Нечуй-Левицький - Микола Джеря, Нечуй-Левицький

згiн­нi днi та мер­щiй ха­па­ти свiй хлiб з по­ля. Оса­ву­ла роз­ка­зав па­но­вi, що Ми­ко­ла Дже­ря знов бун­тує на­род. Бжо­зовський нах­ва­ляв­ся од­дать Ми­ко­лу в мос­ка­лi. Та звiст­ка дiй­шла до Дже­ри­хи.

- Сину, не за­чi­пай лиш ти оса­ву­ли, не драж­ни па­на! - бла­га­ла ма­ти Ми­ко­лу. - Ти знаєш, що ми пан­щан­нi лю­ди: пан зро­бить з на­ми, що схо­че, i вво­лить свою во­лю.

- Як же йо­го не за­чi­пать, ко­ли вiн нi­би зну­щається над на­ми. Я б рад­нi­ший мов­ча­ти, але ми пух­не­мо з го­ло­ду, а вiн та­кий глад­кий, що в свою шку­ру не по­тов­питься.

- А що ми ро­би­ти­ме­мо, як вiн од­дасть те­бе в мос­ка­лi? - ска­за­ла ма­ти.

- Не дiж­де вiн то­го! - крик­нув Ми­ко­ла, i йо­го очi заб­ли­ща­ли, не­на­че хто ки­нув дво­ма iск­ра­ми, як у то­го вов­ка.

Микола вже був не мо­ло­дий хло­пець, а чо­ло­вiк з дов­ги­ми ву­са­ми, з мiц­ним ста­ном, ши­ро­ки­ми пле­чи­ма та мiц­ни­ми ру­ка­ми.

Мати за­мовк­ла. Ни­ми­до­ра по­ча­ла пла­ка­ти. Ми­ко­лу взяв за сер­це не жаль, а взя­ла злiсть. Вiн вий­шов у са­док, спер­ся на тин i дов­го сто­яв, по­ки не про­хо­ло­ли йо­го го­ло­ва й гру­ди.

Одбули лю­ди пан­щи­ну, од­бу­ли вже й згiн­нi днi, а все-та­ки не ви­жа­ли панської пше­ни­цi до реш­ти. Пше­ни­ця в па­на вро­ди­ла, як лiс, гус­та, як щiт. Бжо­зовський зiб­рав лю­дей i опо­вiс­тив, що дасть жа­ти за снiп, але да­вав ду­же ма­лий снiп. Ми­ко­ла не втер­пiв i ви­хо­пив­ся пе­ред па­ном з сло­вом, що лю­ди пi­дуть жа­ти до гра­фа.

За ним обiз­вав­ся i Пет­ро Ка­вун, а да­лi ще кiлька чо­ло­вi­кiв.

Бжозовський спах­нув: йо­го чер­во­не пов­не ли­це ста­ло ще чер­во­нi­ше, сi­рi очi аж на­ли­лись кров'ю. Вiн зне­на­ви­дiв Ми­ко­лу, бо вга­ду­вав в йо­го гор­дих, смi­ли­вих ка­рих очах ве­ли­ку не­на­висть до се­бе. Ту злiсть при­мi­чав вiн на­вiть в йо­го дов­гих чор­них ву­сах, в мiц­но стис­не­них гу­бах, в твер­до­му не­лас­ка­во­му го­ло­сi. Вiн за­ту­по­тiв но­га­ми на од­но­му мiс­цi й крик­нув:

- То ти смiєш ме­нi цвi­кать в вi­чi? То ти смiєш ме­нi пiд­би­вать на­род? Та я за­раз дам знать ста­но­во­му й нак­ли­чу пов­не се­ло мос­ка­лiв. Я вас поб'ю мос­ковськи­ми ру­ка­ми й од­дам усiх бун­та­рiв-ха­зяїнiв у мос­ка­лi! Я вас на Си­бiр зап­ро­то­рю! - крик­нув Бжо­зовський не­са­мо­ви­то та все ту­по­тiв но­­га­ми на од­но­му мiс­цi.

