Жиль Легардіньє - Остерігайтеся котів

впевнена, що одного дня зможу звільнити руку. Ефект гарпуна, якого неможливо вийняти. Решту свого життя проведу з дверцятами від поштової скриньки замість браслета. Ви уявляєте, чого мені коштуватиме одягти вузьку сукню з такою прикрасою на руці?

Він стає позаду мене й обіймає.

— Я вас трохи підійму. Так вам буде легше звільнитися. Але як ви це зробили?

Його руки обвивають мене, торс притискається до моєї спини. Я відчуваю його подих на шиї. Це непристойно, але мені абсолютно начхати на мій зап'ясток, мені добре. Потім піклуватимуся про свою руку, накладу на неї пов'язку, компреси, натуральні креми, але зараз не знаю, що зі мною відбувається. Я літаю.

— Ви не на жарт застрягли. Будь ласка, скажіть щось. Вам дуже боляче?

Я готова годинами залишатися притисненою до нього, у такому положенні.

— Нам не вдасться вас вийняти просто так. Потрібні інструменти.

Він обережно ставить мене на підлогу, рука знову напружується, і таке враження, що зараз відірветься. Біль приводить мене до тями. Ледь чутно я шепочу:

— У сусідньому будинку, тридцять першому, є двір. У глибині, у гаражі, ви знайдете Ксав'є, у нього є інструменти…

— Може, краще викликати рятувальників?

— Ні, ідіть до Ксав'є, він має все необхідне.

— Потерпіть трішки, я зараз повернуся.

Він опустив руки, проводячи по моєму передпліччю. Мені враз стало холодно. Мій незнайомець вибіг із будинку. Він мене торкався, шепотів на вухо, притискав до себе, але я все ще не бачила його обличчя.

8

«Тут спочиває Жулі Турнель, яка померла від сорому годину тому». Ось що буде викарбувано на моєму надгробку, а поряд — маленькі мармурові таблички, встановлені близькими: «Я буду продавати менше круасанів» — від пекарки; «Це навчить тебе не чіпати речі людей, котрих ти не знаєш» — Жеральдін; «Ви зробили поганий вклад вашої руки» — підписана Мортанем, з логотипом банку.

Я не довго була сама, з рукою у поштовій скриньці, але здавалося, минула ціла вічність. Чекаючи, я намагалася постати перед своїм рятівником у якомога вигіднішому для мене світлі. Проте нічого не змогла вигадати. Мсьє Пататра повернувся разом із Ксав’є, який тримав у руках ножиці для різання металу. Удвох вони розрізали дверцята і звільнили мене. Ксав'є розхвилювався, але, оскільки побачив, що моєму життю нічого не загрожує і що я в добрих руках, пішов займатися своїми справами. Мсьє Пататра відвів мене до аптеки, що знаходилася поряд, і власник, мсьє Бланшар, надав мені допомогу. Мій рятівник зберігав цілковиту таємницю, пояснив тільки, що мені затиснуло руку дверима. Повертаючись, він підтримував мене за здорову руку, як стареньку бабусю.

— Та ви ще й шкутильгаєте…

«Це було іншого вечора, я послизнулася, як остання дурепа, коли бігла, щоб побачити тебе, коли ти піднімався сходами».

— Нічого страшного, невдале падіння.

Коли ми зайшли в будинок, я рефлекторно відсахнулася, побачивши поштові скриньки. Тепер я знаю, що відчувають ветерани В'єтнаму, коли бачать бамбукові клітки. Маленькі залізні дверцята лежали на землі, пошматовані, як після вибуху. Він підібрав їх елегантним жестом і сказав:

— Я не залишу вас саму, ходіть до мене.

Я настільки не наважувалася в це повірити, що подумала, може, він це промовляє до дверцят. Чому він звертається до них на «ви»? Вони все ж таки його.

І ось я сиджу за його столом посеред картонних коробок. Стараюся непомітно дивитися на нього. Думаю, мадам Бержеро була занадто суворою, коли казала, що йому притаманний деякий шарм. Він просто чарівний! Карі очі, мужнє підборіддя, чарівна посмішка, темне, не надто коротко підстрижене волосся. І він напевно займається спортом. А який вигляд маю я? Морська свинка, що звела на нього закоханий погляд.

— Мені шкода, — каже він, — кавоварка в якійсь коробці. Можу вам запропонувати лише розчинну.

— Чудово.

Я ненавиджу каву. Не люблю її запаху, і взагалі,— це екологічне лихо. Я не розумію, як цей напій міг стати таким популярним. Якщо довго наполягати, можна змусити людей пристати на все, що завгодно. Але я йому цього не скажу. Замовкну й питиму.

У нього виважені рухи. Тримається спокійно. Діє впевнено, це відчувається навіть у тому, як він ставить чашку. Повертається і прямує до раковини. У нього чудові сідниці. Мене охоплює страх. Не дай Боже, щоб він виявився поганцем…

— Ви граєте на якомусь музичному інструменті?

Він кидає веселий погляд через плече:

— Чому таке запитання? Ви хвилюєтеся за спокій у будинку?

— Ні, просто цікаво.

— Я не граю. А щодо тиші в будинку — будьте спокійні, я доволі стриманий.

У той час коли він кип'ятить воду, я роздивляюся. Його одяг гарно складений. Уперше зустрічаю хлопця, який складає свої речі тоді, коли ні на кого не чекає. Може, він гей? Помічаю штукатурну лопатку. Може, він будівельник? Йому б дуже пасували каска й розстебнута на грудях картата сорочка. На одній із коробок стоїть відкритий ноутбук. У нього не було часу, щоб увімкнути його. Може, він годинами грає в онлайн-ігри?

Він повертається за стіл і сідає навпроти мене. Наливає гарячу воду в мою чашку й підсовує її до мене. Кава смердить.

— Скільки цукру?

«Тридцять вісім ложечок, щоб більше не відчувати блювотного смаку».

— Дві, дякую.

— Як ви почуваєтеся?

— Краще, мені справді шкода через…

— Нічого страшного. Одного дня ви мені розкажете, як опинилися в такому становищі.

— Я хотіла забрати свій ліхтарик…

Він не наполягає. Неквапливо розглядає мене.

— Ви тут давно живете? — питає він.

— Я завжди жила в цьому кварталі, але в цьому будинку майже п’ять років. На третьому поверсі ліворуч.

— Ваш товариш Ксав'є доволі специфічний. У його гаражі я помітив дивну величезну машину. Наче корабель із науково-фантастичних книжок. Він сам створює такі конструкції?

— Змалечку, його завжди цікавили броньовані авто. Ми знайомі ще з дитячого садочка. Він хотів піти в армію, але не пройшов тестування. Дуже переймався. Тоді вбив собі в голову сконструювати одне таке для себе.

— Сам? У гаражі?

— Він там проводить весь вільний час. Насправді дуже добрий хлопець. Ви побачите, що у кварталі живуть чудові люди. Якщо вас щось цікавить: ресторан, прогулянка неважливо де, — то запитайте мене.

— Це люб’язно з вашого боку. Я тільки-но переїхав і ще не знаю міста. Вивчаю все поступово. На цей вечір я купив креветок у гострому соусі в азіата.

«Прощавай Рікардо, я більше тебе не побачу. Я у відчаї».

Ковтаю каву, щоб набратися мужності. Він дивиться на годинник.

— Я тут забираю ваш час, — кажу. — У вас багато роботи.

— Усе гаразд.