Жиль Легардіньє - Остерігайтеся котів

— На мене теж ніхто не чекає.

— Якби я знав, то купив би більше в того китайця та запросив би вас.

«Убивця!»

— Ви на сьогодні вже достатньо зробили для мене.

Він проводжає мене. На порозі його квартири ми почуваємося незручно. Якби я була чесною, то порадила б не чіпати креветок. Утім, не наважилася. Сумління мене ще мучить. Краще нехай він захворіє, ніж я знову матиму недолугий вигляд. Це жахливо.

— До речі,— вигукнув він, повертаючись до столу, — візьміть ваш ліхтарик. Він, мабуть, для вас дуже цінний, оскільки ви так ризикували…

У його голосі чути тонку іронію. Я по-дурнуватому сміюся — це я вмію робити. Забрала свій ліхтарик, і ми розійшлися. Він зачинив двері. На його місці я подивилася б одразу у вічко.

Мене охопило дивне відчуття. Можливо, через біль у зап’ясті, а може, через страх, що показала себе не з найкращого боку. Незважаючи на це все, я почуваюся добре. Я трішки збентежена й думаю, що це не через каву.

9

Дивно, але я відразу почала сумувати без нього. Мені хотілося бути поруч. Я могла би йому допомогти розпаковувати коробки. Мене б навіть влаштувало просто спостерігати за ним. Зі мною такого ще не було. Це не захоплення і не збудження. Щось інше. Між нашими квартирами, не враховуючи стелі й декількох стін, має бути близько п’ятнадцяти метрів. Де він спить? Він узагалі спить? Усю ніч я розмірковувала, як відшкодувати збитки, завдані його поштовій скриньці. Спочатку хотіла запропонувати йому спільну зі мною скриньку, але потім передумала. Я вже уявляю вираз обличчя інших пожильців будинку, якщо менше ніж за тиждень після його приїзду вони побачать наші два імені поряд. Прощавай, моя репутаціє. Навіть Жеральдін не така прудка.

Близько другої години ночі в мене виникла геніальна ідея: я попрошу Ксав’є відремонтувати дверцята, а натомість мсьє Пататра може скористатися моєю скринькою, мені ж дістанеться його поламана. Вирішено.

Наступного ранку, прямуючи до банку, я поклала йому записку під двері:

«Шановний Мсьє!

Я ще раз хочу Вам подякувати за люб’язність і допомогу. Сподіваюся, що Ви мені вибачите… бла-бла…» і завершила: «Я Вам дам ключ від моєї поштової скриньки сьогодні ввечері близько 19:00. Якщо Вас не буде вдома, то зайдіть до мене. З дружніми побажаннями, Жулі».

Ця маленька записка забрала в мене більше зусиль, ніж дипломна в університеті. Написати двісті десять сторінок на тему «Надання допомоги країнам, що розвиваються» було набагато простіше, ніж декілька слів для нього. Справжній голлівудський блокбастер. Сто двадцять п’ять чернеток, понад шість мільярдів нейронів на проект, понад дві години, щоб вирішити, як завершити: «До скорої зустрічі» чи «З повагою», «З дружніми побажаннями», «Сердечно» чи «Від щирого серця і душі».

Потім потрібно було згорнути послання й або підкласти просто під двері, або просунути якнайдалі всередину. Яка ж при цьому вірогідність, що господар наступить на лист і не побачить його чи що дверима папірець буде відсунуто в куток і він знайдеться лише під час наступного переїзду? Якщо кожна зустріч між двома людьми створює стільки проблем, то зрозуміло, чому ми не розмножуємося настільки швидко, щоб завадити кішкам узяти контроль над планетою.

Поклавши записку, я попрямувала до пекарні по круасан. Увійшовши, я відчула, що атмосфера була наелектризована, і це не через стареньку даму, яка купувала половину багета. Спочатку я припустила, що це через нову сутичку з Мохамедом.

— Як ваші справи сьогодні, мадам Бержеро?

— Важко сказати, Жулі. Просто день такий.

— Що сталося?

Треба зав’язувати із цими запитаннями. Щоразу знаю, що мені це рогом вилізе, але не можу стриматися. Мама говорить, що я занадто переймаюся іншими.

— Люба моя Жулі, тільки-но я дала відсіч зазіханням Мохамеда на мою територію, як Ванесса повідомляє про своє звільнення.

Двері підсобки відчиняє продавчиня, геть заплакана.

— Круасан для мадмуазель Турнель, будь ласка, — суворо говорить їй власниця.

Ванесса схлипує. Якщо вона ще трохи нахилиться, то сльози закапають на мій круасан. Наче зі споду душі, вона кидає:

— Я вагітна, і Максим не хоче, щоб я працювала.

І все починається знову. Мені потрібно щось сказати, щоб залагодити ситуацію. Я радо заявляю:

— Та це ж чудово!

Нащо я це сказала? Мадам Бержеро мене не так часто сварила. Востаннє, коли мені було вісім років і я забула сказати їй «до побачення», виходячи з крамниці. Цього ранку не слід було її дражнити. Як можна було сказати: «Це чудово!..» Вона скинула руки й зайшлася у звинуваченнях:

— Не в цьому річ! Я витратила два роки, щоб її навчити. Місяцями я виконувала роботу за двох, щоб у неї був час пристосуватися. Нарешті вона чогось досягла і раптом іде від мене! Через три тижні діти йдуть до школи… що мені робити?

Ванесса тремтить і кидає на мене розпачливі погляди. З іншого боку, щось у її погляді виказує полегшення від того, що власниця кричить на когось іншого. Я прийняла на себе весь шквал емоцій і, виходячи, не забула сказати «до побачення».

Коли я прийшла в офіс, то зрозуміла, що доля й надалі грає зі мною. Я відразу помітила, що з Жеральдін щось не так. Кудись подівся її звичний дивакуватий погляд. Я зайняла своє робоче місце, і вона одразу ж наблизилася до мене, удаючи, що шукає щось у шафі з чековими книжками.

— Жулі…

— Щось сталося?

— Не повертайся. Він спостерігає за нами, — прошепотіла вона, непомітно показуючи на камери, прилаштовані в кожному кутку на стелі.

Я вдала, що пишу. І навіть робила це старанно. Мені це навіть сподобалося — я завжди мріяла грати в якомусь детективному фільмі. Я буду агентом ЖТ — Жулі Турнель, або Жагуча Трудівниця, — шпигунка, а в Жеральдін буде місія передавати мені секретні, життєво необхідні документи, щоб урятувати світ. Вона буде агентом ЖД — Жеральдін Дагоен, або Жвава Дурепа, — вона ховатиме мікрофільми, але не в бюстгальтері, тому що вона його ніколи не носить, і не в трусиках, тому що навіть агент-початківець знає, що так можна травмуватися. Точно, я знаю. Вона сховає їх в одній зі своїх жахливих каблучок.

— У тебе засмучений вигляд, Жеральдін…

Вона шмигнула носом. Зараз заплаче. Небезпека, яка нависла над землею, така жахлива? Це друга молода жінка, що плаче цього ранку, тут точно йдеться про змову…

— Ти вагітна? — питаю.

— Звідки ти взяла? Ти ж добре знаєш, що я самотня вже два тижні…

— Це тому