Анна Харламова - Під омелою, Анна Харламова

Емма відчинила двері і увійшла до купе. Він вже сидів на своєму місці.
   — Ну як, побалакала з сестрою? — він потішався над її ніяковінням і невдалою втечею.
   — Так, побалакала. — Емма сіла на матрац і узяла чашечку з кавою. Її дихання прискорювалось біля цього «Казанови».
   — Як її звати? — поцікавився він.
   — Тіна. — Вона побачила, як його брови задумливо змістились на переніссі. Хлопець явно щось згадував. — Що? Що таке?
   — Нічого. Є у мене одна знайома з таким ім’ям. — Усміхнувшись, він знову узяв печиво. — Смачно.
   — Дякую. — Емма усміхнулась.
   — Що будемо робити? — запитав Святослав, з хитрою усмішкою на губах.
   — Ми? Ну… ми… нічого. А от я буду читати книгу. — Сказавши це, вона дістала з сумки роман з назвою «Егоїст1».
   — Нічого собі! Вісімнадцять плюс?! — тихий смішок вирвався на зовні.
   — Тебе це дивує? — вона образилась.
   — Спочатку б – здивувало. Я гадав ти зануда. — Святослав широко усміхнувся. — А зараз… ні – мене це не дивує. Після того, як ти накинулась на мене з поцілунками… — він розреготався, дивлячись на її вираз обличчя.
   — Я на тебе?! Це, ти на мене! — Емма фиркнула і почала знімати взуття, щоб вмоститись на ліжко. Але сьогодні, був явно не день цих «чарівних чобітків». Блискавка застрягла.
   Святослав нахилився і узяв її струнку ніжку у свої руки. Дивлячись у її сині очі, він смикнув блискавку і та піддалась. Знімаючи з неї чобіток, він не припиняв дивитись на неї. Поставивши чобіток, який був без підбора, він почав зні-
__________________________
1 «Егоїст» - еротичний роман, письменниці Ві Кіланд. Рік написання 2018.
мати з її ніжки і другий. Тепер під столом стояла пара чобітків, які виглядали,
що найменше дивакувато. Він обережно провів долонею по її пальчиках, які були у чорненьких шкарпеточках і усміхнувся. Вже за мить, він влігся на ліжко і почав шукати навушники.
   — Та де ж вони? — він провів рукою по матрацу.
   — Дякую. — Ввічливо сказала Емма.
   — Прошу. — Знайшовши навушники, він заплющив очі і почав слухати музику.
   Емма, тим часом, вляглась для того, щоб почитати. Сконцентруватись хоча б на одному рядку, чи бодай слові – було їй не під силу. Уся її увага блукала поряд з «Казановою». Його губи тихо рухались, наспівуючи якусь пісню, довгі вії ледь-ледь тріпотіли, а пальці глухим постукуванням відбивали дріб по матрацу. Емма тихо зітхнула. Їй кортіло його поцілувати… відчути знову його смак… Вона божеволіє… точно! Він не той… і вона не такої поведінки.
   Думка за думкою… і її наздогнав сон.
   Святослав розплющив очі і побачив Янгола, який мило спить. Книга опустилась на груди так само, як і її рука. Солодкі губи трішки розтулені, а довге русяве волосся, хвилями спускається донизу. Він знову замріявся над тим, як вони займаються з нею сексом. Як він тримає у руках її довге волосся і входить у неї, удар за ударом. Він труснув головою. Що з ним?! Він, що неврівноважений хлопчисько?!
   Святослав заплющив очі. Дозволивши своїй уяві блукати де їй заманеться і робити, що заманеться… він усміхнувся. Емма… Емма… от, хто заполонив його фантазії. Солодкі думки тихо перейшли у сон.

   За вікном вечоріло. Саме це побачив Святослав, подивившись у вікно, як тільки прокинувся. Його смачна супутниця і досі спала. Він усміхнувся і тихо встаючи, забрав з вух навушники. Присівши навпочіпки, біля Емми, він вирішив її поцілувати. Потягнувшись до неї, він тихо і ніжно поцілував її ванільні з перчиком вуста. Як тільки він це зробив, отримав по голові книжкою.
   — Ти що здуріла?! — потираючи голову, запитав хлопець.
   — Вибач, вибач… я не хотіла. Просто я спала,… і одразу не зрозуміла, що коїться… — вона притулила до вуст долоню і засміялась.
   — Тобі смішно? — Святослав дивився на те, як вона намагається стримати істеричний сміх. — Я ж казав, що ти - «торнадо».
   — А ти, нахаба. — Сміючись, мовила Емма.
   — Ти суцільна проблема. Тебе і назвали від цього слова – ПРОБЛ-ЕММА! — він перегнув палицю. Знову. Її сміх зник, як і його роздратування. Він бовдур!
