Фредерік Бегбедер - Ідеаль, або На поміч, пардон

її ноги, немов дві стріли, що пронизали моє серце. Вона не повірила, і правильно зробила. А шкода: якби вона повірила мені, то я, може, теж повірив би. А то я вперто торочив;

— Дякую потягові з твердими нарами, що привіз мене до тебе…

— Не треба ля-ля, — реготалася вона.

— Я приїхав у Нижній по тебе, лежачи на наждачних простиралах, які подряпали мені всеньку спину, хоч і не так глибоко, як твої пазурі…

— Ля-ля-ля.

— Я приїхав, що викрасти тебе з берегів Волги.

— Ля-ля.

— Гаразд, допивай і зроби мені French kiss.

— Ля…

— Не подумай, що вихваляюся, та зараз я одинак. Такої нагоди тобі більше не трапиться, бебі. Їдь зі мною, і ти побачиш світ.

— Ль…

Вона була удвічі молодша від мене, тобто удвічі щиріша. Я верзякав дурню, сподіваючись, що в мені щось прокинеться. Намагався запевнити себе, що працюю, а вона бачила в мені звичайнісінького секс-туриста. Я розраховував, що відштовхну її своєю вульгарністю й тоді все станеться безболісно. Коли Таня покинула мене на світанку, чи радше коли я відпустив її, не взявши номер телефону (так і прощаються за нашого часу, не записавши декілька чисел), я востаннє глянув на неї в сутінках, наче намагався запам’ятати згасаючі контури тендітного силуету і її тінь на шторах, осяяних блідим досвітком. Я нетерпляче очікував, поки вона піде, зникне з мого життя, щоб нарешті доста посумувати за нею. Мені не до вподоби була її суворість, я гнівався, бо впізнавав у ній себе, бідолашного малого хижака-міфомана з черствим серцем. Коли вона сухо сказала мені по-французькому „Au revoir“, я відчув, як у мені підіймається хвиля туги і вдячності. Я вибіг з номера, та побачив тільки, як зачинилися двері ліфта, який повіз од мене її сумну втому, синці попід очима і „Шанс“ від „Шанель“. Я запитав:

— Чому всі ви напахчуєтеся „Шансом“?

Вона всміхнулася.

— I gave you one chance, you’ve just missed it.[13]

Тоді я відтяв у ганебному нападі ліричності:

— I hate you.[14]

Треба було подякувати: Таня дала мені на здогад, що невміння страждати — це теж страждання. Потім я записав:

Не люблю я ліфти,

В них ідеш від мене ти.

14

Таких пригод було в мене до дідька й більше. Аня, Юнна, Марія, Ірина, Євгенія, Марта, Галина… я відкривав цих казкових принцес, вилущував, втрачав, уникав, утримував, забував, мітив, обирав, класифікував, порівнював, зневажав, зваблював, кидав і шкодував за ними… Робота є робота: вроду треба спершу пригубити, а вже потім губити. Задля цього щасливу обраницю треба було спершу запевнити в своїй порядності, а потім труснути капшуком перед її батьками, а далі встрявала агенція, дешево збуваючи юність задля молодильних кремів. Фірма „А’Ідеаль“ була одною з найуспішніших французьких компаній (зиск — два мільярди євро, обіг — шістнадцять мільярдів), заснував її геніальний хімік, а його спадкоємці потурбувалися про розквіт його патентів під час німецької окупації. Компанія стала світовим лідером косметичної промисловості, вкладаючи всім у вуха те саме гасло, що звучало різними мовами: „Все ж таки ви унікальні“. Вам відомо, що слово „косметика“ походить від грецького слова „космос“, а це значить не лише „лад“, а й „усесвіт“? Етимологічно виходить, що макіяж — це лад, що править світом. Косметика космічна.

Бог — це лише makeup, панотченьку! Та криза не забарилася. „Грінпіс“ заявив, що продукція „Л’Ідеалю“ містить синтетичні хімічні складники, часто на основі нафтопродуктів і їхніх похідних, що використовуються як активні інгредієнти, ароматизатори і антиоксиданти і відзначаються властивістю викликати рак яєчників і грудей. Засекречене дослідження Французької агенції санітарної безпеки медичної продукції виявило, що в 2005 році сто двадцять дві особи потерпіли від застосування молодильних і сонцезахисних кремів. Зазвичай це виявлялося у нападах алергії, що спричинилися до негайної госпіталізації (набряки, значні екземи, утричі збільшені за обсягом повіки, втрата чутливості шкіри). Одне слово, продукція „Л’Ідеалю“ труїла споживачів, як ото ФСБ — своїх агентів, що сиділи в Лондоні. Небезпека полягала в щоденному нанесенні на шкіру токсичних субстанцій (фталатів, синтетичного мускусу, хлорних сполук, формальдегіду й галаксоліду). На відміну від фармацевтичних лабораторій, виробники косметики не зобов’язані були випробовувати свою продукцію на тваринах чи на людях, перш ніж віддати її у продаж. Французький закон вважає, що креми не такі токсичні, як ліки. Промисловцям пощастило — вони можуть підсунути нам що завгодно, навіть такі пігулки, від яких ми полисіємо, як від полонію-210.

Економічні ставки вищі, ніж самісіньке життя: нове обличчя компанії повинне виплюнути на ринок трутизну, що чаїться у кремі. Група „Л’Ідеаль“ нещодавно придбала „Зе Нейче Сторс“, щоб підсолодити свій образ екологічною цукеркою. Все це обійшлося їй у 940 мільйонів евро. Зараз „Л’Ідеаль“ готується до запровадження у виробництво нової молодильної молекули, яку виробила група „Ойлнафта“, на чолі якої стоїть Сергій, мій приятель-олігарх. Обличчя, котре я знайду, згодиться також для реклами маски від негативних впливів навколишнього середовища. Тим-то мені й видали цілу купу грошви на представницькі видатки: „Л’Ідеаль“ лише у Франції витрачає 25 мільйонів євро щороку на рекламу. Це було дуже до речі, адже у Парижі, працюючи копірайтером у рекламному бізнесі, а потім трохи і телеведучим, я звик тринькати грошенята без міри. Насилу оговтавшись від одного нерозділеного кохання з першого погляду і перед тим, як узятися до наступного, я пиячив ув „О-ля-ля“ і „Шандре“, „Бордо“ й „Егоїст-ґолді“. Перепрошую, превелебний отче, що називаю вам шинки з дівчатами. Та як я вже вирішив сповідатися, то доведеться вам перелічити всі мої гріхи, правда ж? Та ще й розповідати про найдрібніші деталі. Мушу зізнатися, що нічим не цікавився й тільки потурав примхам розбещеного дітиська, яким я, власне, і є. Транквілізатори так надійно боронять мене від романтизму, аж я не здатний уже щось почувати. Якщо я вас приголомшую, любий панотче, то покиньте мене, бо я не хочу загострювати мою провину. Пекло — тут, а я хочу здобути від вас перепустку до раю.

15

— Здуріти можна, Таню, ти повсякчас їси і не гладшаєш!

— Ох, Октаве… це не так просто!

Вона забагато вдихнула, щоб бути щирою. Що ж, врешті я знову побачився з Танею з Нижнього Новгорода. Вона дуже втішилася цим, не второпавши, що я зателефонував їй, щоб її забути. Авжеж, я вихвалявся, що не записав її телефон, і збрехав тільки наполовину. Я випитав її номер у Каті, що водилася з Жаном-Мішелем, моїм французьким приятелем, який чогось застряв у Нижньому. В ресторані до нас причепилася циганка,