Стефанія Лін - Доля чи випадковість?, Стефанія Лін

7

Артем садить на лавочку, підтримуючи моє нетверезе тіло. Відходить до Макса, замахується й б`є тому в обличчя. Ніяк не реагую на це. Мені все одно. Макс заслуговує не тільки такого.

Відчуваю як нудота піднімається до самого горла. Одразу ж забуваю про голосну музику, яка лунає неподалік, підвищені ноти в голосах двох хлопців поряд. Все про що думаю : " Потрібно підійнятись й відійти трохи далі. Я не можу дати Артему новий привід для знущань та чуток в університеті ".

Опираючись на тверді дощечки лавки повільно встаю. В голові паморочиться, перед очима усе розпливається, а тіло немов не моє. Роблю декілька кроків вліво, намагаючись відійти. Спираюсь на стовбур дерева рукою, зігнувшись навпіл. Навкруги все пливе ніби зараз я сиджу на каруселі. Нічне небо та земля змінюють свої місця на протилежні. Шлунок пече вогнем від випитого спиртного. Немов у тумані чую якісь крики та вигуки. Музичний голос лунає якось віддалено, ніби ми знаходимось один від одного на відстані тисячі метрів. Не стримавши пориву, все що випила, виливається на землю. Тіло трусить як при гарячці, піт стікає водоспадом, очі сльозяться, все болить так ніби я тільки що побувала у самій запеклій бійці.

Деякий час стою так і опираючись на дерево не маючи сил зрушити з місця. Ніяк не можу зібрати себе до купи, щоб зробити будь-який рух. В голові трішки проясняється тому шукаю поглядом Артема або Макса. Одразу ж натикаюсь на два тіла. Одне лежить на землі приймаючи гнівні удари, а інше їх наносить. Страх охоплює чомусь за Артема. Сама не розумію чому. Можливо розум так реагує через те що він мене врятував від Макса, а можливо я справді переймаюсь його здоров'ям та фізичним станом тіла. Не знаю, якщо чесно.

Змушую себе йти уперед, поки подумки малюю в голові картини розбитого обличчя Бойко. Хвилювання стає сильнішим з кожним кроком до двох хлопців не перестаючи бити один одного. Той хто знизу намагається відбиватись мляво підіймаючи руки стиснуті в кулаки. Вони нічого не говорять один одному, лише важко дихають зі свистом втягуючи або випускаючи повітря із легенів при кожному ударі.

Підійшовши зітхаю з полегшенням, побачивши, що на землі лежить Макс, а Артем б`є його у всі доступні місця не звертаючи уваги куди саме наносить шкоди.

- Артем... - Кличу пошепки, не маючи змоги сказати голосніше. Горло дере від недавньої нудоти та спазмів шлунка.

Бойко ніяк не реагує, з якимось чарівним зосередженням продовжуючи бити хлопця. Переводжу погляд зі спини Артема на обличчя Макса й схлипую від несподіваності. Очі запливли повністю, ніс розбитий, все у крові.

Торкаюсь спини Артема, й знову кличу. Реакції ніякої. Хапаю за руку вище ліктя та тягну у свій бік.

- Досить! Ти ж його вб'єш.

На хвилину зупиняється, дивиться на мене, а сам ніби не тут. Ніби щось інше повністю захопило його розум. Кліпнувши очима повертається до Макса, який вже закрив очі віддавшись на волю долі.

- Артем!!! - Кричу, злякавшись що Максим справді не витримає нових ударів. - Артем! Перестань. Він знепритомнів. Артем!!!

Підіймає голову зупинивши кулак напівдорозі до обличчя Макса. Встає, струшує пожухле, сухе листя з темних джинсів, витирає закривавленні руки в футболку Макса й підходить до мене.

Без слів бере за руку й веде якомога далі звідси, заводячи у якийсь двір через метрів триста. Купує у нічному магазині воду й серветки залишивши мене чекати надворі. Потім йдемо далі, так і не промовивши один одному ані слова. Розумію, що маю сказати дякую, сказати, що якби не він, я б справді стала тою, якою він мене зробив в університеті перед очима інших студентів. Повією, яка лягає під будь-кого трішки перебравши з алкоголем. Але слова ніби застрягли в горлі. Все що можу, це кидати на нього приховані погляди, й ловити на собі його, такі ж самі.

Нарешті Артем зупиняється перед новобудовою, яка в нічній темряві здається дістає до самих зірок. 
Хлопець відкриває двері під'їзду, підштовхує мене у спину мовчки просячи зайти всередину. І я заходжу. Не розумію чому. Не розумію що взагалі роблю тут, скоріш за все в нього вдома. Чому по дорозі не попросила викликати таксі? Чому взагалі нічого не сказала?

Прямуємо освітленим коридором світлодіодними лампами. Стіни пофарбовані в молочний колір, на підлозі плитка із візерунком. Доходимо до ліфта, я попереду, він ззаду. Натискає на кнопку виклику. Як щось фізичне відчуваю його погляд на собі, але подивитись у відповідь не наважуюсь. В голові мільйон запитань і не тільки до нього, а й до самої себе. Боже, що я роблю?! Я йду додому до свого ворога. До людини, яка не забуває нагадати про матеріальне положення, про мою нікчемність....

Квартира виглядає занадто порожньо. Меблів по мінімуму, стіни у сірому кольорі. Хоча скоріше сказати все у відтінках сірого. Широкий просторий коридор освітлюють два торшери, один навпроти іншого. Вбудована шафа - купе з дзеркальними дверима на перший погляд розширює і так не маленьке приміщення ще більше.

- Проходь. Можеш не роззуватись. - Якось глухо звучить мелодійний голос Артема.