Пан прог­нав Ми­ко­лу й Ка­ву­на з-пе­ред очей, од­на­че пос­ту­пив­ся гро­ма­дi бiльшим сно­пом. Вiн бо­явсь, щоб ча­сом лю­­ди i справ­дi не пiш­ли на графський лан на за­ро­бiт­ки.

Прийшов оса­ву­ла й за­пер Дже­рю, Ка­ву­на i ще чо­ти­ри чо­ло­вi­ки в хо­лод­ну на ви­сiд­ку. В па­на бу­ла дум­ка й справ­дi од­дать Дже­рю й Ка­ву­на в мос­ка­лi.

Посидiли во­ни вза­пер­тi день, а дру­го­го дня їх ви­пус­ти­ли, бо тре­ба бу­ло панську пше­ни­цю до­жи­нать. Пi­шов Ми­ко­ла з чо­ло­вi­ка­ми до­до­му та, йду­чи, ниш­ком змов­ляв­ся з ни­ми. Во­ни зна­ли вда­чу сво­го па­на i пос­та­но­ви­ли втi­кать з се­ла на да­ле­кi са­хар­нi, по­ки ми­не нек­рут­чи­на.

Тим ча­сом тра­пи­лась нес­по­дi­ва­на по­дiя. Оса­ву­ли­ну жiн­ку дав­но драж­ни­ли на се­лi зло­дiй­кою, i ха­зяй­ки нi­чо­го не кла­ли на­пох­ва­тi, де вер­тi­лась оса­ву­ли­ха. В Ка­ву­ни­хи раз про­пав шма­ток по­лот­на, що бi­лив­ся на ле­ва­дi. Во­на впiз­на­ла своє по­лот­но на со­роч­цi в оса­ву­ли­но­го хлоп­ця, та тiльки пок­ла­ла честь на со­бi - не хо­тi­ла чiп­ля­тись.

Саме то­дi Ка­вун за­ко­лов ка­ба­на. Оса­ву­ли­ха на­вi­да­лась до Ка­ву­на в ха­ту i вхо­пи­ла пiд по­лу два шмат­ки са­ла. Про­вор­на Ка­ву­ни­ха за­раз пос­те­рег­ла, гля­нув­ши на ку­пу са­ла на сто­лi, про­жо­гом по­бiг­ла слiд­ком за оса­ву­ли­хою, вит­ру­си­ла своє са­ло й на­ро­би­ла га­ла­су на ввесь ку­ток. Збiг­ли­ся лю­ди. При­бiг i Ми­ко­ла i по­чав кри­чать, що зло­дiй­ку тре­ба по­вес­ти по се­лi з му­зи­ка­ми. Ми­ко­ла по­рi­зав шмат­ки са­ла на чет­вер­ти­ни, по­ни­зав їх на мо­ту­зок i по­че­пив оса­ву­ли­сi на шию. Ба­би вхо­пи­ли оса­ву­ли­ху по­пiд ру­ки та й по­ве­ли по се­лi. Ми­ко­ла йшов по­пе­ре­ду й грав на скрип­цi. Ка­ву­ни­ха гра­ла руб­лем на ка­чал­цi. Оса­ву­ли­ха йшла i не зна­ла, де дi­ти очi од со­ро­му. Дi­ти юр­бою бiг­ли слiд­ком; лю­ди ви­бi­га­ли з дво­рiв ди­виться на ту ко­ме­дiю.

Осавула, до­вi­дав­шись про цей Ми­ко­лин та Ка­ву­нiв вчи­нок, спе­ре­сер­дя пi­шов до па­на й роз­ка­зав, що мо­лот­ни­ки кра­дуть з пансько­го то­ку жи­то; по­ро­би­ли со­бi здо­ро­вi ки­ше­нi i що­ве­чо­ра на­си­па­ють пов­нi ки­ше­нi паш­нi, вер­та­ю­чись до­до­му. Вiн по­наб­рi­ху­вав на всiх тих, що во­ди­ли по се­лi йо­го жiн­ку, а най­бiльше на Дже­рю та на Ка­ву­на.

