Ельрос, - тато б дозволяв, напевне.

- Князя Еаренділя нема у граді? – звів брови Амрас.

- Тато відплив на кораблі шукати шлях на Захід, - відповів я, - і ще не повернувся.

Близнюки перезирнулися, і Амрод мовив на квенья:

- Umea…8

Він поліз до дорожньої шкіряної торбинки, що висіла у нього на поясі,