   — Дякую. — Вона ображена встала з матрацу і почала одягати чобітки.
   — Еммо… я не хотів. — Він поспішив встати разом з нею. Схопивши її за плечі, він потонув у блакиті очей.
   — Відпусти мене. Бо не дай Боже, я ще щось не так зроблю. Я ж «проблЕММА». — Вона вирвалась з його рук, і вдарившись об стіл, ненароком зачепила його склянку з кавою. Чорна рідина стікала на його сумку, яка була під столом.
   — Дівчино! Це вже не нормально! — закотивши очі, проголосив він.
   — Я ж говорила, не чіпай мене. — Вона одягла взуття і вийшла з купе.
   Закрокувавши до вбиральні, вона захиталась, потяг якраз робив один із своїх маневрів на колії. Емма вчепилась за поручні і тихо заплакала. Яка ж вона дурна! Їй ще хотілось з ним провести ніч?! Дурепа! Дурепа! Їй не потрібні чоловіки… вона хоче знайти себе… віднайти себе… ось, що їй потрібно і аж ніяк якийсь пихатий нахаба, який гадає, що він «Казанова». Чи це вона про нього такої думки? Байдуже! Він нахаба!... і «Казанова!».
   Ідучи до місця призначення, вона дивилась під ноги, очі застелив туман зі сліз. Тому, Емма навіть не помітила, як на неї йшов якийсь чоловік, доки не зіштовхнулась з ним, коли потяг у друге захитало.
   — Вибачте. — Промовив він.
   Емма підняла очі, і усміхнувшись до рудоволосого хлопця, відповіла:
   — Нічого. — Дівчина обережно просунулась між ним та поручнем і увійшла до вбиральні.
   Зачинивши двері, Емма чула лише, як калатає її серце і шалений звук коліс потяга. Аж раптом почула голос Святослава:
   — Ем? Ти тут? — він постукав у двері.
   Яка я ще для нього Ем?! Нахаба! Мені, що п’ять, що він мене так називає? Нахаба!
   — Іди… прошу… — схлипуючи, мовила дівчина. — Іди.
   — Ем, ти що плачеш? Ну не треба! Хочеш, вилий на мене каву… або… або, ще раз книжкою вдар. — Він намагався жартувати, але розумів, що це не подіє.
   — Я скоро прийду,… а зараз… зараз, просто йди. — Трішки голосніше сказала Емма, і обпершись об стінку, ще дужче заплакала.
   — Добре. Добре. — Святослав розвернувся і пішов до їхнього купе.
   Хлопець розумів, що напартачив, і що мріяти про неї – зась.
   Емма подивилась у маленьке дзеркальце над умивальником і ще дужче заплакала, жаліючи себе. Вона ніколи не була такою незграбною, а зараз… все, наче шкереберть. Все зіпсувала сама,… проте, ніхто йому не давав права, так до неї говорити.
   Емма видихнула.
   Вийнявши з кишені серветку, і витерши під очима чорні плями від туші, вона пішла до самозакоханого нахаби. Емма фиркнула.
   Як? Як провести з цим «містером ідеальність» ще вісім годин в одному купе?
   Коли вона відчинила двері і увійшла, Святослав сидів на своєму місці, аж раптом підскочив.
   — Я не хочу нічого обговорювати. — Попередила дівчина і пройшла повз нього, щоб сісти на матрац.
   — А я хочу. Вибач. Я не хотів. Твоє ім’я прекрасне… а от я… телепень, що тут скажеш?! — знизивши плечима, він зробив крок і перегородив їй шлях.
   — Пробачаю. Ти задоволений?! — дивлячись йому у вічі, Емма здогадалась, що він збирається зробити. — Не здумай!
   — Що? — одним лише кутиком губи усміхнувся він.
   — Ти знаєш. — Вона всілась на своє місце.
   — Ти - ДИЛ-ЕММА. — Весело мовив він.
   — Ого! Яка еволюція мого імені. Дякую. — Іронічно мовивши, Емма повернулась до вікна.
   — І, так…
   — Що так? — спантеличено глянувши на Святослава, Емма примружилась.
   — Я хотів тебе поцілувати. — З цими словами, він вийшов з купе.
   Коли за ним зачинились двері, Емма самовдоволено усміхнулась. Як то кажуть, - «є ще порох в порохівницях».
   Узявшись за книгу, дівчина поринула у світ бажання та насолоди.

   Пройшла майже година, а Святослава все не було. Де він? Емма почала хвилюватись ні на жарт. Закривши книгу, вона вийшла з купе і попрямувала вагоном. Аж раптом почула сміх… його сміх… такий солодкий… спокусливий і з хриплуватістю. А потім… почула сміх провідниці. Все з ним ясно! А вона ще хвилювалась за цього бовдура!
