Іван Семесюк - Еволюція або Смерть! Пригоди Павіана Томаса

— Схоже на Біле Братство ЮСМАЛОС, — акуратно сплюнув на кам’яну підлогу Томас Якович. Про них навіть колись була стаття в «Упирятинському віснику». Це точняк. Я думав, що ту галіму граклю, як її, Марію Двері Пиздос, давно зточили лук’янівські пацюки. Ти диви, треба срочняком викликати спецназ СБУ, а то знову повилазило.

Павіан внутрішньо налаштувався на заворушку зі стріляниною, ще раз перевірив набої в магазині рушниці і припав оком до шпарини.

Але, судячи з усього, це було не Біле Брат­ство, і навіть не таємний сходняк єговістів. Богослужіння, за котрим спостерігав Томас, дивним чином поєднувало в собі дві проти­лежні, на перший погляд, обрядові традиції. Все це дійство виглядало огидно і привабливо водночас. Статечні ченці-жовтобрильники, замо­тані в такі самі помаранчеві простирадла, як і у Калачакровича, ревіли горловим співом тибетський шансон про суворий гірський клі­мат і стареньку матусю, що чекає на свого сина з Нірвани, але він все не йде, бо в Нірвані йому і без родичів непогано. Вони хаотично дмухали в сопілки і завзято грюкали люд­ськими кістками об кам’яну підлогу. Все це було дуже цікаво, як на специфічний мавпунський смак. Справжнє екзотичне інферно, хоч квитки продавай.

Але поступово до релігійного дійства почали долу­чалися волохаті попи, вдягнуті за кумедною пра­вославною модою, немов константинопольські сутенери епохи краху візантійської диплома­тії. Вони співали ладним хоралом щось особливо ліричне з доробку кацапського гурту «Любе», але чомусь тибетською мовою, при цьому один з них примудрявся підвивати із виразним слобо­жанським акцентом.

— Сепаратисти, — зосереджено подумав павіан. — Так-так, блядське сепарське кубло. Зараз я їм покажу гуманітарний конвой!

І щойно він відірвався від замочної щілини та налаштувався вломитися в літургію, з обрізом в одній руці і кульком буряків в іншій, як чиїсь крепкі кінцівки сильно притисли його мармизою до дверей і заходилися швидко маніпулювати, а чиїсь холодні ноги боляче вхопили за кудлату сраку. Від несподіванки Томас злякався і заволав на весь коридор: «Ом Мані Отче Наш! Ом Мані Отче Наш! Рятуй, Недайбоже, свого непутьового сина! Людоньки, їбуть!!!»

— Чого кричиш? Ніхто тебе не ібе. Сам кли­кав, а тепер на мороз падаєш? — суворо гавкнув на вухо Газдрубал Калачакрович. — Я просто див­люся, що у тебе в кишенях. Тут служба Недайбожа йде, а воно лазе кругом і підгляда. Це підозріло. Обріза в міліцію несеш здавати? Ану ж бо, подиви­мося, що у тебе в дупі. Раптом бомба? Ану, стояти, кому кажу!

Тут-таки з переляку Томас Якович і пригадав, що він ніякий не провінційний павіан, а навіть навпаки — натуральний Банкей Саругатович Йотаку як він є. Шанована людина, легендарний вчитель і просвітлений майстер дзен школи Ріндзай-сю, що народився в Японії 1622 року, в селищі Хамада, у простій трудовій родині, за часів роз­квіту Сьоґуната Токуґава. Його мати була вчи­телькою української мови і літератури, а батько торгував барбітуратами в католицькій школі і розповсюджував заборонену порнографію серед свійських тварин.

— Калачакрович, можеш відпустити мене, я все згадав. Я Банкей!

— А чи не охуїли ви часом, пане Томасе? — сказав Газдрубал Калачакрович, вправним рухом відір­вав павіану голову і викинув її у вікно з дев’ятого поверху прямо на третю платформу автовокзалу «Лхаса-Південна»: — Пиздуй, звідки й приїхав, плужара! Понапирало, бляць, селюків! Нахуй з Тибета!

