Нечуй-Левицький - Микола Джеря, Нечуй-Левицький

ка­ба­на, а са­мi зос­та­лись без са­ла й цi­лi М'ясни­цi їли пiс­ний борщ та пiс­ну ка­шу, не­на­че в пiст.

Настав ве­ли­кий пiст. Од­но­го ве­чо­ра ста­рий Дже­ря прий­шов з пансько­го то­ку та й зва­ливсь; в йо­го нi­чо­го не бо­лi­ло, але уся йо­го си­ла хто йо­го зна де й дi­лась! Тон­ка шия ста­ла ще тон­ша; су­хе ли­це ста­ло ще су­хi­ше, очi по­за­па­да­ли ду­же гли­бо­ко, а обид­вi ру­ки по са­мi кiс­точ­ки так тру­си­лись, що вiн не мiг нi­чо­го дер­жать в ру­ках. Важ­ка ро­бо­та вис­са­ла в йо­го сли­ве усю кров. Вiн ле­жав на пе­чi та все ди­вив­ся на сте­лю, ши­ро­ко розп­лю­щив­ши очi. Про­ле­жав вiн тиж­день, на­вiть не стог­нав, i ли­це в йо­го ста­ло нi­би при­па­дать зем­лею.

Микола пi­шов до ба­тюш­ки й про­сив йо­го вис­по­вi­дать ста­ро­го батька. Ба­тюш­ка прий­шов, вис­по­вi­дав Пет­ра, по­ба­чив, що вiн зах­ляв, i зве­лiв йо­му їсти в пiст ско­ром­не.

- Батюшко, хi­ба ж у ме­не ду­шi не­ма, щоб я в пiст їв ско­ром­не! - про­мо­вив Дже­ря ти­хим хрип­лим го­ло­сом.

- То їж, Пет­ре, хоч ка­шу з мо­ло­ком; сла­бо­му бог прос­тить, i я то­бi про­щаю, - про­мо­вив мо­ло­дий свя­ще­ник.

- Не бу­ду, ба­тюш­ко, їсти: грi­ха бо­юся. Я чо­ло­вiк ста­рий, не сьогод­нi-завт­ра вмру. Та й де то­го мо­ло­ка дiс­тать? Ми вже так ви­хар­чу­ва­лись, що їмо са­мий хлiб та ци­бу­лю, та й хлi­ба до но­во­го не ста­не. Тре­ба хлять, хоч i не хо­чеш.

- Про ме­не, як знаєш, а я то­бi рад­жу й доз­во­ляю їсти ско­ром­не, бо ти, дi­ду, ох­ляв i зах­ляв.

Петро тiльки ру­кою мах­нув.

В чис­тий чет­вер Дже­ря вмер, та все на­ка­зу­ючи си­но­вi не за­чi­пать оса­ву­ли, не за­чi­па­ти па­на та ро­бить мовч­ки пан­щи­ну.

- Ти, си­ну, нi­чо­го не вдiєш, а со­бi ли­ха на­коїш. Пан од­дасть те­бе в мос­ка­лi, - про­мо­вив Дже­ря та й умер, по­би­тий ли­хою го­ди­ною. Важ­ка пра­ця вис­са­ла з йо­го усю си­лу. Вся йо­го си­ла пiш­ла на чу­жу ко­ристь, в чу­жу ки­ше­ню, - на до­ро­гi ок­са­ми­то­вi сук­нi, на зо­ло­тi се­реж­ки па­нiї Бжо­зовськiй, на до­ро­гi наїдки та на­пит­ки, на до­ро­гi панськi прим­хи та вит­ре­беньки.

В ве­ли­ку п'ятни­цю по­хо­ва­ли ста­ро­го Дже­рю. Сiм'я їла пас­ку з слiзьми. Ми­ко­ла ще бiльше за­жу­ривсь, бо за по­мер­шо­го батька тре­ба бу­ло пла­тить по­душ­не як за жи­во­го, до­ки не вий­де но­ва ре­вi­зiя.

Настала пиш­на та теп­ла вес­на. Зе­ле­нi­ли вер­би в бе­ре­зi, за­­зе­ле­нi­ла тра­ва на ле­ва­дах. Дже­рин са­док зак­вiт­чав­ся бi­лим цвi­том. Все цвi­ло та зе­ле­нi­ло, тiльки Ми­ко­ла хо­див сум­ний та не­ве­се­лий.

Був ти­хий вес­ня­ний ве­чiр. Ни­ми­до­ра по­ли­ва­ла роз­са­ду на гряд­ках; Ми­ко­ла но­сив во­ду з Рас­та­ви­цi. Ни­ми­до­ра розц­вi­лась, як пов­на тро­ян­да. На зе­ле­них гряд­ках, на зе­ле­нiй ле­ва­дi, про­ти яс­но-зе­ле­но­го лис­тя верб, її бро­ви чор­нi­ли, як чор­ноб­рив­цi. Во­на бу­ла ве­се­ла й спi­ва­ла. Ми­ко­ла сто­яв над вiд­ра­ми, пох­ню­пив­ши го­ло­ву. В лу­зi десь да­ле­ко ку­ва­ла зо­зу­ля.

- Чого це ти розс­пi­ва­лась, не­на­че дiв­ка? - лед­ве про­мо­вив Ми­ко­ла. - Ти спi­ваєш ве­се­лої пiс­нi та ще бiльше ме­нi жа­лю зав­даєш.