   Вона розвернулась і хотіла швидко попрямувати до купе, аж раптом її зупинила сильна, чоловіча рука.
   Емма розвернулась і вдарила когось у ребра ліктем, - тим «хтось» - був Святослав.
   — Ой! Я не хотіла! — Емма почервоніла від сорому. Ну, як вона так лажає?!
   Він потер ребра лівою рукою, а правою так і тримав дівчину.
   — Еммо… Еммо… Я в шоці! — похитавши головою, Святослав смикнув її до себе у обійми і пошепки сказав: — Тобі не казали, що підслуховувати не гарно?!
   — Що ти собі дозволяєш? — Емма закипіла від злості. — Я пішла шукати тебе, бо… бо… захвилювалась. — Зізналась вона, переборовши себе. — Але бачу з тобою все гаразд… Навіть чудово! Ти собі… тут… розважайся, а я піду.
   — Ревнуєш? — риторично запитавши, він обвів рукою її талію і зупинився долонею на животику. Його дихання обпікало її шию, доки він промовляв: — Я пропонував тобі, ти не захотіла… — Засміявся він.
   Емма відійшла від дурману його гарячих рук, які наче ліана обвели її талію. Він повний козел! Нахаба!
   — Відпусти мене! — вириваючись з його рук, вона закипіла гнівом з новою силою. — Ти не поважаєш жінок! Ти… ти просто… — її слова загубились у його роті, який нахабно, з силою і натиском прокладав собі шлях у середину… до її язика. Він це зробив… його язик знайшов її язичок, але вона відштовхнула його і швидко почимчикувала до купе.
   Він стояв і сміявся. От штучка! Він хоче її!
   Позаду нього з’явились дві голови, провідниці і його знайомого, який, як виявилось, теж є провідником у цьому потягу.
   Перед тим, як увійти у купе, Емма повернулась і почервоніла у друге – вона все неправильно зрозуміла. Він не був наодинці з тією кралею. Чомусь від цієї думки, їй полегшало.
  Чорнявий хлопець з зеленими очима, на ім’я Анатолій, потиснув руку Святославу і пішов до роботи.
  
   Емма чула, як у скронях калатає серце, а дихання шалено збивається. Цей хлопець – змушує її відчувати те, що вона ніколи не відчувала. Його губи пробуджують у ній жінку… жінку, яка жадає чоловіка з неймовірною силою,… а саме його. Що з нею? Так не можна! Це не правильно.
   — Привіт, Еммо.
   Хриплуватий, сексуальний голос Святослава заполонив купе.
   — Привіт. — Вона облизала губи, як тільки почула його тембр, який говорив, про те, як багато він хоче.
   — Ти стаєш, ще гарнішою коли ревнуєш, або гніваєшся. — Він знав, що вона знову закипить від його слів.
   — Я не гніваюсь… — фиркнула вона. — А тим паче – не ревную!
   — Ммм… от як зараз наприклад? — повівши бровою, він засміявся. 
   — Як що ти не бачиш, то я ду-же-е-е спокійна. — Емма узяла книгу і знову вирішила знайти за нею схованку.
   — Еммо… Еммо.. Ти мені подобаєшся, навіть попри те, що ходяча «катастрофа», «торнадо»… і «дилема». — Засміявшись, він знав, що за його словами послідує вибухова реакція Емми.
   — Ти неймовірно нахабний, самовпевнений… бовдур! — вона свердлила його поглядом, сповнений гнівом, який спопеляє.
   — Дякую, Еммо. — Потішаючись над нею, він почав знімати светр й джинси і спокійно додав: — Я спати. Ще є годинки дві. Сьогодні був насичений день на події. Одна із цих подій ти. — Сміх заполонив простір.
   — Нахаба! — Емму переповнювали бажання – прибити його і водночас накинутись на нього з палким поцілунком. Він був занадто спокусливим… занадто у формі… занадто усе – бо їй його хотілось. Його ноги, руки в міру накачані, як і усе тіло, промовляло до неї «торкнися мене». Прес – був неймовірний! Вона уявила, як це дивовижне тіло лягає поверх її оголеного тіла… і починається те, про, що вона і мріяти не могла.
   — Не хочеш до мене? Місця повно. Ти ж думала щойно про те, як ми... — сексуальна усмішка і хриплуватий тембр, навмисно дражнили її.
   Емма голосно ковтнула, подивившись на те, що було унизу талії.
   — І не думала… думати! — фиркнула вона.
   — Яка гарна тавтологія. — Засміявся Святослав, і повернувшись до неї спиною, почав стелити собі постіль.
