Гаррієт Бічер-Стоу - Хатина дядька Тома

Ця книга містить адаптований текст найвідомішого роману американської письменниці Гаррієт Бічер-Стоу «Хатина дядька Тома» про жахливі умови життя рабів у США на початку 1850 років.

Плантатор Шелбі після невдалих операцій на біржі вирішує віддати свого найліпшого чорношкірого раба Тома работорговцю Гейлі. Неодноразово власники покірного і відданого Тома змінюють один одного. Найжорстокішим виявляється деспотичний Саймон Легрі, який прагне зробити з доброго та чуйного Тома жорстокого наглядача. Проте той не поступається своїм внутрішнім людським принципам, намагаючись полегшити життя інших рабів, допомагає їм та підтримує. Після втечі двох невільниць Тома забивають до непритомності й залишають у хатині…

Хатина дядька Тома
Гаррієт Єлізабет Бічер-Стоу
Розділ І,
ЩО ЗНАЙОМИТЬ ЧИТАЧА З ОДНІЄЮ ДУЖЕ ЛЮДЯНОЮ ОСОБОЮ
Холодного лютневого надвечір'я у містечку П., що в штаті Кентуккі, в гарно умебльованій вітальні два джентльмени, присунувши свої стільці, завзято обговорювали якусь справу.
Задля зручності ми щойно сказали "два джентльмени". Та по правді, як доскіпливо глянути, один з них навряд чи підпадав під таке означення. То був приземкуватий, кремезний чолов'яга, з грубим простакуватим обличчям і тим самовдоволеним, пихатим виглядом, який виказує людину незнатного роду, що чимдуж пнеться в пани. Одягнений він був надміру претензійно: химерний строкатий жилет та голуба хустка в яскраву жовту цяточку, хвацько пов'язана на шиї пишним бантом, цілком личили всій його подобі. Незграбні ручиська чоловіка були винизані перснями, а важкий золотий ланцюжок годинника прикрашала ціла низка навдивовижу великих різноколірних брязкалець, що їх він у розпалі балачки раз по раз перебирав пальцями з неприхованою втіхою. Його мова не відповідала ніяким приписам граматики, і при кожній слушній нагоді він присмачував її такими висловами, що ми, хоч і як прагнемо всіляко пожвавити нашу розповідь, усе ж не зважимося їх навити.
Його співрозмовник, містер Шелбі, той в усьому здавався джентльменом, а оздоблення його будинку та й усі речі в кімнатах свідчили про те, що він людина заможна і навіть багата. Як ми вже згадували, обидва чоловіки були захоплені якоюсь важливою розмовою.
– У такий от спосіб я й закінчив би цю справу,– сказав містер Шелбі.
– Е ні, на такий торг я погодитись не можу... аж ніяк не можу, містере Шелбі,– озвався його співрозмовник, піднісши перед собою чарку з вином і розглядаючи її проти світла,
– Кажу ж вам, Гейлі, Том – не простий собі негр, і ці гроші дасть за нього кожен. Він надійний, чесний, здібний і порядкує всім моїм господарством чудово.
– Тобто чесний як на чорношкірого,– промовив Гейлі, наливаючи собі в чарку вина.
– Ні, по справжньому чесний. Том – добрий, надійний, тямущий і побожний чоловік. Я довіряю йому все своє майно – гроші, господарство, коней, дозволяю йому їздити по всій країні, і ще жодного разу не траплялося, щоб він мене підвів чи обдурив.
– Багато хто не вірить, що бувають побожні негри, Шелбі,– сказав Гейлі, підкріплюючи свої слова промовистим жестом.– А от я вірю. Сам мав одного такого, оце недавно, в останньому гурті, що одвіз в Орлеан. Було послухаєш, як він молиться, то й до церкви йти не треба, а що вже був слухняний та сумирний!.. Та й заробив я на ньому чималий гріш, бо купив його задешево в одного чоловіка, що мусив спродуватись, отож і дістав я шість сотень зиску. Авжеж, побожність у чорношкірому– дуже добра річ, коли це справжній товар, а не мана,