Не слухаю його. Знімаю взуття, не наважуючись йти взутою по чистій дерев'яній підлозі, в якій майже можна побачити своє відбиття. Проходжу за ним до кухні - студії, де він жестом показав мені сісти на світло - сірий диван.

Уважніше розглядаю інтер'єр, одразу ж відмічаючи, що за ремонт та меблі тут заплатили більше ніж коштує моя квартира. Чорна глянцева кухня виглядає так, ніби нею ніхто не користується. Барна стійка яка відокремлює кухню та вітальню на дві окремі кімнати блищить, як новенька.

У вітальні перед диваном знаходиться електричний комин в якому горить несправжнє полум'я потріскуючи дровами. Позаду два величезних вікна, не пропускаючих скрізь закриті штори нічне світло. Над ним висить величезна плазма, вигнута всередину. Між комином та диваном стоїть маленький скляний журнальний столик на якому крім попільнички повної недокурених цигарок більше нічого немає.

По ліву руку знаходиться ще дві двері, в одній із них і зник Артем, залишивши мене розглядати квартиру. На перший погляд тут ніхто не живе. Принаймні батьки Артема тут не живуть. Та й виглядає все занадто дорого та холодно. Жінка, скоріш за все поставила тут хоча б квіти у вазах, розбавивши сірість та холодність теплими кольорами й солодким ароматом.

Через декілька хвилин Артем виходить із двері, яка ближче до вікна. Одразу же помічаю, що переодягнувся, надів спортивні чорні штани та просту сіру футболку, яка дуже гарно підкреслила його контури тіла. Мовчки сідає поряд, протягує у руках одяг.

- Йди переодягнись. Твій одяг.... - Хмурить погляд оглядаючи мене з п'ят до голови. - Його потрібно викинути. Переночуєш в мене , а завтра відправлю тебе додому на таксі. Хоча... можеш і зараз. Як хочеш.

Голосно ковтаю слину у горлі комом вставши там.

- Дякую. Хоча не розумію чому... чому допоміг... Навіщо?

Відкидається на синку дивану закривши очі. Важко зітхає, деякий час мовчить, але все ж таки відповідає:

- Не важливо яка ти....Але якщо дівчина каже ні, думаю це означає ні. Тим паче я бачив, що пити ти не вмієш, весь вечір спостерігав за тобою.

- Спостерігав? Навіщо? - Дивуюсь. В мене просто немає слів.

Відкривши очі дивиться так, ніби я запитала щось неймовірно дурне та нерозумне.

- Ти справді не знаєш, так? - Переводить тему. Навіть тональність голосу змінюється зі спокійного на якийсь твердий, холодний, сухий. Ніби відповідь на це питання може змінити все.

- Не знаю що?

Уважно спостерігає за моїм виразом обличчя. Щось шукає, певно ознаки брехні або навпаки ознаки мого нерозуміння ситуації й теми. Вдивляється своїми зеленими очима, на мить зачарувавши мене.

- Твоя мама працює в " Тренд - банк " ? Керівник - Бойко Антон Миронович ? Так? Відповідай.

- Так. То й що?

- Те, що твоя мати й мій тато.... - не домовляє те що хотів. Замовкає, склавши руки на грудях й знову відкинувшись на диван.

Деякий час мовчки розглядаю його обличчя: збентежене й жорстоке водночас, суворе й гнівне. Спочатку не розумію, що хоче цим сказати, але потім згадую ім'я маминого кавалера - Антон. Та й допомога у вступі, новий смартфон.... Все встає на свої місця. Навіть ненависть Артема стає зрозумілою, адже всі знають і люблять його матір: Анжелу Бойко. Чудову жінку яка намагається допомогти всім. Яка не жаліючи сил допомагає людям, дитячим будинкам, школам. Яка завжди усміхнена й позитивна, добра і просто щира людина.

Сльози починають цівкою текти по щоках через обман зі сторони матері, через ненависть Артема, яка виявилась справедливою.... Через все... Через те що причиною насмішок та знущань стала моя мама...

- Моя мама і твій тато...Вони разом, так? - Вирішую перепитати тремтячим від сліз голосом.

- Так. - Не відводячи погляду від мене відповідає. - Ти не знала?

- Ні. Ні....Не знала... - Слабким голосом.

Артем уважно спостерігає, вдивляється, качає головою ніби не вірить, а потім різко підіймається з дивану й починає кричати.

- Не вірю!!! Не вірю!!!! Пішла геть!!! Геть з мого дому. Тато не міг зрадити мамі заради твоєї... яка прибиральниця!!! - Останнє слово випльовує у ненависті. - Пішла геть.

Хапає за руку, підіймає на ноги й волочить до вхідних дверей.

- Артем! Це правда. - Захльостуюсь у сльозах та істериці. Серце виривається з грудей погрожуючи зламати ребра. - Я нічого не знала... Нічого....

Відкриває двері, штовхає у коридор. Інерційно влітаю у зачинені двері ліфту боляче вдаряючись спиною. Сповзаю по ньому донизу схлипуючи від образи та нового приниження.

- Це був ваш план, щоб ти могла вступити до вузу? Щоб отримати телефон??? Ще що??? Що?! - Робить крок уперед, встає поряд дивлячись презирливим поглядом кидає в мене пачкою купюр. - Тримай. Не хочу бути відповідальним за твою смерть на вулиці через мене. Рахуй це платнею!! Ти ж цього з матір'ю хочеш, чи не так? Гроші! Це все що потрібно!

Після цього повертається у квартиру закривши на ключ вхідні двері. А я так і сиджу біля дверей ліфту тонучи в приниженні, образі, сльозах, ненависті... Не тільки до Артема за його вчинки, а й до мами, яка перетворила моє життя на пекло!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно