Стефанія Лін - Доля чи випадковість?, Стефанія Лін

8

Взуття залишилось у квартирі Артема. Це все, про що думаю. Розум відкидає все інше, залишивши мене у якійсь прострації. Так і сиджу біля дверей ліфту, як побитий пес викинутий надвір за якусь шкоду. Сльози вже висохли та й серце перестало битись немов ненормальне, але відчуття важкості, втомленості виросло на заміну.

Збираю гроші кинуті Артемом ніби то я якась справді повія у пачку. Обережно кладу під двері вирішивши для себе, що ні копійки не візьму. Дістаю телефон, кладу поряд витягнувши сімкарту. Мені нічого не потрібно від сім'ї Бойко.

Сходжу пішки донизу, поки думки про роботу все більше закріплюються у мені. Завтра ж піду її шукати. Не важливо, що за робота. Важливо почати.

Ось тільки не знаю, що робити з університетом. Продовжувати навчання терплячи знущання Артема заради диплома й освіти, чи покинути його, знайти щось інше? Це питання треба дуже ретельно обдумати. Моє рішення важливе для подальшого життя. Дорослого життя.

В одних носках ступаю на холодний асфальт надіючись, що поряд немає ніякого розбитого скла. А надіятись на таку вдачу потрібно ще дуже довго, тому що я поняття не маю в який бік мені йти. Одне знаю точно, до дому Артема ми йшли не довго, а це означає, що Токіо десь недалеко. Можливо Ліра ще там, можливо вона мені допоможе.

Виходжу у світло ліхтарів повільними кроками опустивши голову донизу, уважно роздивляючись дорогу під ногами. Проходжу так доволі велику відстань, відійшовши від дому Бойко та й встигнувши заплутатись у хитросплетінні вуличок новобудов. Я точно пішла не в той бік. Тому що по моїм підрахункам я б мала вже вийти до нічного клубу, або хоча б дійти до нічного магазину.

Холод пробирається крізь тонкий одяг, дотиком вітру проходиться по оголених руках викликаючи гусячу шкіру. Ступні замерзли і я майже їх не відчуваю, таке враження, що замість них дві кувалди не здатні на нормальні самостійні рухи.

Виходжу з району новобудов потрапляючи в темний двір, де поряд знаходиться будівництво і гаражі. Не добре передчуття з'являється десь у животі підіймаючись нудотою до горла. Даремно я сюди вийшла. Даремно залишила гроші. Потрібно було взяти з тієї суми хоча б декілька гривень на таксі.

Страх охоплює повністю затуманюючи розум. Тьма така, що на відстані витягнутої руки нічого не видно. Здається, що у цей закуток не дістає навіть світло місяця. Уважно дивлюсь під ноги розуміючи, що не тільки бите скло може валятись на землі, а й шприци наркоманів, як мінімум.

У віддаленні чую смішки. Верчу головою у різні боки прослухуючи вулицю. Будівництво. Там на недобудованому будинку напевно якась вечірка чи тусовка, тому що п'яний сміх доноситься доволі голосно у нічній тиші. Добре, що вони там, а не десь поряд. Хто його знає, на що здатні чоловічі голоси так весело співаючі зараз якісь пісні.

- Ей. Ти.

Завмираю почувши чоловічий голос позаду. Це не до мене звертаються. Не до мене. Але голос розуму ніби знущається, говорячи: А до кого іще??

Голосні кроки чуються ближче.

- Ти загубилась? То я допоможу. - Одразу ж лунає чоловічий регіт.

Обертаюсь до джерела шуму роздумуючи чи починати тікати вже, чи можна постояти, можливо мені допоможуть. Хоча ні, остання думка про допомогу нерозумна й занадто наївна. Втягую побільше повітря й починаю бігти. Волосся лізе в обличчя заважаючи дивитись уперед, хоча із цим повністю справляється ніч. Носки на ступнях вже стерлись, так що тепер оголена шкіра торкається холодного, колючого асфальту й мілкого каміння. Біжу не дуже й роздивляючись напрямок, головне : якомога далі від того місця, від невідомого чоловічого голосу. Досить з мене на сьогодні. Все. Страждання й нервові зриви повинні перестати переслідувати мене по п'ятах.

За спиною чую чиєсь тихе дихання, яке лунає доволі близько. Від жаху піддаю швидкості наплювавши на поранення ніг. Головне врятуватись, дібратись дома, а все інше вирішується. Тому що вирішувати будь-що з цвинтаря вже не можливо.

Вибігаю на порожню дорогу, секунду дивлюсь на світло, що блимає жовтим й біжу далі. Не озираючись перебігаю перехрестя, коли чую шум мотору автомобіля. Чорний джип зупиняється поряд мало не проїхавшись по ногах. Двері водія відчиняється й до мене із блідим виразом обличчя підходить Артем.

- Ти що кепкуєш наді мною?? - Репетує в обличчя.

А я починаю сміятись. Невесело, із надривом у горлі переводячи дух. Дивлюсь йому за спину за чоловіком майже наздогнавшим мене. Стоїть за деревом спостерігаючи, що буде далі.

- Що смішного, не розумію. - Бурчить, розглядаючи мене схиливши голову трішки вбік, ніби я щось цікаве. Птах, якого він бачить перший раз у житті.

- Твоє питання... Смішно. - Кажу, роблячи крок назад. - Як ти мене знайшов?

- Хто тобі сказав, що я шукав тебе?

- Ні? Не шукав. Тоді бувай. - Уїдливо відповідаю, відходячи далі. - Не підкажеш де в який бік мій будинок? Напевно ще весь алкоголь не вивітрився.

Артем ніяк не реагує на мої слова. Я ж сама не розумію чому так говорю. Не важливо, як він себе повів до цього і що став причиною мого кросу зараз. Важливо, що людина яка бігла за мною стоїть неподалік, готова будь - який момент напасти, адже ж не просто так він стільки мене переслідував?

- Ти взагалі нормальна? Чому не викликала таксі? - Запитує оманливо м'яким тоном.

- Мені не потрібні подачки від такого як ти. Ти помиляєшся думаючи, що гроші це головне.

Здивовано підіймає брови.

- Тобто з університету ти підеш?

- Напевно. - Стискую плечима. - Так куди мені бігти?

- Ти смієшся знову, так? Від кого тікаєш?

- Не знаю. Я його обличчя не роздивилась.

Артем мочить. Дивиться кудись мені за спину й бачу, як щось зважує за і проти. Я ніяк не можу вимкнути свій тон, ображений на нього, хочу чудово розумію, що ступні печуть вогнем, чоловік який переслідує мене зовсім поряд, й бігти ще пів міста, це зовсім не те про що мрію. Ноги болять, дихання важке, а моральний стан такий, ніби я ганчірка об яку тільки за сьогодні декілька разів витерли ноги.

- Сідай. Відвезу додому.

Відкриває дверцята на передньому сидінні.

- Мені не треба подачок від тебе, Бойко. Сама дійду.

- Слухай, - шипить підходячи ближче, - мені все одно чого ти хочеш чи не хочеш, але жити із думкою, що тебе вбили чи зґвалтували по моїй вині, не хочу. Тому сідай. - Металевим голосом. - Ліра...

- Добре.

Сідаю у джип з полегшенням поклавши ноги на гумовий килимок під ногами. Дверцята хляпають й Артем сідає за руль одразу ж натискаючи на газ.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно