Тімоті Снайдер - Червоний князь, Тімоті Снайдер

бачити, як його діти одружуються. Він заснує королівську родину для нації, яка ще не знала, що їй потрібна королівська родина.

Польща була уявним королівством, а Штефан мав добре розвинену уяву. Крім цього, він мав за собою ціле життя досвіду. Дитиною в Моравії він бачив, як прусаки завдали принизливої поразки Габсбургам і побудували свою Німеччину. Юнаком він одружився з принцесою-втікачкою з руїн габсбурзької влади на італійському півострові. Свою принцесу він привів у палац над Адріатичним морем, з якого вони бачили відродження Сербії та загрозу об’єднання Югославії. Наступною мала бути Польща. Коли прийде її черга, Штефан буде готовим, як і його родина.

Добре розвиненою уявою вирізнявся і Віллі, наймолодший син. Зі всіх дітей саме він успадкував Штефанову фантазію. Віллі був уже достатньо дорослим, щоб зрозуміти батькові плани, достатньо дорослим, щоб імітувати, і майже достатньо дорослим, щоб бунтувати. Його бунт почнеться в Галичині у холодному замку далеко на півночі Габсбурзької монархії, де він вирішить віддати свою любов народові, яким його батько знехтував, — українцям. Однак початків української мрії Вільгельма, так само, як і витоків польської мрії Штефана, слід шукати на півдні імперії, біля теплих вод Адріатичного моря. Саме тут картини сну почали сяяти й переливатися, наче золоте сонячне проміння на хвилях.

Синє. Дитинство біля моря

Був грудень 1908 року, Штефан фон Габсбург сидів у ложі Придворної опери й дивився Цісарів сон. На ньому був комір Ордену Золотого Руна. На сцені Майбутнє кликало імператора Рудольфа в подорож через століття, щоб показати йому славу прийдешніх Габсбургів. Майбутнє показало йому перемоги у битвах, постання великих міст, розквіт торгівлі. Насамкінець воно вказало на Адріатичне море, де побачило, як «на синіх хвилях моря повз темні кипарисові гаї затоки пливе блискуча ескадра непереможного флоту». Штефан плавав на цьому синьому морі, садив ті кипариси й служив на тому флоті. У цьому синьому світі він ростив дітей. Саме тут його син Вільгельм провів більшу частину свого дитинства і юності.

Був липень 1934 року, і Вільгельм фон Габсбург сидів у вишуканому клубі на Монмартрі, де розтрачував батьків спадок. Будівлі освічувало червоне світло, свої ліниві кола проти неба обертав Moulin Rouge. Вільгельм балакав із приятелем-журналістом, автором хроніки світського життя. Тут він підняв руку, щоб глянути на годинник, манжет йому сповз і оголив татуювання з якорем. Жінка, яка сиділа за сусіднім столом, зойкнула. Вважаючи, що перебуває в товаристві грубого моряка, вона викликала господиню закладу, щоб поскаржитися. Зрештою, Вільгельм та його приятель весело посміялися, а читачі паризьких газет отримали привід для сміху наступного дня.

Був серпень 1947 року, і Вільгельма фон Габсбурга на задньому сидінні машини без номерів везли до совєтської в’язниці. Коли охоронці зняли його годинник, вони мусили зауважити витатуйоване під ним зображення якора. На допитах, що розпочалися після цього, Вільгельм згадував свого батька Штефана і своє дитинство біля моря. Це нічого не означало для його допитувачів, єдиним клопотом для яких було довести, що Вільгельм був українським націоналістом, а отже, ворогом Сталіна. Українським націоналістом і ворогом Сталіна Вільгельм безперечно був, але як він ним став? Його шлях до цього розпочався біля моря, в теплому габсбурзькому краї, під упливом батька. Татуювання позначає забуті змагання за панування на морі, які сформували і батька, й сина. Воно зринає в кінці його історії і натякає на її початок[14].

Штефан та Вільгельм були останніми з Габсбурґів, які прагнули панувати на морі, але не першими. На вершині своєї слави, у шістнадцятому столітті, Габсбурги були чільною морською потугою світу. У вісімнадцятому столітті втрата Іспанії, Португалії та Нідерландів неабияк послабила їхні позиції в Європі, позбавивши можливости претендувати на світові володіння. Перемога над Наполеоном подарувала їм бажаний вихід до моря — західний та східний береги Адріатики. Осердям свого флоту й головним портом Габсбурги зробили Венецію. Тоді, 1848 року, італійські повстанці вбили командира венеційського арсеналу Габсбурґів. Тож імперії був потрібен кращий порт, а її флоту — безпечніша база[15].

На північному краю Адріатики Габсбурги перебудували місто Трієст на модерний морський порт. На 1859 рік Трієст мав залізничне сполучення з Віднем; після відкриття Суецького каналу в 1869 році його кораблі могли пливти до Азії та Африки. Цими двома швидкими кроками Габсбурги вступили у вік глобалізації. За ці ж два десятиліття, протягом 1850-х та 1860-х років, Габсбурги відбудували село Пулу на східному березі Адріатики, зробивши з нього свою морську базу. Коли розпочалося будівництво, у Пулі мешкало декілька сотень людей і значно більше привидів. Саме тут, за грецьким мітом про золоте руно, Медея прирекла свого брата на смерть від рук Ясона. За римських часів у Пулі був форум, згодом тут розміщувалася резиденція провінційної влади Візантійської, а відтак — Священної Римської імперії. По тому повільно спливло півтисячоліття, за якого місто повернулося до давнішого способу життя. Коли розпочалася відбудова, серед римських руїн Пули відлунювало мекання кіз. Через два десятиліття місто стало подібним до Трієсту — модерним та багатонаціональним, із десятками тисяч мешканців[16].

Нову морську імперію на Адріатичному морі треба було боронити від італійського націоналізму. Італійці повстали проти Габсбурґів у 1848 році й завдали їм поразки 1859 року. Процес об’єднання Італії не мав якогось природного остаточного завершення. Італійські патріоти не бачили підстав, які мали б зашкодити їхньому молодому національному королівству розростатися навколо Адріатичного моря — до Трієсту, до Пули й навіть далі на південь, вздовж східного берега. В уяві італійців між східним та західним берегами моря не було різниці. Навіть за габсбурзького панування міста східної Адріатики розмовляли італійською внаслідок багатостолітнього підпорядкування Венеції. Морська рівність з Італією була щонайважливішим пріоритетом з погляду як безпеки, так і престижу. Гонитва озброєнь з Італією на морі була змаганням, у якому Габсбурги могли перемогти, і перемогли. Вік національних об’єднань змусив Габсбургів опанувати моря. У війні 1866 року, в якій Габсбурги програли провід Німеччини Прусії, а контроль над Венецією — Італії, вони принаймні завдали італійцям поразки на морі[17].

Реформа габсбурзького флоту була роботою ерцгерцога Максимільяна, брата цісаря Франца-Йосифа. Саме він заклав перший камінь нового арсеналу в Пулі після революцій 1848 року, саме він із фіаско 1859 року зробив висновок про те, що Габсбурги мусять контролювати Адріатику, і саме він