Щербаненко Джорджо - Приватна Венера, Щербаненко Джорджо

Але якщо ти мене не врятуєш, мені залишиться одне: перерізати собі вени.

— А чому саме я? — Власні слова змусили Давіде завмерти: вони звучали як обіцянка.

— Бо в мене нема більше нікого, нема іншої ради, іншого способу. А тепер або посади мене в машину й повези за тисячу кілометрів звідси, або буде так, як я тобі сказала.

В голосі її не з'явилося жодної патетичної, драматичної, незвичайної нотки: вона просто пояснювала йому, як учителька нетямкому учневі. Саме це вразило Давіде й неабияк стурбувало.

— Мені треба принаймні побачитися з батьком, не можу ж я справді зникнути на три місяці ось так. А ще ж і служба... Зустрінемося з тобою через кілька днів, тоді я, може, й ризикну...

— Голубе, нема коли. А потім, якщо ти поїдеш, ти більше мене не побачиш. Ми або поїдемо зараз же, негайно, і я пробуду з тобою якомога довше, або, вважай, усе пропало.

Вона знову замовкла, даючи йому змогу подумати.

Але думати він, мабуть, не міг. Зажурившись, Давіде знервувався, замкнувсь у своїй шкаралущі, в голові заворушилися суперечливі думки. Може, це напад істерії, звичайнісінької істерії? Навряд щоб нормальна жінка вирішила накласти на себе руки, визначила для цього день, а потім кинулася до першого-ліпшого з благанням урятувати її, не дати померти. Це все-таки був доказ ненормальної поведінки, і здогад, що перед ним особа несповна розуму, заморозив усі його чуття. Більше Давіде не зумів вичавити з себе ні словечка.

Дівчина чекала, курила, зазирала до своєї сумки, стежила за тим, як виходили й виходили з павільйону подорожні, знов розкривала сумку, заглядала всередину, нарешті сказала:

— Будь ласка, ходімо.

Вони знову сіли в машину. Давіде мовчав і їхав не дуже швидко, на першій розв'язці з'їхав з автостради, накинув великий гак бічною дорогою і повернувся до в'їзду на автостраду, але з другого боку, у напрямку до Мілана.

— Ні, ні,— заблагала вона, як тільки зорієнтувалась,— не треба їхати до Мілана, повертай назад, вези мене геть.

У такої жінки, як вона, цей дитинний лемент міг бути тільки ознакою істерії, подумав Давіде.

— Я поговорю сьогодні ввечері з батьком, може, мені пощастить переконати його, тоді завтра й поїдемо.

Він брехав їй, як бреше лікар тяжко хворому пацієнтові.

— Ні, якщо ти мене зараз покинеш, ми більше вже не побачимося, вези мене негайно!

Голосіння її посилилося ще більше, тільки-но він наддав швидкості, керуючи до Мілана.

— Заспокойся, зараз я не можу, це так не робиться.

— Ні, вези мене зараз же, а то мені доведеться заподіяти собі смерть! Дівчина відсунулася від нього, ховаючи обличчя в розпущеному волоссі, але

не переставала благати.

— Прошу тебе, заспокойся, в Мілані ми ще повернемося до цієї теми. Давіде стало страшно; досить жінці вийти з себе, як чоловік лякається,

намагається здихатись її без скандалу, уговкати, але та голосить ще дужче, пручається, змушує зупинитися посеред шосе, втручається дорожня поліція, Господи Боже мій, побув п'ять хвилин з якоюсь жінкою, і тепер почуваєш себе геть розбитим, ніби після падіння з останнього поверху хмарочоса Піреллі. Ця дівчина здалася була йому такою любою, а тепер — на тобі, вибрики замість утіхи.

— Поверни назад, миленький, повези мене звідси!

Те саме довге нудне благання, так дівчинка канючить у матері: мамо, морозива... мамо, морозива... мамо, морозива.

Кінчилося тим, що Давіде перестав відповідати.

— Повези мене кудись, Христом Богом молю, інакше я покінчу з собою...

— Виїдь тут, виїдь тут, на цій розв'язці, поверни назад, повези мене кудись, Богом святим благаю...

— Повези мене кудись, голубчику, якби ти знав, якби ти знав, ти б забрав мене негайно з собою...

Давіде намагався більше не слухати, а коли й слухав, то думав лише про те, як змусити її замовкнути. Спробував одвернути увагу на щось інше, але навколо, крім підпір високовольтної лінії, не траплялося нічого примітного. Та ще в дзеркальце заднього огляду маячив "мерседес-230", гарна машина кольору між кавою з молоком і бронзою; можливо, він помиливсь, але йому здалося, ніби він бачив уже його за собою, їдучи туди; хоч як подобалася йому "джульєтта", проте "мерседес" спортивного типу, як оцей, подобався ще більше.

— Ні, ні, ні, до Мілана вертатись я не хочу!

Можна б поговорити про це з доктором Брамбіллою, родинним управителем; аби ж то придбати модель 230 так, щоб батько, який перевіряв видатки, не розсердився...

Попереду вже видно було кінець автостради.

— Ні, ні, ні, ні, я не знесу цього, поверни назад!

Дівчина вихопила з сумки носовичок, це було вже біля пропускної будки, вони спинилися, Давіде розплативсь, а касир зазирнув у машину і побачив, як вона втирає очі, така смішна в отих великих темних окулярах, зсунутих на чоло, точніше, не на чоло, а на волосся, яке спадало на очі, почувся навіть якийсь стук, у неї з сумки, здається, щось випало, але досада від цієї сцени, байдужний, трохи насмішкуватий погляд касира: "Якщо повести ягідку гуляти, то потім вона ще не таке учворить",— настроїли Давіде проти неї.

— Ні, ні, ні, поверни назад, ні, ні, ні, повези мене звідси!..

Різко взявши праворуч, Давіде раптом зупинивсь, зупинивсь майже на луках, довкола на багряному вечірньому небі відгорали будинки Метанополі. Оте "ні, ні, ні!" зрештою допекло йому до живого, вдруге у його житті — вперше це сталося в армії, коли його вдарив сусід по койці,— і він підвищив голос так, що аж гарикнув:

— Вилазь, із мене годі! — й відвернувся від неї.

Голосіння вмить урвалось, ніби висмикнули штепсель радіоприймача. Бачити її погляд за великими круглими скельцями темних окулярів Давіде не міг, але напіврозтулений рот виказував страх, на мить вона заціпеніла, потім відчинила дверцята і вилізла, нажахана самою думкою про те, що він міг її вдарити, якби вона не вилізла, і не встигла вилізти, як Давіде захряснув дверцята й рушив геть. Не тямлячи себе з люті, він випередив того "мерседеса", який ішов тепер зі швидкістю не більш як сорок кілометрів на годину; автомобіль куди кращий за все, за будь-яку жінку, автомобіль можна гнати двадцять днів підряд, а жінка через двадцять хвилин робиться геть нестерпною.

Тільки в гаражі поблизу дому Давіде почувся певно, повільно в'їхав у приміщення, перетворене на фантастичний гранд-отель для автомобілів, із молодиками в комбінезонах з Мису Кеннеді, беретах морських десантників, з увічливими "Сіло, доведеться димати", "Це олива, перевір тиск" та іншими місцевими висловами, які зразу вводять тебе в знайому міланську атмосферу.

Привчений до порядку, Давіде, перш ніж здати машину, завжди оглядав салон. Так він побачив носовичка і той невідомий маленький предмет, стук від падіння якого він почув, коли дівчина втирала очі. Він квапливо засунув знахідки до кишені, бо поряд уже стояв один із "морських десантників".

— Добривечір, синьйоре Аузері.

— Добривечір...

Давіде перетнув площу Кавур, уже вкриту вечірніми тінями,— від зоологічного саду аж сюди долинав ледь чутний запах розігрітих левів,— тоді зайшов у Галерею Кавур і затримався в барі "Міланезе". Він був єдиним клієнтом серед усіх отих цукерок, шоколадок, тістечок і пляшок. Після склянки крижаного пива в душі блискавично згас пал спустошливої злості й майнула думка: "А тепер вона покінчить із собою".

Він покинув бар, знову перетнув площу Кавур і на вулиці Аннунціата зайшов у дім. "Та ні, не покінчить, якось переживе".

Вдома була лише служниця, батько подався до Рима, він жив у Римі більше, ніж тут.