– Ну, в Тома цей товар щонайсправжніший, можете не сумніватися,– відказав містер Шелбі.– Ось, приміром, минулої осені послав я його самого до Цінціннаті в одній справі, і він мав привезти мені п'ятсот доларів. "Томе,– сказав я йому,– я тобі вірю, бо певен, що ти чоловік чесний і не підведеш мене". І звісно, він повернувся. Я ж таки знав, що він повернеться. А кажуть, деякі лихі люди намовляли його: "Томе, чого б тобі не дременути до Канади?"– "Ні, хазяїн мені довіряє, то я не можу".– Так мені розповідали згодом. Мушу сказати, жаль мені розлучатися з Томом. Та вже беріть його на покриття всього боргу – і край. Сподіваюсь, ви так і зробите, Гейлі, якщо маєте хоч трохи совісті.
– Совісті я маю саме стільки, скільки потрібно комерсантові,– таку собі, знаєте, дрібку, щоб було чим присягатися,– жартівливо відповів торговець.– Я, звісно, ладен і дечим поступитися, коли треба подружньому, але на таке пристати не можу... ніяк не можу.
Торговець промовисто зітхнув і знову налив собі вина.
– Ну гаразд, Гейлі, то яке ж буде ваше слово? –озвався містер Шелбі по хвилі ніякової мовчанки.
– А чи не знайдеться у вас на додачу до Тома
якесь хлопчисько чи дівча?
– Хм!.. Та наче нікого такого нема, щоб вільно обійтися без нього в господарстві. Сказати правду, лише скрутні обставини змушують мене продавати своїх людей. Не люблю я з ними розлучатися, повірте. В цю мить двері відчинились і на порозі з'явився
І маленький хлопчик квартерон2, років чотирьох п'яти. І Був він дуже гарний і привабливий на вигляд. Його кругле личко з ямочками на щоках облямовували м'які й лискучі, мов шовк, чорні кучері, а з під розкішних довгих вій яскріли великі чорні очі, вогнисті й лагідні водночас, що з цікавістю озирали кімнату. Веселеньке, червоне з жовтим картате платтячко, гарно й до міри пошите, ще дужче відтіняло його яскраву вроду, а кумедна самовпевненість у поводженні, хоч і прихована за дитячою соромливістю, говорила про те, що господар не обминає хлопчика своєю увагою та ласкою.
1 Канада була за тих часів англійською колонією, де не Існувало рабства.
2 Квартерон – мішанець мулата з білим.
– Гей, Джіме Галченя! – мовив містер Шелбі, а тоді свиснув і кивнув хлопчикові гроно родзинок,– Ану держи!
Малюк чимдуж скочив уперед і вхопив подачку. Господар засміявся.
– Іди но сюди, Джіме Галченя,–сказав він.
Хлопчик підійшов, і господар погладив його кучеряву голівку, а тоді поплескав підборіддя.
– А тепер, Джіме, покажи цьому панові, як ти вмієш співати й танцювати.
Хлопчик дзвінким і чистим голосом завів одну з тих диких та химерних пісень, що поширені серед негрів, супроводжуючи спів кумедними рухами рук, ніг і всього тіла.
– Браво! – вигукнув Гейлі, кидаючи йому півапельсина,
– Ну, а тепер, Джіме, покажи, як ходить дядечко Куджо, коли в нього ревматизм,– сказав господар.
Гнучке тільце хлопчика раптом немовби скоцюрбилось, на спині випнувся горб. Спираючись на господареву тростину, він зашкутильгав по кімнаті, скрививши обличчя й спльовуючи на всі боки, точнісінько як старий дідуган.
Обидва чоловіки зареготали.
– Бравої Знаменито! Оце то малий! – примовляв Гейлі.–цього пуцьверінка будуть люди, щоб я так жив... А знаєте що? – раптом сказав він, плеснувши містера Шелбі по плечу.– Докиньте мені ще малого, і хай буде по всьому... отак. Ну що, хіба це не по справедливості?
Об тій таки хвилі двері тихо відчинились, і до кімнати зайшла молода квартеронка, що виглядала років на двадцять п'ять.
Досить було перевести погляд з хлопчика на неї, щоб зрозуміти: то його мати. Ті самі глибочезні темні очі під довгими віями; ті самі пишні й шовковисті чорні кучері. Легкі рум'янці на її смаглявому обличчі враз проступили дужче, коли вона побачила незнайомого чоловіка, що пильно й зухвало розглядав її, не приховуючи свого захоплення. Сукня