Щербаненко Джорджо - Приватна Венера, Щербаненко Джорджо

Давіде обережно спинив автомобіль і недбалим аристократичним рухом, не демонструючи ні гаманця, ні грошей, зумів дістати дві банкноти й сунути їх у торбинку,— чи сумку, чи портфель,— у дівчини на колінах. Банкноти були приховані у стиснутій руці таким чином, щоб при передачі ці вульгарні папірці не з'явилися на очі. Гроші здебільшого діють як заспокійливе, з негайним ефектом, проти туги, страху, депресії. Вирвавшись на волю, заживши життям інстинктів, Давіде знав про це.

— Ну що ж, їдьмо,— сказала вона, але її голос зберіг жорсткі і навіть дещо гіркі нотки.— Відвідати Флоренцію можна по-різному, і, як видно, мені випало поїхати туди саме так.

Аж до будки при в'їзді на автостраду Давіде їхав повільно і наступний десяток кілометрів після одержання квитка витримував цю недолугу їзду, починаючи таким чином розбіг. Дівчина знову наділа окуляри, пригладила крила волосся й скромно відсунулась від його плеча.

— Будь ласка, швидше.

Давіде відгукнувся на її прохання, і "джульєтта" враз сягнула межі своїх можливостей; рух на автостраді був інтенсивний, але дівчина не помітила, щоб хлопець допустився бодай найменшої похибки, найменшої необережності, та й цифра на спідометрі зовсім не насторожувала.

Дівчина сиділа мовчки. Очевидно, чоловіків вона знала, тому не говорила йому про свою любов до швидкої їзди, не розповідала нічого про саму себе й нічого не хотіла знати про нього, взагалі відмовилася від усяких балачок, зрозумівши, що він один із тих чоловіків, може, найкращих, яких цікавить лише одне. Він тільки сидів і вів машину. їй не подобалися циркові собачки, які торохтять об бубон прив'язаним до хвоста залізяччям, б'ють лапами в тарілки і трусять обвішаною калатальцями головою. Ця тривала погідна тиша добре діяла й на Давіде, розкріпачувала його, і приховані інстинкти прокидалися в ньому й потягувалися, наче коти, посаджені на півдня в кошик: гарячі, агресивні, меткі. Про рекорд Мілан — Флоренція — Мілан, задуманий його "супер-Я", більше вже не йшлося. На станції обслуговування в Сомальї він зупинився перед по-святковому розцвіченим прапорцями павільйоном.

— Вип'ємо чогось,— запропонував Давіде.

Вона мовчки й слухняно рушила за ним, обом хотілося пити, і вони замовили м'ятну настоянку, міцну, крижану.

— Тут поблизу є прегарний куточок над річкою.

Одного разу Давіде побував там сам і ще тоді подумав, що це непогане місце для парочок, але й не припускав, що йому пощастить привезти сюди дівчину. І що ж — зараз він туди піде, і з дівчиною.

Залишивши автомобіль перед показним павільйоном, вони пішли дорогою, яка вела до річки, а потім стежиною, що бігла берегом, і далі одним з розгалужень, які губилися між високими кущами й заростями, сповненими затишку. Йдучи понад водою, дівчина зняла окуляри й стерла помаду з губів, а тоді зібгала клубочком клаптик м'якого паперу й кинула в річку. Стежила поглядом, як той клубочок погойдується на брижах течії, аж поки Давіде взяв її за руку й повів у кущі.

Як досвідченіша в цьому ділі, місце обрала вона й сіла на моріжок: отут, годиться. Давіде й далі стояв, курив і позирав на неї, поки дівчина скинула свою небесну жакетку; під жакеткою виявився ліфчик, вона зняла й ліфчик, і тоді й Давіде скинув свій піджак, від якого звільнявся поза домом лише для того, щоб кохатися.

