Олексій Опанасович Кацай - Зона досяжності

з троянд — знову на мобілку, і знову, і знову. По колу. Наче всередині щось зациклило. Там, де щось дрібно-дрібно тремтіло і ніяк не могло зупинитися.

— Спокійно, — видихнула Лариса, — не лякайся, сонечко. Не треба. Це в нас жарти такі дурнуваті.

Та й, не підіймаючи квітів і не зачиняючи дверей, нервово натиснула кнопку виклику. «Ваш абонент знаходиться поза зоною досяжності», — звично відрапортувала телефонна жіночка. «Ну, як дитинча мале! — внутрішньо верескнула Лариса. — Ну, постривай, увімкнеш ти апарат, з’явишся ти в зоні!.. А вже як додому-то з’явишся!!!»

І нахилилась, беручи квіти. Вчорашнього захвату не було, але від п’янкого аромату троянд в голові, здається, трохи посвіжішало.

Втім, свіжості цієї ледь вистачило до роботи доїхати. Над Гременцем збиралися хмари і місто було якесь сіре, знічене. Таке, що явно не виспалося. На перехрестях машини й пішоходи навіть не намагалися знайти порозуміння і шугали повз одне одного з цілеспрямованим метушінням істот на пожежі. Під низькими попелястими хмарами клаптями сажі ширяли гави. Місто догорало після неонової ночі, потріскуючи підборами на згарищі тротуарів.

Раптом затріщало особливо дуже. Вірніше застукало. Просто у бокову шибку.

От, навіжені! Лариса Леонідівна зиркнула на червоне від безсоння око світлофору і вже набрала було повні груди повітря, аби вибухнути крутою російською лайкою, але так і завмерла в цій незручній позі: шибку стукав не якийсь там бомжеватий канюка чи підприємливий мийник авто ніжного віку. Ні, на неї з-під низько насунутого полинялого капелюха дивилися старечі, вицвілі очі. Були вони геть тверезими та до того ж гранично розумними й так само гранично сумними. А в поєднанні з капелюхом та благеньким, але чепурним одягом, уся ця картина нагадувала старого домовика, котрого якась нелегка раптом винесла на проїжджу частину.

Домовик ніяково посміхнувся і здійняв сухеньку руку, просто припечатуючи листівку до шибки автомобіля. «Захистимо пам’ять міста! — крупно значилося на ній. — Не дамо знищити українську книгу!» О, Господи, і тут!..

Замість того, щоб лаятись, Лариса опустила скло й простягнула руку:

— Та давайте, давайте вже! І йдіть звідси! Це ж вам не забавки: під колеса втрапите, хто місто рятуватиме?

А потім все зиркала, зиркала скоса на білий прямокутничок, кинутий на пасажирське сидіння. Того, що було надруковане дрібними літерами прочитати не встигла, бо коли припаркувала свою «шкоду» на звичному місці біля «Рандеву», мобільник знову подав голос. І знову це був не Роман. Жінка, побачивши остогидлий анонімний виклик, спочатку відразу хотіла вимкнути слухавку, але потім крутнулась усім корпусом і рвучко піднесла її до вуха, вирішивши, врешті решт, викласти анонімові усе, що про нього думає. Від цього поруху листівка зісковзнула на край сидіння, а в апараті зненацька щось клацнуло:

— Добридень, Ларисо Леонідівно…

Та з несподіванки знову аж ледь не підстрибнула до самого верха салону, як ото годину тому — до стелі прихожої. Листівка впала. Сонливість враз зникла.

— Д…драсьтє, — видихнула розгублено.

— Ви мені вже вибачте, — продовжував між тим добре поставлений, але якийсь безжиттєвий, чоловічий голос, — не хотів я вас турбувати, але…

— Але ви мене, наскільки я зрозуміла, вже декілька днів турбуєте, — спробувала взяти себе в руки Лариса. — Не дивлячись на усе ваше небажання, — додала уїдливо, входячи до звичного захисно-стервозного стану.

