Фредерік Бегбедер - Ідеаль, або На поміч, пардон

Вийшовши з в’язниці, сорокарічний герой роману «99 франків» Октав Паранго не може більше жити у Франції, тож коли йому пропонують стати агентом з пошуку моделей для компанії «Л’Ідеаль», радо їде в Росію. Де ще знайти таке розгульне життя, як не там? І все було б добре, якби не втрутилося несподіване, неможливе кохання до 14-річної Лєни Дойчевої, здатної водночас і занапастити Октавові життя, і порятувати душу.

Фредерик Беґбедер

Ідеаль,

або

На поміч, пардон

Хлої Беґбедер

У мене тільки одна мета: здобути волю. Задля неї я жертвую всім. Але частенько я думаю про те, що принесе мені свобода… Що я робитиму сам у незнайомій юрмі?

Достоєвський, лист до брата,

16 серпня 1839 року

Частина перша

Зима (Zima)

Я всякчас кажу, що дверей нема і що все ж таки треба стукати в ці неіснуючі двері.

Лев Шестов,

розвиваючи думку Габрієля Марселя

1

Коли мені виповнилося сорок років, я остаточно зсунувся з глузду. Доти я намагався вдавати нормального. Проте справжній безум настає тоді, коли вже припиняєш грати комедію на людях. Це трапилося після мого другого розлучення. В мене лишилося трохи грошенят, і я вирішив покинути рідні краї. Кохав я, то покохаю і ще, проте сподівався, що обійдуся без кохання, цього «кумедного почуття, що супроводжується непристойними порухами тіла», як сказав про нього Теофіл Готьє. Крім того, я перестав уживати тяжкі наркотики, то чому кохання має бути винятком? Уперше від мого народження жив я сам, тож вирішив цим скористатися. Певне, тоді я скидався на мою безхребетну епоху. Авжеж, я визнавав, що нудно-таки жити без хребта. Хтозна, як викручувалися інші безхребетні. Я виростав у неповній родині, а потім і свою родину знищив. Не було в мене ні батьківщини, ні коріння, ні якихось інших прив’язаностей, крім хіба що забутого дитинства, чиї світлини видавалися страшенно облудними, та ще переносного комп’ютера з вай-фаєм, що надавав мені ілюзію зв’язку з рештою всесвіту. Я взяв забуття за вершину свободи; це досить поширена недуга нашої доби, гадаю, ми ще повернемося до неї. Я мандрував без багажу і винаймав мебльовані кімнати. Гадаєте, це недобре — мешкати в оселях, які сам не вмеблював? Я не згоден. Найгірше гаяти час у крамницях, не знаючи, який стілець придбати. Авта мене теж не цікавлять. Люди, що наввипередки хизуються своїми лайбами, викликають у мене жалість; просто жах, стільки часу марнують вони на перелік автомобільних марок. Я читав дешеві книжки, підкреслюючи деякі місця кульковою ручкою, а потім і те, і те викидав у смітницю (і книжку, і ручку). Зберігати все намагався я лише в пам’яті; мені здавалося, наче мене обтяжують речі, та думки були не менш для мене обтяжливі, причому вони посідали ще більше місця в моїй голові. У бляшаному меблевому складі в паризькому передмісті вкривалися курявою мої давні телевізори в картонних коробках. У мене була чималенька бібліотека, розпорошена по різних конторах передмістя Одеон, де я колись недовго працював на ниві видання сучасної літератури. Я викреслював у щоденнику кожен день, що минув, наче ото в’язень, який ставить карби на стіні своєї камери. Французьких часописів я не читав, тож усі новини сягали мене з запізненням на тиждень. «Ох, та невже? Едді Берклі віддав Богу душу?» Я тижнями не вилазив з хати, спілкуючись із білим світом через аптекарські сторінки в мережі або через спанкінгові сайти. 2005 року я й крихти в рот не брав. Мені здавалося, наче я позбувся минулого, як ото жінку кидають — боягузливо, навіть не глянувши у вічі. Я уявляв себе громадянином світу. Європа мені здавалася старим монументом, який можна оглядати без гіда, керуючись тільки наказами панії з чорної скриньки джі-пі-ес-навігатора: «За п’ятсот метрів приготуйтеся звернути праворуч». Я писав поштові листівки й не відсилав їх. Вони накопичувалися в коробці з-під черевиків разом з тими, що повернулися мені зі штемпелем: «Адресат за вказаною адресою вибув». Я намагався не хнюпити носа, але як хочеш, то воно ніколи не щастить. Хтозна, чому я розповідаю вам про це. Як по правді, я хочу розповісти, як мені стало зрозуміло, чому смуток необхідний.

2

Те, що я роблю, важко назвати професією: шукач талантів, ох і тріскуча фраза! Мені заплатили, щоб я знайшов найвродливішу дівчину на світі, й у Росії в мене виникли труднощі з вибором. Часом у мене було таке враження, наче я паразит якийсь, перемитник або сутенер — такий собі стерв’ятник, що жере тільки свіже м’ясиво, капітан Ахав, що його білий кит зветься Мар’яна, Люба чи Варвара. Моя фахова будучина залежала від кількох вимірів: обсягу грудей, вигину дупці або від лукавого профілю. З примхливого носика, чуттєвих вуст і опуклого чола я навчився впізнавати лялечку, що дрімає у шовковистому коконі. Я суворо стежив за співвідношенням довжини шиї і відстані поміж очима, вивчав прегарну суперечність тугих юних груденят із цнотливістю міжключичної западинки. Краса — це математичне рівняння: наприклад, відстань поміж основою носа і підборіддям має дорівнювати проміжку поміж верхом чола і віями. Існують правила, яких треба дотримуватися, зокрема «золоте число» (1,61803399), що становить результат поділу висоти Хеопсової піраміди на половину її основи. Ви повинні отримати це число, поділивши ваш зріст на відстань від ступні до пупа, а також маєте здобути його, якщо поділите відстань від ступні до пупа на відстань від ступні до маківки. Якщо ж це не так, то джиґанню ви не підлягаєте.

Дні мої точилися просто: спав я довго, насилу прокидаючись о другій пополудні, потім були кастинги і фотосеанси, а ввечері роздавання візитних карток. За приклад для наслідування узяв я собі Домініка Галла, француза, котрий уславився тим, що у 1987 році відкрив Клавдію Шиффер, це сталося на дискотеці в Дюссельдорфі. Я здибався з ним на острові Сен-Бартелемі, де він оселився, вийшовши на пенсію в сорок три роки, був це привабливий чолов’яга з карбованими рисами обличчя, що незлецько зберігся, як на людину, яка не спала двадцять років. Нелегке наше ремесло шукачів дівочої вроди: стільки разів бувало так, що я вже гадав собі, ніби знайшов справжнісіньку перлину, майбутню топ-модель, найзграбнішу дупцю століття, а як придивишся зблизька, то бачиш зів’ялу, прищаву і гладку шерепу з млявим підборіддям, грубими литками, рідкими кісьми, порожньою пазухою і ґудзуватими колінами? Галла повсякчас повторював своє улюблене прислів’я (Вайлд навпаки): «Не вір першому враженню — воно облудне». Клавдія Шиффер, що сіпалася на німецькому танцювальному майданчику, була не бозна-що. Подумаєш, тевтонська шерепа з квадратними плечима і зубиськами, таких там як гною. Проте Гала вгадав у ній потенціал нової Бардо. Або ж