- Це я зга­да­ла, як ко­лись в най­мах крадько­ма ви­ши­ва­ла со­роч­ку та кля­ла зо­зу­лю; а те­пер слу­хаю, як кує зо­зу­ля, та так ме­нi за­ба­жа­лось, щоб во­на на­ку­ва­ла ме­нi ба­га­то год жи­вот­тя. Як гля­ну я навк­ру­ги на цей зе­ле­ний го­род, що оце за­сi­яла, та як зга­даю, що я те­пер ха­зяй­ка, то ме­нi аж ве­се­лої пiс­нi хо­четься спi­вать.

- Спiвай, жiн­ко жа­лiб­ної, то ме­нi, мо­же, бу­де лег­ше, - про­мо­вив сум­но Ми­ко­ла. - Чо­гось ме­нi так важ­ко на сер­цi, та­ка в ме­не жур­ба, що я й не знаю, де й дi­тись!

- А чо­го ж оце те­бе жур­ба бе­ре?

- А тим, що нам по­га­но жи­ти на свi­тi. Вмер батько… i за мерт­во­го пла­ти по­душ­не, i за жи­во­го пла­ти по­душ­не. Я вже не знаю, чим вин­на та ду­ша, що за неї тре­ба що­ро­ку пла­тить по­душ­не.

- Дасть бог, вро­дить хлiб, то й зап­ла­ти­мо.

- Нехай же пе­ред­нi­ше вро­дить; а ко­ли вро­дить, то чи дасть пан зав­ча­су йо­го зiб­рать та зво­зи­ти в тiк.

Нимидора пе­рес­та­ла ве­се­лої пiс­нi спi­вать, заб­ра­ла вiд­ра, i во­ни обоє мовч­ки пiш­ли до ха­ти.

Микола ввiй­шов у ха­ту, сiв за сто­лом, пiд­пер го­ло­ву до­ло­нею та все ду­мав. Ма­ти з Ни­ми­до­рою по­ра­лись у ха­тi, го­ту­ва­ли ве­че­рю, а вiн усе си­дiв i сло­ва не про­мо­вив. Ни­ми­до­ра роз­ка­за­ла ма­те­рi за роз­мо­ву з ним на го­ро­дi.

- Чого ти, син­ку, жу­риш­ся? Дасть бог хлiб, то ми якось-та­­ки оп­ла­ти­мось. Ти б, си­ну, пi­шов до Києва, по­ки не нас­та­ла ро­бо­та в по­лi, та по­мо­лив­ся бо­гу. Мо­же б, нам гос­подь пос­лав та­лан та доб­рий вро­жай на по­лi, - вго­во­рю­ва­ла ма­ти си­на.

Микола си­дiв i сло­ва не про­мо­вив. Йо­го дов­гий чор­ний вус спус­тив­ся вниз, не­на­че п'явка; гус­тi бро­ви бу­ли на­суп­ле­нi. Ми­ко­ла мовч­ки вий­шов у са­док i пi­шов че­рез са­док на ле­ва­ду. Сон­це сi­да­ло за вер­ба­ми, на­че гас­ло, а в йо­го на сер­цi не­на­че га­ди­на си­дi­ла та все сса­ла та сса­ла за са­му ду­шу. Вiн усе ду­мав, на­що то бог так вчи­нив, що не­доб­ре роз­дi­лив до­лю мiж людьми: од­ним дав панст­во й сте­пи, й ла­ни, а дру­гим дав важ­ку пра­цю, бiд­нiсть та тро­хи не тор­би. Вiн вер­нувсь до ха­ти, згор­нув­ши ру­ки на гру­дях.

- То як же си­ну, чи пi­деш до Києва? Як пi­деш на про­щу, то я на­су­шу то­бi су­ха­рiв на до­ро­гу, - го­во­ри­ла до йо­го ма­ти, веш­та­ючись ко­ло ха­ти.

- Не пi­ду, ма­мо, до Києва, не хо­чу мо­ли­тись та дур­но бо­го­вi по­ро­ги об­би­ва­ти. Ко­ли є той бог на свi­тi, то вiн бог панський, а не му­жицький, бог все доб­ро од­дає па­нам, а пан не дає нi­чо­го, - сум­но про­мо­вив Ми­ко­ла.

- Свят, свят, свят! Гос­по­ди ми­ло­серд­ний! Що це ти вер­зеш? Сха­ме­нись ли­шень та по­ду­май, що ти бовк­нув? Тим-то нам гос­подь до­лi не дає, що ми та­ке вер­зе­мо та бо­гу не мо­ли­мось? - про­мо­ви­ла Дже­ри­ха та й пе­рех­рес­ти­лась.

Микола ввiй­шов у ха­ту, дос­тав з по­ли­цi псал­тир, роз­гор­нув i по­чав чи­та­ти. Псал­тир здав­ся йо­му тем­нi­шим од тем­ної но­чi: вiн не знай­шов у ньому по­ра­ди й од­по­вi­дi на свою важ­ку ду­му, згор­нув йо­го i мовч­ки пок­лав на по­ли­цю.

Од то­го ча­су Ми­ко­ла по­чав час­то за­ду­му­ва­тись. Ма­ти чiп­ля­лась до йо­го, пи­та­ла в йо­го, що в йо­го бо­лить, i вже хо­тi­ла йти на по­ра­ду до зна­хур­ки.

- Нi! Вже, ма­мо, не по­мо­жуть ме­нi зна­хур­ки, - од­ка­зу­вав вiн ма­те­рi. Тiльки Ни­ми­до­ра своїми пiс­ня­ми, ве­се­ли­ми сло­­ва­ми та чор­ни­ми бро­ва­ми тро­хи роз­ва­жа­ла йо­го.

Настали жни­ва. Хлiб не ду­же вро­див. Пан по­чав зно­ву од­лi­чу­вать згiн­нi днi та шар­вар­ки са­ме в жни­ва, а не во­се­ни. Ми­ко­ла на­мов­ляв лю­дей не йти на тi