Фредерік Бегбедер - Ідеаль, або На поміч, пардон

— Ні, Октаве, дякую, не треба квітів, а то ще заплачу, — вони зів’януть на ослоні нічного клубу.

Найліпший спосіб відчути огиду до жінки, яка сподобалася вам напередодні увечері під час пиятики, це побачити її лице в денному світлі. Але Таня була не в тім’я бита.

— Ти тоді так напився, що став схожий на китайця!

— Тому що, на відміну від тебе, я вже не нюхаю кокаїну!

Ми їли коїну, дрібного вгодованого гризуна, що за смаком скидався на крота. Хтозна, з якого дива ми замовили цю гидоту, може, тому що тільки в цьому випадку наше їдло могло виявитися огиднішим від самих нас. Може, від самолюбства, може, від сподівання на кар’єру, мої підопічні завжди раділи, коли я знову зв’язувався з ними, хоча означало це тільки те, що я намагався вилучити їх з мого лібідо. Третього дзвоника ніколи не бувало. Вони починали страждати після другого побачення: воно є справжній кастинг. Денний контроль. Підтвердження прощання. Я витер її номер з мого мобільника, щоб не було спокуси зателефонувати їй о пізній порі. Вона, либонь, уторопала це, тому що наприкінці обіду вже перестала кепкувати з мене. Обоє ми були схвильовані, знаючи, що більше не побачимося. Що й казати, у двадцять один рік забути свого ближнього як раз плюнути… Я марнував час, а в неї попереду була ціла вічність.

— Ти знаєш, капосна, що снилася мені?

— You in mу heart.[15]

Вона попросила помацати її пульс, щоб я відчув, як калатає її серденько. Я сказав їй paka („бувай“), кусаючи собі щоки зсередини, щоб не заплакати.

Таня була першим дзвіночком, та я второпав це потім, коли читав „Старий заповіт“. Міріади, орди, легіони янголів (тисяча тисяч у Книзі пророка Даниїла) не порятували б мене. Але за тої пори я не знав, що сатана підітнув мені крила.

16

Спершу я був білий мов сніг. Такої кількості небіжчиків, як у вашому місті, я ніколи в житті не бачив. Люди гинуть, переходячи Тверську: світлофорів там нема, бо авта дають газу, щоб задавити пішохода. Якось на мене напали поліціянти, намагаючись забрати мої кредитні картки, гроші й документи. Я дав їм п’ятсот доларів і поїхав провулком Гагаріна. Вмирають на вулицях, у шинках, під час бійок. Їхати Москвою — справжнісінька халепа: або сидіти три години в корках, або задихати в „ладі“ з п’яним чеченцем за кермом. Мені подобається кататися в Москві на лижах, спускаючись нескінченним білим узгір’ям просто до Великого театру, мчати від кам’яниці колишнього КҐБ (цей вид спорту практикували ще за Брежнєва: нап’явши шапку по самісінькі вуха, перехожі квапливо переходили на другий бік Лубенської площі, щоб не чути протестів невинно звинувачених і зойків, що долинали з катівень). Що ви оце торочите? Їх не чутно було, тому що луб’янські катівні були глибоко під землею. Що ж, вік живи, вік учися. Все в них було до ладу. Як по правді, КҐБ нікуди не поділося, воно просто поміняло приголосні в своїй назві. Скинувши з постаменту статую Дзержинського перед будівлею ФСБ, ви обрали президентом зразкового чиновника тієї організації, колишнього її полковника. Оця спадковість і є джерелом вашого лиха: ви не перерізали пуповину з катами. Росія — країна безкарних злочинів і свідомого забуття. Що ви кажете? Вміння прощати? Та вам слід було б знати, панотченьку, що прощення треба спершу попросити, а тут такого не водиться, і половина чиновників як сиділа, так і зараз сидить на своїх місцях. Якби ви справді хотіли, щоб перемогла справедливість, то мерія мала б поставити Со-ловецький камінь на пам’ять про жертв ГУЛАГу в центрі площі, а не в сусідньому сквері. Тоді, як ото південні африканці, ви могли б амністувати ваших керівників, які покаялися у своїх злочинах. Публічна покута потребує мужності, та це єдиний спосіб покаятися в колективних злочинах, альтернатива — громадянська війна. Ми воліли вдавати, ніби нічого не сталося. Хоча те, що сталося, сформулювати дуже просто: сталося, панотче, П’ЯТЬ ГОЛОКОСТІВ. Знаю, про що ви зараз думаєте собі: ваш співрозмовник хильнув забагато горілки. Правда ваша. Та я знаю, що кажу: у Франції нас спіткала така сама амнезія внаслідок колабораціонізму, Мадагаскару, Індокитаю й Алжиру. Вважається, що ліпше рухатися вперед, бо якщо відкривати архіви, то всі виявляться винні, до цього, мушу сказати, призвела політика люстрації в Румунії, Болгарії й Польщі. У Камбоджі тільки за тридцять років розпочали процес у справі геноциду, який улаштували червоні кхмери, та головні злочинці вже повмирали. Турки відмовляються визнавати масове знищення вірменів. Чи готова буде Росія публічно визнати свої злочини до 2030 року? За темної пори чисті лише небіжчики. Кататися на лижах у місті набагато цікавіше, ніж у горах. Ковзатися приємніше, ніж ходити. Грязюку треба ховати під пухнастими килимами. Ковзання — спосіб життя, а, може, й мислення. Летиш собі стрімголов недосконалим буттям, петляєш поміж перепонами і ухиляєшся від поважних проблем, заходячи в розкішні крамнички „Мерк’юрі“ й ГУМу, що розташовані напроти мавзолею Леніна, адже від „Пради“ до „Правди“ — однісінький крок.

Бувало, виходжу я з готелю „Арарат-парк-Гаят“ та й катаюся попід руку ожеледицею з двійником Міші Бартон. Коли мчав Театральним проїздом, там понуро юрмилися невдахи, що не потрапили до клубу „Osen“, а напроти бовваніла статуя Івана Федорова, російського Гутенберга, оглушеного R&B і затиснутого поміж крамницею „Бентлі“, дистрибутором „Феррарі“ і ювелірною крамницею „Булгарі“. Чоловік, що дав у XVI столітті старт російській літературі, тепер виявився в обценьках поміж розпусним клубом і розкішними гаражами, й мусив цілісінький день слухати „Jenny from the Block“ — ото вже не поталанило! За сто метрів понурий Карл Маркс пильно наглядає за тим, як валяють Великий театр, соромливо затулений велетенським брезентом з рекламою „Ролекса“. Чотирнадцять років тому у вашому місті не було ніяких рекламних щитів, а зараз їх тут більше, ніж у Парижі. Під ногами у Маркса, як і раніш, видніє його гасло: „Пролетарі всіх країн, єднайтеся!“ (гарне було б гасло для швейцарського годинникаря!). Чи той це Маркс, який писав: ніщо не уникне згубного впливу капіталізму? Таж він… Як подумаю оце, що сорок душ володіє чвертю Росії… Що ж, така доля, нікуди від неї не подінешся… один тоталітаризм заступає інший, демократія тут лиш позірна: „Крах комунізму означає і крах демократії, наша епоха — це лише посткомунізм, та ще й постдемократія“, як писав Александр Зінов’єв. Ключові слова для змалювання системи, що панує за нашого часу на