Жан-Крістоф Гранже - День попелу

зливалося з іншими населеними пунктами в околиці. Пішохідний центр ельзаського типу, рожеві будинки й димарі з лелечими гніздами[3], тоді новіша периферія із брудно-білих споруд і гнітючих багатоквартирників.

— Ви неправі, що нагрубили йому.

Ньєман не потурбувався відповісти.

— Вони не такі, як ми, — повела далі Деснос, — але лояльні. Від них можна всього добитися, якщо поважати їхні правила.

— А я, — заперечив Ньєман, злегка нахиляючись до неї, — я тобі скажу, що ці кенти щось приховують.

Щоразу, коли він їй тикав, Стефан сіпалась, але якось неоднозначно: схоже, цей вияв фамільярності шокував її, але й... лестив.

— Що? — запитала вона.

Ньєман заусміхався — недоброю посмішкою фліка, якого не проведеш.

— Довірся мені, — пробурмотів він.

— Не розумію, що ви маєте на увазі, — відказала жандармка, чіпляючись за своє «викання».

— Скільки їх, цих посланців?

— Важко сказати. Може, чотири сотні.

— Чому невідома точна кількість? Ти щойно розказувала, що вони граються в законність зі свідоцтвами про цивільний стан, картками соцстраху і податковими деклараціями...

— Так і є. Але насправді вони можуть і підбріхувати. Приміром, жінки народжують удома. Тож усі народження контролюють лише вони.

Ці відомості навівали Ньєманові ще більше бажання кинути оком на Маєток. Але на місці була Івана: вона була у ліпшому становищі, аби дістати корисну інформацію.

— Ти чула про якісь внутрішні терки?

— Ні, але кажу ж вам, вони повністю автономні. Неможливо дізнатися, що відбувається за парканом. Та, якщо чесно, їхнє життя здається мирним і впорядкованим. Це, до слова, і є їхні ключові принципи: «Ordnung» і «Gelassenheit».

— Що означає?

— «Порядок і сумирність». Вони всі — немов єдиний організм. Однаково вдягаються, однаково живуть, однаково дихають. Важко посваритись із самим собою...

— А це що таке? — запитав Ньєман.

У кінці головного проспекту завиднілася дивна споруда.

— Лікарня Бразона, — відповіла Деснос, заїжджаючи на паркінг. — Її зачинили у 80-х, але тут досі розміщується диспансер. Циммерман керує ним.

Вочевидь, будівлю з фасадом із бежевого піщаника, квадратними колонами й терасою на даху було зведено в 1930-х. Мурал на стіні довкола вхідних дверей трохи нагадував палац Порт-Доре у Парижі.

Вони попрямували до входу. Гравій під ногами шурхотів, ніби маракас. Світло ніде не горіло. Не як у закинутій будівлі, а як у помешканні, де оселилися злидні.

— Циммерман досі там? — запитав Ньєман, піднімаючись сходинками ґанку. — Він робить іще один розтин чи що?

— Думаю, він живе в цій будівлі.

Двері з кованого заліза були відчинені. За ними було занурене у пітьму фоє. Підлога, стіни й колони були обкладені крихітними плиточками тілесного кольору. Облицювання створювало враження потрісканої шкіри, яке ось-ось обвалиться.

Вони вийшли на внутрішнє подвір’я, оточене відкритою галереєю. Ті самі симетричні лінії, колони, кахлі... Посередині двору простягався довгий резервуар, хоч і незрозуміло, для води чи для газону. Тепер від нього залишилося тільки вкрите синіми кахлями дно, розтріскане від вологи й негоди.

— Реально дуже дивне місце.

Ця фраза вихопилася в Ньємана, а Деснос кивнула на знак згоди. Вони пройшли вздовж галереї по лівий бік, у крижаній пітьмі.

Жандармка зупинилася перед залізними дверима й постукала. На табличці поруч було написано: «СОЦІАЛЬНИЙ ДИСПАНСЕР. БРАЗОНСЬКИЙ ЦЕНТР ВЗАЄМОДОПОМОГИ». Ніхто не відчиняв.

Вона збиралася постукати ще раз, коли позаду пролунав голос:

— Ви вчасно.

За ними стояв, спираючись на колону, високий чоловік років п’ятдесяти з гаком, ніби ховаючись. Він курив, піднявши лікоть, наче розмахував рупором.

— Я саме збирався йти.

— Куди? — запитав Ньєман.

— Подалі звідси. Назавжди.

12

— Задовбав мене цей нещасний диспансер, двадцять років мені тут спокою не дають, а тепер ще й просять робити розтини!

Доктор Патрік Циммерман відвів їх до комірчини в правому крилі лікарні, де, вочевидь, якраз пакував чемодани. Точніше, велику армійську скриню, до якої закидав особисті речі, книжки, якісь дрібнички, медичні інструменти, сидячи на іншому, перевернутому ящику. Він метушився, не припиняючи буркотіти й нарікати на будівлю, яка розвалювалася на шматки.

Сам чоловік теж становив неабияке видовище: він був довгов’язий, вбраний у білий халат, перев’язаний м’яким поясом, наче домашній. Худорляве та змучене обличчя здавалося небезпечною пасткою для жінок, які любили проклятих поетів. Картину доповнювала довга сива чуприна, яка спадала з маківки, затуляючи ліве око та надаючи лікарю вигляду романтичного пірата.

Але найексцентричніше виглядала його манера курити. Він тримав цигарку між безіменним пальцем і мізинцем, затуляючи лице долонею на кожній затяжці, а між затяжками коротко кашляв. Наче невиліковно хворий, який вирішив померти красиво. Як не дивно, це ставило чоловіка в позицію сили, чи принаймні надавало героїчного флеру — такий собі капітан, який іде на дно разом зі своїм судном.

— Ви змінюєте місце роботи?

— Точно ні! Я виходжу на пенсію.

І він знову завів про двадцять років, проведених у цьому клятому диспансері з копійчаною зарплатою і без сліду вдячності від місцевих... Вергаючи громи, лікар продовжував ретельно пакувати речі до скрині.

— Дорогу молодим! — підсумував він похмурим тоном.

Приміщення, де вони перебували, також було незвичним. Стоси каталок, переповнені іржавими інструментами ящики, аптечки зі стертими червоними хрестами, заляпані медичні пелюшки.

Але найдивніше виглядали розставлені вздовж стіни праворуч тропічні рослини — їх гріли лампи на прищепках і алюмінієві рефлектори... Це пояснювало надмірну спеку в кімнаті — на контрасті з іншими, крижаними приміщеннями.

— Я не дуже зрозумів: ви судмедексперт чи педіатр?

— Ні те, ні те. Я терапевт. Але тутешні жителі водять до мене своїх малих, а ще в мене є старий диплом із судмедекспертизи, який десь валяється. Я погодився зайнятися Самюелем — це була послуга.

Тепер Ньєман краще розумів аматорський характер звіту. Все це було цілковитим безглуздям. Розчищене місце злочину, розтин, проведений патанатомом-любителем. Флік не розумів, що він сам тут забув.

— Я уважно прочитав ваші висновки, — заговорив він. (Це була брехня: Ньєман лише проглянув їх у машині). — Ви не вказали точної причини смерті.

— Як це?

Циммерман стрибнув на ноги.

— На нього стільки всього навалилося, що від тіла залишилася кривава каша. Точніше причину смерті вказати нереально, але й вибір невеликий!

Ньєман поставив те запитання, щоби зачепити медика.

— Ви згадували про камінець у роті.

— Саме так.

— Ви вважаєте, що це був шматочок піщаника зі стелі.

— А що ще?

— Я бачив