Давіде прийняв душ; стоячи під пружними цівками води, намагався заспокоїтись, судомно хапав ротом повітря. "Якщо вона справді накладе на себе руки, я теж не житиму".

Він одягся, почовгав до маленької віталеньки, що правила за їдальню, бібліотеку та передпокій, далі була так звана велика вітальня. "Але якщо вона і вкоротить собі віку, то до чого тут я?.."

Вечеряв Давіде перед ввімкненим телевізором, війна у В'єтнамі розгоралась, американські парашутисти стріляли майже в камеру. "Принаймні я міг би підвезти її до центру, а покинута так посеред луків Метанополі вона відчула ще більшу безнадію". Добродій з екрана пояснював йому всі аспекти питання, пов'язаного із забрудненням повітря взимку, найбільші викиди робили великі заводи та опалювальні домашні установки; при 36 градусах, у розповні літа, це звучало не дуже переконливо. Куди більше зацікавила його на якусь хвилю конусоподібна форма голови нової служниці; ця літня синьйора з блідою усмішкою попросила в нього дозволу сісти на диван, щоб подивитися телепередачу, і тепер сиділа й дивилася, її кумедна голова застувала третину екрана, в самотній задусі дому, яку не могла б розвіяти жодна телевізійна програма, мабуть, її не розвіяло б більше нічого, навіть грандіозний бал-маскарад. Якщо та дівчина покінчить із собою, треба чекати виклику до квестури, адже хтось міг бачити їх разом... Крижаний холодок перебіг у нього за плечима, і цілий вечір Давіде почував себе нещасним, сидячи перед телевізором у товаристві служниці — ще й тому, що завтра мав бути в Монтекатіні, але цього вечора туга його зросла ще більше. Що, як повернутися до Метанополі й глянути, як там... Він позирнув на годинника, ніби хтось був здатний на таку дурницю: ще й досі стовбичити там і чекати на нього, і не тільки стовбичити, а ще гірше, уявіть собі,— при його появі знову взятися за своє: "Повези мене звідси". Відтак йому стало зовсім зле.

Цілу ніч і весь наступний день на роботі Давіде почував себе препогано. Він продивився всі заголовки в "Корр'єре", але замітки про дівчину-самогубцю не побачив. Так само нічого не було ні в "Нотте", ні в "Ломбардо". Ввечері поважна служниця з конусоподібною головою була вільна, і він пішов на бутерброди до бару "Міланезе"; у перерві між двома бутербродами перетнув вулицю, щоб купити вечірній випуск "Нотте"; для газет настали погані дні: не могли ж вони вічно писати про спекоту, чи про китайську атомну бомбу, чи, не знайшовши чогось цікавішого, повідомляти про те, як чоловік торохнув жінку праскою, а потім викинув ту праску в вікно, чи як застукали парочку за непристойним дійством у громадському місці (припустімо, чисто теоретично, що на гідродромі, бо там чим тільки не займаються),— і раптом Давіде, на свій превеликий жах, побачив на першій сторінці однієї з газет репортаж на п'ять колонок: "Вона перерізала собі вени в Метанополі",— заголовок надавав новині топологічно— драматичного присмаку, так ніби самий факт, що хтось перерізав собі вени в Метанополі, включав у себе символічну картину прийдешніх часів: сьогодні вже більше не перерізають собі вени отак просто вдома, в краях і містах старомодних чи із старомодними назвами, в таких, як Павія, Ліворно, Удіне,— сьогодні перерізають собі вени в нових центрах переробки нафти, важкої промисловості, і люди є невільниками навіть у цьому останньому акті волі й розпачу, нестримного пориву до майбутнього.

З газетою в руці Давіде знову перетнув вулицю, з'їв другий бутерброд у барі "Міланезе" серед півдесятка людей, які щось пили, перш ніж піти в кінотеатр "Кавур" дивитися фільм, де героїня, принаймні коли судити з виставлених кадрів, демонструвала дуже цікаву форму слонової хвороби грудей.

Репортер робив з усього сенсацію; зокрема він пояснював, що трава луки, де було знайдено знекровлену дівчину, зробилася синьою,— виходило так, що зелена трава, полита червоною кров'ю, синіє.