Фредерік Бегбедер - Ідеаль, або На поміч, пардон

й Санкт-Петербурзі, чатував на них коло шкіл у Смоленську і Ростові, біля театральних училищ Новосибірська, Челябінська і Курська, перед м’ясними крамницями Мурманська і Єкатеринбурга, біля університетів Уфи, Самари і Нижнього Новгорода, у всій Російській Федерації, тому що саме в цій мутуючій країні мали необережність з’явитися найбільш цнотливі личка. Звісно ж, те янголятко, яке я шукав, мешкало за іншою адресою.

— Тобі подобаються узбечки з котячими манерами і темними крайками очей? Ох, побачив би ти киргизок з вузькими охряними оченятами!

— Ти що, здурів, а кругленькі вуста казашок? Зачекай-но, ось побачиш чітко окреслені губенята кримських татарок!

— Млієш від хтивих таджичок з оливковою шкірою? Он приголуб туркменок з маленькими груденятами, що пахнуть корицею.

Мене посилали у дівочі заповідники. Кожна моя наступна знахідка виявлялася ще непокірнішою від попередніх, та й, на жаль, в окремих загублених краях колишнього СРСР найближча сусідка мешкає досить далеко: доводиться труситися в холодному потязі або летіти іржавим літаком. То був вічний пошук, та не Грааля, а німфи. Чи можна взагалі задовольнитися? Насилу сфотографуєш винятково вродливу селянку, як мені розповідають про Богом забуте село, де доярка народила князівну, потім про загублений край, де на річці живе русалка, або про брудне дворисько в самісінькій glubinka, де фея в кросівках пишається поміж брудними пияками. А на борту старезного „Ту-134“ авіакомпанії „Сибір“, що має ось-ось розпастися на клапті поміж Дніпропетровськом і Дніпродзержинськом,

Талон на посадку вручила мені

Спляча красуня якось навесні.

13

Пригадую, дорогою до Нижнього Новгорода я заснув у поїзді пляшкової барви, що розтинав засніжену землю на дві велетенські половини кокосового пирога. Вагони прямували поміж рядами мертвих тополь, що відродяться навесні, адже дерева, як ото Христос, воскресають щороку. Як ви знаєте, панотченьку, на берегах Волги височать мало не найвеличніші собори в стилі московського бароко (Михайло-Архангельський, Спасо-Преображенський, церква Різдва і Благовіщенський монастир), взимку їхні маківки скидаються на тістечко безе. Коли переїжджаєш річку, вони бовваніють удалині, наче розкішні десерти на таці офіціанта в протилежному кінці ресторанної зали. Ще змалку, в По, нудьгуючи на родинних обідах, я марив „плавучим островом“, що здавався мені неабиякою екзотикою. Та коли я вештався місцевими шинками в пошуку сексуального апофеозу з блищиками на вустах, клянуся вам, я забував свою беарнську юність. Прибувши на вокзал Нижнього, я дивився, як дощ поливає велетенську статую Леніна — людям вочевидь ліньки було скидати його з постаменту, адже „Ленін жив, Ленін живе, Ленін буде жити“; довкола „Макдональдсу“, як на всіх французьких вокзалах, під дрібною холодною мжичкою юрмилися торговці порнофільмами, і я відразу побіг купувати зворотній квиток. Я ризикнув би полетіти відціля навіть старим „АН’ом“, якого сяк-так зварили газовим різаком і обліпили клаптями скотчу, або „ІЛ’ом“ з розтрощеним носом, точнісінько такий самий нещодавно розбився в Томську, відправивши на той світ сто три пасажири. Мені вже не було з чого обирати. Але зненацька я угледів Таню і лишився. Заради неї я сів би до всіх потрощених лайб Східного Поволжя.

Розповім вам одну історію, з якої випливає: що довше забороняєш собі кохати, то швидше це вміння атрофується. Можливо, втратити здатність закохуватися — це найгірше, що може статися з нами. В „Сімох п’ятницях“ (так зветься найкумедніший ресторан у Нижньому Новгороді) я натрапив на кандидатку на титул Найбільш Млосної Ліани східної частини планети. Я ціпенів од самого тільки погляду на її горіхові брови, та й будь-який чоловік, перехиливши декілька чарок малинової наливки, не відмовився б сконати в глибинах її душі. Її звали Таня, і я милувався нею, коли вона нагиналася, і ховався за своїм келихом, щоб якомога довше на неї дивитися. Я радив їй триматися прямо, тому що, як і всі дівчата, котрі виросли зашвидко, вона не обійшлася без сколіозу і повсякчас горбилася, від лінощів чи щоб здаватися трохи нижчою. Розпущені темні коси, де розплетені кіски малювали небачені синусоїди, спливали дрібними хвильками по її плечах. Після декількох випитих одним духом келихів вона погодилася цьомнути мене потайці від подруг і піти зі мною в готель, хоч була пізня пора. Вона відмовилася скидати ліфчик з подушечками, гадаючи, її груденята здаватимуться мені маленькими. Я заспокоїв її.

— Гаразд, залишайся в своєму push-up, ненавиджу дійсність!

— Pashol nа hui! (Іди на хрін, по-нашому).

Ця білорусочка в міні-спідничці геть не хотіла повертатися до рідного Мінська, її країна залишається останньою посткомуністичною диктатурою на Сході (якщо не брати до уваги Північної Кореї й Туркменистану), там дівчата коштують набагато дешевше і противники режиму зникають узимку, причому світовій спільноті це анідесь. Ми балакали всеньку ніч, чухаючи спинку одне одному і критикуючи Nijni Fucking Novgorod. Чотирнадцять років тому це місто звалося Горький, тому що тут народився письменник Максим; ученого Андрія Сахарова відправили сюди у заслання; я мало не погодився розділити його долю, щоб лишитися з Танею назавжди, та зумів опанувати себе. Вона казала, що шкіра моя так само м’яка, як і в неї, питала, чи може ще посмоктати мої пальці й ще дещо… Я поспитався, чому вона не стала моделлю, і вона сказала, що застара (двадцять один рік) і що мама її загодувала. Мені не давали спокою лаври вербувальника, що запопав Наталю Водянову, чотирнадцятирічну дівчинку в синтетичній шубі, яка продавала квіти на ринках Нижнього Новгорода, але хто зараз про це пам’ятає? Пташка вбилася у колодки і полетіла собі (прислів’я вербувальника). Таня розвеселила мене, розповівши те, що насправді геть не відоме Кельвіну Кляйнові: Наталя Водянова продавала не квіти, а картоплю біля зупинки автобуса „Щаслива“, і вербувальник знайшов її не на базарі, а на театральних курсах, де вона роздавала свої світлини і номер телефону, мов справжнісінька пройдисвітка. В Нижньому всі дівчата її, звісно ж, ненавидять, та їх можна зрозуміти, адже Наталя Водянова, донька пияка, який лупцював дружину, вийшла заміж за чоловіка, що посідає двадцять друге місце у переліку англійських багатіїв.

Захід сонця на Волзі збуджує апетит. Ти ба, сказав я собі, небо рожевіє, це або неподалік вибухнув реактор, або пора вечеряти. Моя цибата лярва тхнула милом, і вуста її були солодкі як мед, тому що вона повсякчас жувала „Губу-бубу“ зі смаком кавуна. В неї були напрочуд тоненькі рученята і довгі пальчики, як ото ноги (пальчиків, щоправда, було більше). Навіть оком не моргнувши, вона перехиляла чарку по чарці. Їй вистарчало ковтка помаранчевого соку, щоб погасити полум’я всередині. „І am cellulite free!“[12] Я сказав, що