Олексій Опанасович Кацай - Зона досяжності

ж ми який матеріал можемо зробити! І першими! Та й вам тут такий піар, що — ах! Безкоштовно. А то вас останнім часом лають лише. Тож якого дідька ви скромничаєте, люди?!

— Отут саме цікаве й розпочинається. Привезли ми того чоловічка до себе, потрусили, перевірили: шановна людина, виявляється. З Гранітних Потоків. Колишній голова сільради. Але ж — Інтерпол! Ну, ми, звісно, до міністерства з рапортом. А ті круглі очі роблять: ніякої інформації не передавали, жодних наказів не було. Та як же, кажемо?! Закритими ж каналами!.. Коротше, — зітхнула Ірина, — розбираються зараз. А ми вибачаємось.

— Тобто? — ахнув Веселин, ще не вірячи, що доля дає йому в руки такий сенсаційний матеріал.

— Тобто, — сумно підтвердила Ірина. — Розвели нас, як лохів! Ну, постривайте, знайдемо ми того жартуна! Присягаюсь, ти перший у нього в камері інтерв’ю візьмеш.

І рубанула повітря червоним, як кров, манікюром. Аж свиснуло. Чи бризнуло?

Грєбньов ледве стримував регіт. Бутейко якось дивно фуркав біля «Їх розшукує міліція». Прес-офіцерша підозріливо дивилася на них.

— Веселитесь? — спитала. — Ну-ну… Я ж з вами по-доброму. Поки що. Бо якщо ви зі мною по-поганому, якщо ця інформація десь у ЗМІ випірне, то… То передайте Ларисі Леонідівні, що доведеться їй штраф платити за порушення правил руху плюс матеріальні та моральні збитки. Адже затримали ми нашого гангстера саме на місці ДТП за її участю. Але чого в житті не трапляється. До того ж поважає міліція як «Рандеву» загалом, так і його працівників та головну редакторку зокрема. І, якщо працівники з нами по-доброму, то вік ми їхню редакторку не знайдемо. Тож хай простежить. А я їй зателефоную на всяк випадок.

Хлопці зів’яли. Сваритись із міліцією не кортіло не лише через власне начальство, а й через те, що потім найсмачніша інформація минатиме їх і розповсюджуватиметься іншими каналами. Більш лояльними. А кримінал — річ прибуткова не лише для злочинців. В її харчовому ланцюжку засоби масової інформації не останнє місце займають. Оскільки інформація — річ матеріальна. Ідеальна вона лише для ідеалістів. А матеріалісти можуть її не лише спожити, а й продати, купити, обміняти…

Обміняти!? Так, обміняти! Наприклад, на ефірний час в сітці передач. Кому ж збитки за власним бажанням і за власний рахунок відшкодовувати схочеться?

Артем, що чвалав позаду зі своїм кофром, ледь не налетів на спину Грєбньова, що різко загальмував біля самого входу до Жовтневого скверу.

— Спокуха! — вигукнув Веселин, зупиняючись біля стенду з пресою, встановленого ще в легендарні часи перебудови та гласності. Пресу на вулиці зараз майже ніхто не читав, але за не викорененою радянською звичкою відповідальний працівник мерії раз на тиждень акуратно вивішував нові числа газет. — Спокуха!

Очі хлопця прикипіли до видного з далеку заголовку однієї з них. «Взаємовигідний обмін новими зразками зброї» — величезними чорними літерами значилось над такою ж величезною статтею.

— Отут! — тицьнув пальцем в заголовок Грєбньов. — Отут мене, Артемко, підзніми. Щоб стенд був видний. Я зараз пару слів скажу. Щодо сьогоднішніх подій. А потім — терміново в монтажку. Ми таки зробимо сенсацію, Бутейко. Ларисі Леонідівні обов’язково сподобається.

— Вам, панам, згори видніше, — знизав плечима оператор, схиляючись і ставлячи кофр на бруківку. А коли почав випростовуватися…

— Ва-а-аська!.. — вивернув себе криком і кинувся на друга, збиваючи його з ніг.

Почувся якийсь слабенький хлопок, потім — гучний дзенькіт і скло стенда зненацька миттєво розпустилося лискучою квіткою, а її пелюстки так саме миттєво розсипалися сотнями колючих матових зернят, які відчайдушно спробували зорати собою гременецький асфальт. Ціла їхня жменя ударила просто в моднячий одяг Грєбньова, що вже спиною припав до жорсткої поверхні. Але він навіть не звернув на це уваги, бо широко розплющеними очима втелющився в закривавлену голову Артема, що впав на нього усією своєю вагою й більше не ворушився.

У вухах щось дзвеніло. На кремову сорочку Веселина точились якісь неприродно червоні краплі. І вони чомусь здалися йому накладними нігтями добре знайомої прес-офіцерші, яка роняла, роняла їх тут, схарапудившись чорного БМВ, що, спочатку трохи пригальмував, а потім зненацька стрімко рвонув з місця, на млі ока зникаючи за деревами скверу.

ІІІ

Страшенно хотілося спати, бо міцно заснути знову так і не вдалося. Прислухалась до шумів нічного міста, прислухалася до самої себе, прислухалася до телефону, врешті решт. І лише перед самим світанком вона наче в прірву провалилася на пару важких годин і прокинулась з тривожним відчуттям того, що у цій безодні зачаївся хтось величезний, уважний і цікавий до неї. Безодня пахла Романом.

«Він уже має бути в Стамбулі, на борту свого танкера… Чи баржі?.. Чи як її там?.. «Фортуна»? Ні… О, «Форум»! Фортуна, вона мені зараз потрібна. А ще парочка пігулок. Але про них маємо забути на найближчий час. Як і про увагу чоловіка».

Лариса по-дитячому шморгнула носом і ще раз передивилася меню мобілки. Пропущених викликів не було. Ображена подружня половина затято не телефонувала. Ну й друга половина не стане! Не дивлячись на чергову й величезну дозу виробничих переживань. Які набували кримінального характеру.

Вона згадала, який переполох здійнявся вчора в усій будівлі телекомпанії при звістці про напад на знімальну групу. І де? Майже впритул до управління міліції! Навіть Нейман зі своїх хмар спустився та й провів дуже гучну розмову з органами. Щоправда, в телефонному режимі, але для Маші і це було непересічним дійством. Райка ж із Сашком відразу стрімголов рвонули до швидкої, просто до головного лікаря, Тамару приводили до тями ледь не нашатирем, а Емка…

Два дзвоника пролунали майже одночасно і жінка від несподіванки аж підстрибнула, ледь не вдаряючись головою в стелю прихожої: як раз збиралася виходити з квартири. «Все не так…» — скиглила мобілка. «Ще не вмерла Україна!» — стверджував дзвінок вхідних дверей. От лишенько!.. Просила ж Романа тихіше звук налаштувати. Лариса засмикалась, працюючи водночас обома руками: правою втискувала слухавку у вухо, а лівою, навіть не припавши оком до вічка, відмикала двері.

Чи здалося жінці, що толком не спала вже другу ніч, чи ні, але хтось невеличкий, схожий зі спини на гнома, майнув повз ліфта на східці, легенько задріботів ними і за якусь мить усе стихло. Наче й дійсно примарилось в ранковій тиші. У слухавці теж мовчали. Припинили виклик у слухавці. На полу біля дверей лежав величезний букет троянд. Сьогодні вони були червоними.

Лариса припала спиною до одвірків. Переводячи схарапуджений погляд з мобілки у руці на сходи, з них — на квіти,