— Я ще раз перепрошую. Просто мені іноді хочеться почути ваш голос. — Не зрозуміло було, чи хвилюється анонім, чи знущається: голос його залишався таким само рівним та безпристрасним. Гладеньким. — Втім, річ зараз не в цьому. Я б і зараз не намагався пристати до розмови з вами, але обставини складаються так, що…

— Послухайте, може, ви хоч назветесь? — роздратовано кинула Лариса. — А то якось неввічливо таким ось чином з жінкою розмовляти.

— Я ще раз перепрошую, — повторив механічний голос. Наче платівку антикварну грамофонну заїло. — Я б і зараз не намагався пристати до розмови з вами, але обставини на фінансових ринках складаються так, що…

В Лариси Леонідівні відвалилась щелепа.

— …найближчим часом розпочнеться банкрутство багатьох відповідних установ. В зону ризику втрапляє й банк «Фортуна».

Що за маячня?! Яка «Фортуна»? Може, «Форум»? Все змішалося в голові Яременко.

— Ну той що? — повертіла шиєю, знову чомусь стаючи трохи переляканим, вкрай розгубленим дівчиськом. — Мені-то яке діло до ваших сумнівних фінансових негараздів?!

Метрів за сто, аж біля самого міського Палацу культури, зупинився лискучий «мерс». З нього, змахнувши вишуканою сумочкою, граціозно, наче змія з-під каменю, вислизнула Емка, нова телезірка «Рандеву». «Мерс» був нейманівський. «Вже й майже не соромляться», — майнула в голові дурна думка. Мабуть, для того майнула, щоб трохи відсторонитися від розміреного, мов осцилограма, голосу:

— Та як же так Ларисо Леонідівно адже ви там свої збереження тримаєте і якщо терміново їх не знімете то втратите все оскільки…

— Послухайте, вам-то яке діло? — механічно запитала Лариса, спостерігаючи за тим, як Емка стрибає приступками будівлі «Рандеву». І лише потім до неї дійшло: а й дійсно, в неї ж у «Фортуні» усі збереження! — Агов, агов, — захвилювалася, — а ви звідки знаєте?

Але зв’язок вже перервався.

Емка зникла за дверима телекомпанії. «Мерс» Неймана припаркувався майже впритул до носу сріблястої «шкоди». Маша самоосібно був сьогодні за кермом. Вийшов, пригнувся, через лобове скло роздивився Яременко, побачив, що вона тримає мобілку біля вуха і тому, вітально помахавши рукою, мовчки й поважно посунув до робочого місця.

Лариса, машинально відповівши Михайлу Ісаковичу, нарешті опустила правицю і круглими очима втелющилась у мобільник. Так. Тепер вже в нас і якісь експерти з фінансових справ з’явилися. Це до ранкових квіткарів на додачу. Що ще?.. Роман, до речі, теж гроші у «Фортуні» тримає. Хоча, які там в нього гроші?! Він їх відразу в якісь речі та справи вкладає. Непосидючий.

Ну, от, будь ласка! Продовжує перебувати поза зоною досяжності. А, може, в нього роумінг не перемкнуло? Втім, якби сам телефонував до неї, то давно вже помітив би. А банки… Що банки? Треба буде це питання в Інтернеті профільтрувати.

Але відразу фільтрувати не вдалося. Їй, на відміну від Неймана, і до робочого місця дістатися не вдалось.

Грєбньов чекав на неї біля ліфта і, судячи з усього, настроєний був дуже рішуче. Не дивлячи на свій дещо полинялий вигляд. Виявляється, палючим брюнетом теж можна по різному бути. Он «мерс» Неймана та спецівка зека теж обидва чорного кольору. Але ж яка різниця, сестри!

Ліву щоку юнака краяла біла смужка лейкопластиру, а довге волосся було дещо поганкувато стягнуто на потилиці піжонською стрічкою. В руках він вертів мобільник. Хоча з таким само успіхом міг вертіти авторучку, ключ чи дитячу