По се­лi пiш­ла про це чут­ка. Всi лю­ди за­го­мо­нi­ли, що оса­ву­ла грi­ха не боїться: сам бре­ше, i ще й ви­ка­зує па­но­вi, як лю­ди кра­дуть панську паш­ню. Ми­ко­ла з то­ва­ри­ша­ми за­сiв на за­сiд­ки на ле­ва­дi мiж вер­ба­ми, i са­ме то­дi, як оса­ву­ла вер­тав­ся од па­на, во­ни вис­ко­чи­ли з-за ку­щiв, прос­тяг­ли оса­ву­лу й да­ли йо­му пiв­сот­нi доб­рих київ.

- Оце то­бi за па­на, а це - за па­нiю, а це - за пан­щи­ну, - при­ка­зу­вав Ми­ко­ла, - ад­же ж пан не шко­дує сi­на своїм во­лам, ще й бра­гою їх поїть, а ми так са­мо панськi, ро­би­мо па­но­вi, як во­ли, вiн нас не час­тує бра­гою, а рiз­ка­ми. Панське доб­ро - то й на­ше доб­ро, бо то на­ша пра­ця, а зем­ля бо­жа, - го­во­рив Ми­ко­ла, луп­ля­чи оса­ву­лу па­ли­цею.

- Оце то­бi за те, щоб ти пам'ятав, що ви­ка­зу­вать па­нам на лю­дей грiх, бо ми не кра­ли в па­на, а своє бра­ли й вер­та­ли со­бi, - при­ка­зу­ва­ли чо­ло­вi­ки та все гна­лись за оса­ву­лою навз­до­гiн­цi, та все лу­пи­ли йо­го по спи­нi па­ли­ця­ми.

Осавула так бо­яв­ся то­го грi­ха, що приз­навсь на­вiть в йо­му на спо­вi­дi ба­тюш­цi; але все-та­ки пi­шов до па­на й роз­ка­зав, хто йо­го по­по­бив па­ли­ця­ми. Пан пос­та­но­вив од­дать Ми­ко­лу, Ка­ву­на i їх од­но­дум­цiв в мос­ка­лi, та ще як мож­на швид­ше.

Пiшла чут­ка про нек­рут­чи­ну. В Скрип­чин­цях вже ло­ви­ли нек­ру­тiв i за­би­ва­ли в ко­лод­ки. Ми­ко­ла й Ка­вун з то­ва­ри­ша­ми пос­та­но­ви­ли то­го-та­ки ве­чо­ра тi­ка­ти на са­хар­нi в Стеб­лiв, у Ка­нiв­щи­ну.

Настав тем­ний осiн­нiй ве­чiр. Все не­бо бу­ло зас­но­ва­не хма­ра­ми. Над­во­рi бу­ло по­но­чi, як у пог­ре­бi. Дже­ря по­ве­че­ряв з Ни­ми­до­рою та з ма­тiр'ю, сiв ко­ло сто­ла i за­ду­мавсь. Ма­ти по­лiз­ла на пiч i не­за­ба­ром зас­ну­ла. Ни­ми­до­ра розк­ла­ла в че­люс­тях огонь i сi­ла ко­ло при­пiч­ка пряс­ти. Чер­во­ний свiт ми­го­тiв по бi­лих стi­нах, по мо­ло­до­му Ни­ми­до­ри­но­му ли­цi. Мич­ка на гре­бе­нi свi­ти­лась наск­рiзь. Гре­бiнь чор­нiв зуб­ця­ми про­ти вог­ню. Ми­ко­ла си­дiв кi­нець сто­ла й не зво­див з Ни­ми­до­ри очей. Йо­го тем­нi смут­нi очi бли­ща­ли в тем­ря­вi. В йо­го на ду­шi бу­ло так важ­ко, так тяж­ко, що й Ни­ми­до­ри­нi бро­ви не мог­ли йо­го роз­ва­жить. Ми­ко­ла си­дiв, одяг­ну­тий в сви­ту.

- Чом, це ти, Ми­ко­ло, не роз­дя­гаєшся? - спи­та­ла в йо­го