Олександр Олесь - Будь мечем моїм, Олександр Олесь

і душно мені».

 

«Підемо, любий… Розтануть сніги,

Все оживе, заспіва навкруги…

В цвіт уберуться і ниви, і луки,

Тихо замовкнуть, забудуться муки…

Знову у тебе пісні полетять…

Хворий ти… як твої груди горять…»

 

1907

 

«Сумно і весело! Сльози і сміх!..»

 

 

Сумно і весело! Сльози і сміх!

Зелено, любо, і сіється сніг…

 

Зимно становиться… Трави й квітки

Хутко вбираються в білі свитки.

 

В хустках всміхаються личка жоржин,

В смушки сховались коралі шипшин.

 

В ряднах нап’ятих стоять нагідки,

Всі чорнобривці наділи шапки.

 

Ніби всі вбрались на свято якесь,

Ніби зійшлись на весілля чиєсь…

 

Тільки з городу барвінок один

Дивиться журно в садочок крізь тин.

 

1908

 

«Хай наші вчинки божевільні…»

 

 

Хай наші вчинки божевільні,

Хай дикий шал в самій меті,

Але ми гордим духом вільні,

І наші душі золоті.

 

Як дзвони в горах серед тиші

Густимуть наші імена…

Їх хвиля місто розколише,

Їх грім на селах залуна.

 

Що смерть?! Брати мої,- могила

За нас казатиме всяк час,

І вільний льот народні крила

Направлять весело до нас.

 

1908

 

«Стою, дивлюсь на вас з докором…»

 

 

Стою, дивлюсь на вас з докором…

А душу біль і жаль пройняв…

Я вам повірив - аматорам -

І гру борнею уявляв.

 

Рубались, сіклись ви, кололись,

Упавши, ворога кляли,

І знов - то левами боролись,

То сльози жалібно лили…

 

Вразили ви мене до краю,

І всі осталися живі…

А я… я в муках умираю…

А я тону в своїй крові.

 

1908

 

«Скоро сонце засміється…»

 

 

Скоро сонце засміється,

Зацвіте уся земля,

Та у парі із тобою

Не піду вже більше я.

 

А один, як привід темний,

Я блукатиму весь день,

Не любуючись квітками

І не чуючи пісень.

 

Я проходитиму луки,

Я минатиму красу…

І одну розпуку в серці

На край світу понесу.

 

1907

 

«Ти в ту ніч другим зоріла…»

 

 

Ти в ту ніч другим зоріла,

Ти другим вінки плела,

Надо мною ж насміхалась

І знущалась, як могла.

 

Чом же ти, коли дізналась,

Що давно жонатий я,

Вже півроку не смієшся

І заплакана щодня?

 

1907

 

«Ой і пишно ж розцвіли ви…»

 

 

Ой і пишно ж розцвіли ви

На убогій рідній ниві,

Рясно цвітом її вкрили -

І червоні, й сині, й білі…

Чом же бідному народу

Не дали ви й досі плоду?

 

Віє вітер із півночі,-

Цвіт летить за ним охоче,

Кида тільки стебла ниві,

Що ростуть на їй щасливі,

Тягнуть сили, точать соки,

Розривають на всі боки.

 

Ой народні пустоцвіти,

Доки будуть вас терпіти,

Доки будете рости ви

На грудях слабих у ниви?!

Гей! Серпи, я бачу, сяють

І женці пісні співають!

 

1907

 

«Море і море! Блакить і блакить…»

 

 

Море і море! Блакить і блакить…

Крил мені, крил! щоб туди полетіть!

Чайкою в небі над морем спинитись,

Дихать і в далеч за обрій дивитись.

 

Зникнуть би там, потонуть у тій млі,

Кинуть би все на далекій землі,

Все, що ненавиджу, все, що люблю,

Все, що скривавило душу мою.

 

1908

 

«О моя Русалко з срібними речами…»

 

 

О моя Русалко з срібними речами,

Чом ти не воркуєш темними ночами?

О моя Русалко з русою косою,

Чом ти не щебечеш пташкою дзвінкою?

Чом ти не колишеш мого серця стиха,

Чом не розвіваєш мого суму-лиха?..

 

Згадую я ночі, місячні, розкішні,

Співи соловйові на розквітлій вишні,

І сади зелені, і жита шовкові,

І сумну музику нашої розмови…

Згадую тебе я… Згадую і гину

І туди думками, як на крилах, лину.

 

О моя Русалко з кров’ю крижаною,

О моя Русалко з божою душою,

Все візьми у мене, все, що серце схоче,

Тільки знов верни ти незабутні ночі,

Знову сядь ти поруч янголом зо мною,

Ніжная Русалко з русою косою.

 

Стануть тихо віять пахощі майові,

Стануть знову литись співи соловйові…

Ти почнеш казати, як на струнах грати,

А у мене серце буде замирати…

І коли зомліє від твоєї ласки,

Смерть для його буде кращою від казки.

 

1904

 

«Одну я любив за веселість…»

 

 

Одну я любив за веселість,

Другу я за вроду кохав,

А третій за сонячний усміх

Квітками дорогу встилав.

 

Ти зовсім була не вродлива

І завжди, як вечір, смутна…

Чого ж ти з усіх моїх милих

У серці осталась одна?!

 

1906

 

«Нестися б плачу, летіти б крику…»

 

 

Нестися б плачу, летіти б крику,

Серця вогняні на частки рвать,

Розколихать би пустелю дику,

Усіх під прапор один зібрать,-

 

І кинуть мертві піски, каміння,

І вийти б з ночі у світло дня,

Де тонуть луки в морях проміння,

Де буйна тирса шумить, буя…

 

І жити б повно, і жити б вільно…

Чом же з прокляттям ми тремтимо?!

Ах, ми конаєм в муках подвійно:

Раб перед нами цілує ярмо.

 

1909

 

«Знемігся я… Як камінь, час байдужий…»

 

 

Знемігся я… Як камінь, час байдужий

В путі пригнічує мене…

Де той, хто ще душею дужий,

Де той, в кім серце вогняне?..

 

О орле мій! одно твоє дихання

Розідме полум’я в мені,

І знов піду я на страждання,

Піду на муки неземні.

 

Я буду звать. Прийди ти тільки, дужий,

Скажи, що день ще нас шука і жде.

Зневірнвсь я… Холодний час байдужий

За мною привидом іде.

 

1908

 

«Мели сніги тоді надворі…»

 

 

Мели сніги тоді надворі,

Вітри стогнали жалібні,

Він був в несказанному горі,-

Вона лежала у труні.

 

І в ніч пурги, як вітер лютий,

Б’ючись з снігами, закричить,

До ранку він, журбою скутий,

Без сліз, замислений, сидить.

 

Але весною молодою,

Як все навколо ожива

І в небі жайворон співа,

Мов струмінь з срібною водою,-

 

Тоді він дні блукає в полі,

Гіркі, невтішні сльози ллє,

Себе в розкриті груди б’є

І проклін шле зрадливій долі.

 

1904

 

«В квітках була душа моя…»