Олександр Олесь - Будь мечем моїм, Олександр Олесь

лілеї, що, вранці родившись…»

 

 

Єсть дивні лілеї, що, вранці родившись,

Надвечір уже умирають…

Я бачив їх трупи… Стоять, як зомлілі,

І руки кудись простягають.

 

Родився я ранком, та нагло погас він,

І стало і сумно, і темно…

І ось,- уже роки в пітьмі я блукаю

І смерті чекаю даремно.

 

1905

 

«Народ, як мертвий, спить без снів…»

 

 

Народ, як мертвий, спить без снів,

А я на лірі граю

І вас, нудьгуючих панів,

Піснями розважаю.

 

Ганьба мені, ганьба мені!

Замовкніть, срібні струни,

Бо цілий край кона в багні,

І скрізь мерці і труни.

 

Ні! Хочу ліру я розбить,

Узяти сурму мідну

І нею з гір мерців будить

І Україну бідну.

 

Лишу я співи про красу,

Забуду власні жалі

І з гір високих понесу

Народові скрижалі.

 

1908

 

«В проваллі темнім, десь на дні…»

 

 

В проваллі темнім, десь на дні

Сосна чорніє на граніті…

Ніхто з живих не зна її,

Не зна й вона нікого в світі…

 

Над нею десь весна цвіте,

Квітки цілуються з квітками,

Сміється сонце золоте,

Річки зливаються з річками.

 

Вона ж, самотня і смутна,

В яру чорніє на граніті,-

Ніхто з живих її не зна,

Не зна й вона нікого в світі…

 

І тільки іноді вітри

На скелі спиняться юрбою

І гоготать почнуть згори,

І насміхатись над сосною…

 

1906

 

«Небо з морем обнялося…»

 

 

Небо з морем обнялося,

Море в небі розлилося…

Цілий світ вони забули

І в туманах потонули.

 

Марив я з тобою бути,

Наші рідні душі скуті,-

Та, як небо, ти синіла

І в думках кудись летіла.

 

1908

 

«О сарнонько, приходь...»

 

 

О сарнонько, приходь

Вечірньою добою

Над скло прозорих вод,

Уквітчаних весною.

 

О пташко, прилітай,

Як ніч на землю гляне,

Туди, де темний гай

Шумить пісні весняні.

 

Ми будемо удвох

На цілий гай чудовий

Блукать серед квіток

По казці смарагдовій.

 

І будеш в сяйві ти,

Як фея, як царівна,

Кудись у казку йти,

Чудовній казці рівна.

 

І будуть перли рос

Скидать на тебе віти,

І в пишні хвилі кос

Самі вплетуться квіти.

 

І скажем ми в той час

Квіткам, струмкам і гаю:

«Вінчайте, друзі, нас,-

Ми любимось без краю…»

 

І гай нам зашумить,

Озветься солов’ями,

І стане нам курить

Пахучі фіміами.

 

1907

 

НАД МОРЕМ

 

 

«Шуміть, шуміть, морські безодні,

Сміліше, море, в бій лети!

Душа моя така ж сьогодні

Крилата, вільна, як і ти».

 

Стою над кручею страшною,

Каскади злотні сонце ллє,

А там, внизу десь, підо мною,

В гранітні бубни море б’є.

 

«Руйнуй, руйнуй холодні скелі,

З піснями труни розбивай,-

І з мене теж пісні веселі

Летять, як хвилі, в рідний край».

 

А в тім краю, у тій пустелі,

В краю прокляття і ганьби

Одні - глухі, байдужі скелі,

Другі - осліплені раби.

 

І скарги зойк несеться з мене,

І гніву дим за ним летить,

А море, вільне і шалене,

Танцює, грає і шумить.

 

«Танцюй, танцюй, мій коню сивий!

Весь в піні, гриву розпускай,

Летім у край мій нещасливий,

Летім у мій невільний край!..»

 

…На човні я… вітри співають,

Кричать чайки, кудись звучи…

В очах моїх знамена мають,

Бряжчать, виблискують мечі.

 

1908

 

«Зустрітися, щоб зразу розлучитись…»

 

 

Зустрітися, щоб зразу розлучитись,

Щоб бідне серце отруїть,

Щоб більш, ніколи не зустрітись

І вічно втратою боліть.

 

Зустрітися, щоб скрізь тебе шукати,

Для чогось жить, не маючи мети…

Складать пісні тобі і знати,

Що їх повік не вчуєш ти…

 

1908

 

«Ми плакали на цвинтарі, безсилі…»

 

 

Ми плакали на цвинтарі, безсилі,

А скрізь жовтіли на землі

Потоптані знамена милі

І наші зламані шаблі.

 

І сотні нас з чужинцем побратались,

Втекли від нас в ворожий стан

І разом з ворогом знущались

З кривавих наших сліз і ран.

 

Свої - серця нам виривали,

Чужі - тесали нам хрести,

А ми дивились і не знали,

Куди нам з цвинтаря іти.

 

1908

 

«Помилку зроблено… не треба каяття!..»

 

 

Помилку зроблено… не треба каяття!

Не треба сліз, і скарг, і жалю…

Неси покірно хрест життя,

Ховай журбу безкраю.

 

Про щастя втрачене даремно не гадай!

Удар в душі на смерть по йому

І мовчки привидом блукай

На святі життьовому.

 

«Чим втішу вас? На що ясне я вам вкажу?..»

 

 

Чим втішу вас? На що ясне я вам вкажу?

Де зілля я знайду на ваші рани?

Ні, ні! Я вам нічого не скажу,-

Уста мої скули кайдани…

 

На наш бенкет були вже сплетені вінки,

Стояли вже для нас столи накриті…

І ось,- лежать розтоптані квітки,

І наші келихи розбиті.

 

І ніч страшна іде… страшна, мої брати…

І так голосять жалібно каліки,

А там, немов серця людські, горять скирти,

Щоб, може, згаснути навіки.

 

Незрячий сам… на що ясне я вам вкажу?..

І як в лісах знайду я трав на рани?..

Ні, ні! Я вам нічого не скажу,-

Уста мої скули кайдани…

 

1907

 

«Хто сміється в той час, як повинно ридати…»

 

 

Хто сміється в той час, як повинно ридати,

Той навік збожеволів давно…

Ми в той час сміємось!.. Нас вітають гармати

І регочуться з нами водно.

 

Глянь,- ховаються в грудях багнети,

Глянь,- свистять і літають мечі,

А у наших руках кастаньєти,-

Ми танцюєм, в танок зовучи.

 

Водевіль і трагедія нагло зійшлися

І заграли шалений танок,

І як вихор ми враз понеслися

Всі в вінках із червоних квіток…

 

Глянь,- як жалібно скрипки виводять,

Глянь,- як весело бубни гудуть,

А з землі танцюристів підводять

І на мари холодні кладуть…

 

Ой, на гору несуть!.. не дамо! о, прокляті!

Побіжім!.. Там цвинтар на горі…

Ні… спинись… он, як сови окаті,

На могилах сидять матері…

 

1907

«Коли тебе розлюбе мила…»

 

 

Коли тебе розлюбе мила,

Для тебе сонце погаса,

Чорніє небо смарагдове,

І в’яне всесвіту краса.

 

Мене невірна розлюбила,

І я блукаю сам не