   Емма задивилась на цього Аполлона. Талія і широкі плечі – еталон чоловічої краси. Пружні сідниці, по яких хочеться ляснути… Що за думки?! Досить! Досить!
   — Яка є! — Емма ледь дихала, а мозок геть не робив. — Святославе, а як же ти пропонуєш переодягнутись мені? Я гадала, що ти, як… як джентльмен… вийдеш з купе… і я… я зможу одягнутись для сну.
   — Мила моя… Я зовсім не джентльмен. Тому… — він влігся, поклав руки під голову і вишкірився на усі тридцять два.
   — Ну і добре! — Емма кинула книгу на стіл і почала стелити своє місце, попередньо діставши з сумки наволочку. Вона ніколи не любила лягати обличчям на чужі подушки. Це для неї не припустимо. Коли Емма завершила з постіллю, вона вляглась поверх ковдри і повернулась спиною до «Казанови».
  
   Емма повернулась на інший бік і побачила сплячого красеня. Коли він спить – навіть не хочеться його придушити. Вона тихо захихотіла і це дало змогу зрозуміти, що пора сходити до вбиральні.
   Тихо встаючи і одягаючи взуття, Емма так само тихо вийшла у коридор. Швидкими кроками, вона дійшла до цілі. Зробивши усі свої справи, дівчина почимчикувала до купе, але зупинилась навпроти дверей, задивившись на ліс встелений снігом.
   Їхні двері були трішки відчиненими і Емма почула, що Святослав говорить по телефону.
   — Так, так красунька моя, я приїду і ми добряче по-пустуємо.
   Емма фиркнула і похитавши головою, зрозуміла, що не помилилась стосовно його репутації «Казанови».
   Дівчина почула кроки і повернула голову у бік, до неї йшов той самий рудоволосий хлопець, з яким вона нещодавно зіштовхнулась.
   — Вітаю. Яка ж гарна панянка. Чому одна? Про що замислилась? — запитав, хлопець, роблячи кроки, ще більш рішучими. Він наближався до неї.
   Хлопчина років двадцяти, рудоволосий з зеленими очима і трішки на підпитку, підійшов у притул і Емма перелякано заговорила:
   — Я не… — її голос зірвався і вона перейшла на шепіт.
   — Що? — усміхнувся він.
      Звичайно, що вона собі думала. Це ж перед Новорічні дні… усі відпочивають… та зігріваються «вогняною водою».
   — Я… я не сама. — Більш впевнено мовила вона, а ноги зовсім не слухались. Вона не могла зрушити з місця. Ноги геть, як свинець.
   — А з ким? — засміявся він, і його руді брови злетіли до гори.
   — Вона зі мною. — Святослав вийшов уперед, затуляючи Емму собою. — Ви щось хотіли? — запитав він, недоробленого «ловеласа».
   — Ні. Ні… зовсім ні. — Він гикнув і додав: — Вибач друже… я просто думав…
   — Нічого. Буває. — Святослав підштовхнув Емму до купе.
   — Ми з друзями святкуємо,… якщо є бажання, можете з дружиною приєднатись до нас.
   — Ми... не… — Емма замовчала, коли Святослав невдоволено зиркнув на неї.
   — Кохана… — він майже прошипів, — повертайся до нашого купе.
   — Добре, коханий. — Вона зрозуміла, як безглуздо повелась і їй було соромно. Він її рятує, а вона – «ми… не…». Дурна! Дурна!
   — Дякую, друже. Проте ми з дружиною, - пас. — Усміхнувшись, він ляснув хлопця по плечу. — Ще раз дякую. — Владнавши непорозуміння, Святослав ще раз усміхнувся і направився до купе, де на нього чекала Емма.
   Зачинивши двері по собі, Святослав був злий ні на жарт.
   — Дякую. — Тихо промовила Емма, опустивши очі, як дитина якій соромно.
   — Еммо, скажи ти дурненька насправді чи прикидаєшся?! — він гримнув на неї і побачив, як вона сіпнулась. — Хто тебе тягне за язик? Коли чоловік намагається владнати ситуацію, - мовчи. Зрозуміла?!
   — Не гримай на мене! — з її величезних очей приснули сльози. — Я… я… вдячна тобі, але ти не маєш права на мене кричати. — Її трусило, як пелюстки троянди під дощем.
   — Ні! Ти точно дурненька! — з цими словами він вийшов з купе і зачинив двері.
   Емма плакала, не припиняючи. Можливо вона дійсно дурна?! Вона геть не розбирається в чоловіках… в характерах… і взагалі – вона дурепа, якій сподобався «Казанова»!
   Потяг прибуває на вокзал вже за двадцять хвилин, - треба було збиратись, що вона і почала робити,… не припиняючи плакати.