— Ти — душка,— сказала дівчина.— Коли я побачила тебе на вулиці Джардіні, то була завагалася, зачепити чи ні — мені здалося, що ти цураєшся жінок. Але моя ціна — п'ятдесят тисяч лір...

Давіде знав свою нездатність сперечатися і тому, намагаючись не муляти очей вульгарним виглядом десятитисячних банкнот, переклав зі свого гаманця до її сумки ще три папірці, щоб вийшла зажадана сума.

— Це дорого, я знаю,— сказала дівчина.— Але вважай, що витратив їх з благодійницькою метою.

Гроші були для Давіде нікчемним папером, тому він перевів розмову на інше.

— Звідки ти?

— З Неаполя.

— Зовсім не відчувається.

— Я три роки працювала над дикцією, хотіла вступити до театру — театру з великої літери. Коли хочеш, можу почитати тобі щось із Шекспіра...

Обідали вони в по-святковому прибраному павільйоні на автостраді. Перекидалися незначущими словами. Між іншим дівчина сказала, що приїхала до Мілана майже рік тому шукати роботи, та так і не знайшла, а Давіде розповів, що служить в одному солідному закладі, бо й справді працював у Монтекатіні.

— Мабуть, на добрій посаді: стільки витрачати!.. Давіде змовчав, і тоді вона спитала:

— Може, тобі ще коли захочеться з'їздити до Флоренції й назад? Після обіду ті дикі хижаки, що дрімали в душі Давіде, знову порвалися на

волю.

— Я хочу іще на річку,— сказав він просто.

— І я,— відгукнулася вона.

Повернулися на річку, а потім удруге прийшли до павільйону підкріпитись. Давіде виявився пиволюбом, але дівчина забажала віскі — раз, а тоді й удруге. Після другої порції він спитав:

— Тобі це зілля не шкодить?

— Теоретично — так. А практично, оскільки завтра я накладу на себе руки, мені можна тепер пити навіть купорос: наслідок буде той самий.

Давіде подумав був, що дівчина сп'яну жартує, але підсвідомо збагнув, що це не так, відчув нутром: вона не жартує і зовсім не п'яна. Та вона не стала розводитися про це далі.

— Таке всім іноді спадає на думку,— сказав Давіде.

— Не тільки спадає,— відказала вона.— Кілька місяців тому я побачила у вітрині книжку й прочитала поясок на обкладинці. Вже не пам'ятаю точно, але слова приблизно звучали так: "Я покінчу з собою, як тільки допишу цей роман, і кінець його — моя смерть". Отже, таке не тільки спадає на думку.

Вони сиділи біля широкого вікна, і дівчина раз у раз позирала на смугу автостради, де проносилися машини, кидаючи сліпучі, як фотоспалахи, відблиски сонця.

— Я розумію,— відгукнувся Давіде.

Тепер йому хотілося слухати дівчину, приємно було чути несподівані аргументи на кшталт того, що Ерос і Танатос — рідні брати; Давіде теж мав свої погляди на життя та смерть, якими, не маючи соціальних контактів, не міг досі поділитись, отож тепер висловив один із них:

— Звичайно, жити важко, а вмерти так просто.

— Атож,— сказала дівчина, хоча це його зауваження залишило її байдужою.— Мені зовсім не хочеться вмирати, та й не хотілось ніколи. Слухай-но, якщо тобі не нудно, я ще п'ять хвилин поговорю про свої справи, а потім замовкну.

— Мені зовсім не нудно,— відповів Давіде, і то була правда.