ЛЕКЦІЯ № 2

Томас Якович Сирота мешкав у селі й тихо орав культурну ниву, аж раптом напоровся плугом на бідон бабиного самогону. Та баба вмерла ще за Андропова, тож самогон настоявся і просяк вінтажним смаком. Три літрі продав, решту випив і вмер. Поховали Томаса на гноярці, за коровар­нею, на третій день.

Далі була тиша, а на дев’ятий день навалилася комісія по моралі з «Держчортзему».

— Шо, допився та й вмер?

— Та допивсь.

— А нахуя?

— Та оце, знаєте, стреси. То неврожай, то обжинки, то грошей нема, то магнітні бурі. Праця на землі вопше-то вбиває.

— Ясно, збирайся, підеш з нами.

— Та не хочу.

— А, не хочеш? То холонь тут, жлоб вонючий.

— Шо, бляць?

Почалася бійка. Томас Якович полупив тих чортів, склав на купу і підпалив. Тоді виліз подивитися, шо там на гноярці. Коли бачить — суне Мокрина Бабенчиха з клумаком макухи.

— А шо, бабо, стара ж уже, шо вопше? І поперек не гнеться, і ноги круте?

— Та стара вже, синку, ой стара, ото коли ще за совітів робила була на молотарці...

— Так, бабо, як стара, то лягайте на моє місце, скіки можна ноги дерти?

Лягла, нічо так, наче понравилось, рішила зоста­тися. Томас Якович її загорнув, присипав трохи макухою, а хустку лишив собі, бо воно дороге. Тоді пішов зранку на базарь продавати хустку, вкрав яйце і з’їв. Схопили мусора за крадіжку і посадили в тюрму на п’ять год строгача через варене яйце. Вийшов за п’ять год, вернувсь на село, а гноярки вже нема. Де була гноярка, штунди вигнали кам’яну церкву і моляться Недайбогові. Томас став і собі штундою, а потім покрутився туди-сюди, щось не те — хуйня, коротше. Пішов, втопився. Ну оце ж втопився, а зранку пішов на город сапати ті йобані патісони. Нащо було оце таке сіяти, хіба свиням, то хай самі й сапають. Коли, дійсно, дивиться — сапають. Мовчки, наче так і треба. Тут Томас Якович знову прокинувся, цього разу вже остаточно. Ой, ето ж я на работу апаздиваю, у мєня же важная встрєча в офісє с ін... інфаркт, нахуй. Поховали на Байко­вому цвинтарі. Пам’ятник встановили коштовний: два базальтових буряки, гранітна свиня і бронзова сапка в грудках. «Спи спокійно, дорогий Банкей Саругатович Йотаку». Підпис: «Інвестори». Автор скульптурної композиції: Газдрубал Калачакрович Дурдинець, член Національної спілки художників України з 1648 року.

ЛЕКЦІЯ № З

Томас Якович Сирота сидів зранку за невеличким столиком у затишній паризькій кав’ярні на Rue de le Pen і делікатно куштував смачну каву з ніжним ягідним тістечком. Він із насолодою дихав прохо­лодним ранковим повітрям, краєм ока переглядав свіжий номер емігрантського часопису «Упирятинський вісник» і щойно дійшов до популярного серед місцевих повій розділу «Страшна доля», акуратно встромленого працьовитою редакцією в останню шпальту.

— Дивіться, пане Газдрубале, що пишуть! — звер­нувся він до свого співрозмовника, літературного редактора іншого емігрантського часопису «Наші кайдани».

«Українська вікіпедія помістила в список вітчиз­няних філософів Володимира Мономаха. Складно навіть уявити собі причину, через яку він там опи­нився. Його «Повчання дітям», цей відомий політико-господарський самодроч з широким цитуванням біблійних псалмів, на філософський твір зовсім не тягне, як і будь-яка інструкція з виживання в