Жоель Дікер - Зникнення Стефані Мейлер, Жоель Дікер

те не повірив. Мої колеги з експертного відділу до пізньої ночі працювали в квартирі, намагаючись знайти відбитки пальців, та марно. А я, з огляду на те, як добряче вгатили мене по голові, схилявся до думки, що грабіжник був чоловіком.

Треба було знайти Стефані. Я відчував, що часу обмаль. Проїхавши автострадою номер сімнадцять, на підступах до міста наддав ходу правою смутою, не ввімкнувши ні маяка, ні сирени.

І тільки проїхавши щит, який позначав міську межу, помітив за ним поліційне авто, що відразу ж помчало мені навздогін. Я зупинився на узбіччі й побачив у бічному дзеркалі красиву молоду жінку в однострої, яка вийшла з автівки й подалася до мене. Отак я познайомився з першою особою, що потім допомогла мені розплутати цю справу, — з Анною Каннер.

Коли вона нахилилася до вікна, я показав їй свій значок і всміхнувся.

— Капітан Джесс Розенберґ, — прочитала вона. — Ви кудись поспішаєте?

— Здається, ми бачилися вчора на Бендгем-роуд. Я той, що отримав по довбешці.

— Сержант Анна Каннер, — відрекомендувалася жінка. — Як ваша голова, пане капітане?

— Та голова нічого, дякую вам. Але, мушу зізнатися, мене спантеличило те, що сталося учора. Шеф Ґуллівер вважає, що то пограбування, а я не вірю. Оце думаю, чи не встряв я у серйозну справу.

— Ґуллівер — дурень, іще й заплішений, — сказала Анна. — Розкажіть ліпше про цю справу, вона мене цікавить.

Я зрозумів, що Анна може бути для мене неоціненною союзницею в Орфеї. Незабаром переконався, що вона ще й незрівнянна у своїй справі. Отож я запропонував:

— Якщо дозволиш мені звертатися до тебе на «ти», Анно, то я почастував би тебе кавою. І розповів би про все.

За кілька хвилин ми сиділи за столиком у невеличкій придорожній забігайлівці, і я пояснив Анні, з чого все це почалося, розповів, як Стефані Мейлер знайшла мене на початку тижня й сказала, що провадить власне розслідування вбивства чотирьох людей 1994 року.

— А що це за вбивство 1994 року? — запитала Анна.

— Тоді вбили міського голову Орфеї і його родину, — пояснив я. — А також одну жінку, яка вийшла на вечірню пробіжку. То була справжнісінька бійня. І сталося це перед самісіньким відкриттям театрального фестивалю в Орфеї. То була моя перша велика справа. Ми з тодішнім моїм колегою Дереком Скоттом розплутали її. Аж ось минулого понеділка прийшла Стефані й сказала, що ми схибили тоді, що справу не розкрито і ми помилилися з винуватцем. Відтоді вона зникла, а в її помешкання хтось учора вдерся.

Анну дуже зацікавила моя розповідь. Згодом ми з нею поїхали до квартири, що була замкнена й опечатана, та батьки лишили мені від неї ключі.

У кімнатах усе було догори дриґом, скрізь панував безлад. Ми мали тільки одну зачіпку: двері помешкання були цілі.

Я сказав Анні:

— Батьки запевнили мене, що запасні ключі були тільки в них. Це означає, що особа, яка проникла сюди, мала ключі, що належали Стефані.

Оскільки я вже казав про повідомлення, що його надіслала Стефані Майклові Бірду, Анна зауважила:

— Якщо хтось має її ключі, то, певне, і її мобільник у нього.

— Ти хочеш сказати, що не вона послала те повідомлення? А хто ж тоді?

— Той, хто хотів виграти час, — відказала вона.

Я дістав із кишені штанів конверт, який взяв із поштової скриньки, і простягнув його Анні.

— Це виписка з її кредитної карти, — пояснив я. — На початку місяця вона мандрувала до Лос-Анджелеса, то треба ще з’ясувати, що вона там робила. Я перевіряв, вона відтоді не подорожувала літаком. Якщо вона десь мандрує, то на своєму автомобілі. Я оголосив розшук, орієнтуючи пости з перевірки документів: якщо вона в дорозі, то поліція швидко її знайде.

— Бачу, — вражено сказала Анна, — ти часу не гаєш!

— У тім і річ, що не можна його гаяти, — сказав я. — Крім того, я подав запит, щоб мені надали перелік її телефонних дзвінків і виписку з кредитної картки за останні місяці. Сподіваюся отримати все це вже сьогодні увечері.

Анна зазирнула у виписку.

— Востаннє вона користувалася кредиткою увечері в понеділок о 21 годині 55 хвилин в «Кодяк-гриль», — сказала вона. — Це ресторан на головній вулиці. Треба поїхати туди. Може, там щось бачили.

«Кодяк-гриль» був розташований на початку чільної вулиці. Управитель зазирнув у розклад праці офіціантів і погукав нам тих, що були на роботі в понеділок увечері. Одна з офіціанток, яких ми допитували, впізнала Стефані на світлині, що її ми показали.

— Атож, — сказала вона, — я впізнаю її. Вона була на початку тижня. Гарна така дівчина, причому сама.

— Ви помітили в ній щось особливе, що оце пригадали її з-поміж усіх клієнтів, які були тут цими днями?

— А вона не вперше приходить. Завжди сідає за тим самим столиком. Казала, когось чекає, та він не приходить.

— А в понеділок як усе було?

— Вона прийшла о 18 годині, на початку мого чергування. І чекала. Урешті замовила салат «Цезар» і кока-колу, а потім таки пішла.

— О 22 годині, якщо точно.

— Може, й так, часу я не пригадую, та сиділа вона довгенько. Заплатила і пішла. Це все, що я пам’ятаю.

Вийшовши з того ресторану, ми помітили, що в сусідньому будинку міститься банк, обладнаний системою зовнішнього спостереження.

— Там напевне є камери, — сказала Анна. — Вона, мабуть, потрапила в об’єктиви.

За кілька хвилин ми були в тісному кабінеті тамтешньої служби безпеки, і співробітник показав нам кадри, зняті з різних камер. На одному був хідник і тераса ресторану «Кодяк-гриль». Потім він прокрутив нам понеділкові записи від 18 години. Наглядаючи за перехожими, що пропливали на екрані, я раптом угледів її.

— Стоп! — вигукнув я. — Це вона, Стефані.

Співробітник зупинив запис.

— Тепер помалу відкрутіть назад, — попросив я.

Стефані на дисплеї позадкувала. Виникла цигарка, вона припалила її від позолоченої запальнички, потім поклала її в пакет, якого дістала із сумочки. Вона відступала і відступала по тротуару, аж опинилася коло маленької блакитної автівки, а потім сіла в неї.

— Ага, — сказав я, — це її авто. Блакитна «мазда» на троє дверей. Бачив, як вона сідала туди на паркувальному майданчику в крайовому центрі поліції.

Я попросив співробітника