— У житті чого тільки не трапляється. Сьогодні я зустріла тебе і можу забожитися, що ти посланий мені самою долею.— її великі м'які губи, обрамлені пасмами волосся, не всміхалися.— Якщо ти повезеш мене звідси місяці на три, далеко звідси, і будеш зі мною кожну хвилину, то завтра мені не доведеться вбивати себе. Я знаю, це безглуздя, але справи стоять саме так. Для тебе, якщо я тобі подобаюся, я не буду тягарем. Ти тільки поглянь на мене, ну поглянь, я серйозна, ефектна, елегантна, ти можеш брати мене з собою скрізь і не червоніти за мене. Я вмію їсти слимаків,як належить за правилами, не тримаючи їх пальцями й не смокчучи, як це робить одна моя подружка. Хоч ти мені й казав, ніби ти лише службовець, тобі не доведеться тремтіти над кожною копійкою, а навіть якщо й тремтітимеш, я згодна жити лише грінками та кока-колою і спати в заїздах, де здають кімнати на ніч. Тільки повези мене з Мілана бодай на три місяці. Хоча мені потрібно більше часу, може, рік чи два, проте мені вистачило б і трьох місяців, а там би я побачила.

На мить думка про те, щоб провести три місяці з цією дівчиною, однією дівчиною, призначеною лише для нього, тоді як досі йому, бранцеві стількох комплексів, це було неприступно, здалася Давіде вікном, розчахнутим у життя, і з цього вікна бачилися три місяці, святкові, розкішні, й уявилось, як ніжно тріпоче її голе тіло, а машина несеться, везучи їх, його і її, незримою географічною картою до Канна, Парижа, Біарріца, Лісабона, Севільї.

Дівчина відчула його переживання.

— Та ти не бійся. Я не така, як ти думаєш, ти вирушаєш у дорогу не з хвойдою. Я божевільна, а це не одне й те саме, божевільна щоразу, коли мені потрібні гроші, цебто коли хочу відчути себе приниженою, тоді я виходжу і чиню так, як оце з тобою сьогодні, поблизу автобусної зупинки, біля газетного кіоска чи десь іще. Але це не моє ремесло. Це зі мною буває двічі-тричі на місяць, хоча, щоправда, тепер трапляється частіше, бо я мусила покинути роботу, а на уроки математики й географії, які для мене влаштувала сестра, не прожити, не кажучи вже про те, що матусі тих малих лобурів дуже скупі. Я злочинниця сама перед собою, але я дівчина, яку не соромно рекомендувати будь-кому, мій батько — професор у Неаполі, я не хотіла тобі цього казати, але кажу, аби ти знав, що з тобою поїде не якась мандрьоха. Моя сестра працює в "Стіпелі", вона прилаштувала туди й мене, але я в тому курнику не втрималась. Тоді сталося те, що сталось, і в мене більше нема вибору: або ти везеш мене з собою, або завтра мені доведеться вкоротити собі віку.

— А що, власне, сталося?

— Цього, голубе, я тобі не можу сказати. Адже ти, я бачу це не тільки з одягу,— джентльмен. Якщо я зважилася попросити тебе про те, що прошу, то лише тому, що вгледіла в тобі джентльмена, бо котромусь із тих бовдурів, яких безліч на кожному кроці, я як щось і кажу, то лише що мені подобається чай з молоком чи з лимоном.

Дівчина замовкла, даючи йому час подумати.

Давіде задумався. На саму згадку про те, що вона несповна розуму, всі його почуття ніби заніміли. Поїхати на три місяці з майже незнайомою дівчиною — це було б, як вона сама призналася, божевіллям, а божевілля в його світі відгонило несмаком. Отож він сказав зажурено:

— Я не можу.

— Чому не можеш? Тільки не кажи мені, що через гроші.

Ні, може, й не через гроші, хоч йому й не подобалося процвиндрювати всі свої кошти з доброго дива, аби потім одразу ж звертатися до батька.

— Не тільки через гроші.

Вона читала в його душі напрочуд легко.

— Так, зрозуміло. Ти не можеш раптом зникнути на три місяці, в тебе сім'я, може, наречена, тобі доведеться попередити батька, пояснювати, вигадувати, вільних людей нема. Так ось, я це знаю, але знову повторюю тобі те саме. Шантажувати я тебе не хочу, ти хлопець найуважніший, найгречніший, найвразливіший з усіх, що мені траплялися.