Олександр Олесь - Будь мечем моїм, Олександр Олесь

свій,

Немов я кинутий остався

Один в пустелі світовій.

 

1908

 

«Не жди докорів і погріз…»

 

 

Не жди докорів і погріз,

Ні зайвих слів, ні зайвих сліз,

Бо я їх всі в собі спалю,

Бо я люблю тебе, люблю.

 

Літа пливуть, і в мряці літ

Довчасно гасне серця цвіт…

Цвісти б… горіть…- я цвіт гублю,

Бо я тебе люблю, люблю.

 

Ні, слів докірливих не жди…

Постій… не плач! постій,- не йди.

Замовкну я… уста стулю…

Люблю… люблю… люблю… люблю!..

 

1908

 

«Душа співа, як все співає…»

 

 

Душа співа, як все співає…

Вона - як озеро… Тремтить

І рвійно лове кожну мить,

І все незмінно відбиває…

 

Поглянь,- ось-ось почне смеркати,

А там і літня ніч злетить -

П’янить, циганкою дурить…

О, єсть про що пісні складати…

 

Коли ж весь край нечутно плаче,

Гниє, розтоптаний, в смітті,

Кона, розп’ятий на хресті,-

Тоді забудь красу, співаче!

 

Тоді - вкривайтесь пилом, струни,

Навік, улюблена, прощай,

А ти, бурлако, руку дай

І - в путь, під стріли і перуни!

 

1908

 

«Синіла ніч, дивились зорі…»

 

 

Синіла ніч, дивились зорі,

Дрімало стомлене село,-

Коли це враз вогняне море

Його схопило й залило.

 

…Крізь дим прорвався дзвін крилатий,

Махнув осмаленим крилом,

І, наче птах, стрільцем підтятий,

Забивсь, заплакав над селом.

 

«Води! води!» - лунає всюди.

«Ламай, неси, топчи, туши!

Куди пропали звідси люде?!

Чом там немає ні душі?

 

Подай драбину, кинь лопату,

Біжи за ломом, бий вікно!..

Куди?! куди,- не лізь в кімнату,-

Там все горить уже давно».

 

«Води! води!» - лунає всюди.

«Давай що-небудь дах накрить!

Сюди! рятуйте, добрі люде!

Горить! ох, лишенько, горить!»

 

А там, в пітьмі десь, на дорозі,

Жінки голосять в сорочках,

Холонуть діти на морозі

І немовлята на руках.

 

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

 

В огні палає Україна.

 

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

 

Але на крик несамовитий

Ніхто з синів її не йде,

І дзвін, каміннями розбитий,

В повітрі більше не гуде.

 

1907

 

«Я ріс в болоті, мов бур’ян…»

 

 

Я ріс в болоті, мов бур’ян,

В воді було моє коріння,

А листя блідло без проміння,

І ржею їв його туман.

 

Тепер даремне сонце ждане,

Даремна ласка днів ясних,-

Нехай мій ніжний цвіт без них,

На жаль,- хто знав його,- дов’яне.

 

1907

 

«Коли на крилах ночі…»

 

 

Коли на крилах ночі

На землю сон злетить,

Ти в темний сад виходиш

З квітками говорить.

 

Ти знаєш, що заснув я

І сплю уже давно,

Замкнуті в мене двері,

Зачинене вікно.

 

Даремно ти гадаєш,

Тебе я одурив:

Всю ніч я за тобою

Нечутно проходив.

 

Тобі сказала рожа:

«Я бачила його:

Сьогодні вранці рвав він

Квітки з куща мого».

 

Шепнув тобі барвінок:

«І я його стрівав,

Засмучений ходив він

І лист мій потоптав».

 

Акація зітхнула:

«О травонько моя,

Навіщо там кохання,

Де треба забуття…

 

Іди собі у хату,

До нелюба іди

І милого ночами

Ніколи вже не жди».

 

Колишуться троянди,

Акація зітха:

«Забудь його навіки,-

Тебе він не коха».

 

І здалеку я бачив,

Як стала ти ридать

І, впавши на коліна,

Барвінок цілувать.

 

1906

 

«В пісні муки, в муці щастя…»

 

 

В пісні муки, в муці щастя,

В’яне все в гаю…

О, не слухай, усміхнися

І скажи - люблю.

 

Поцілуєш,- і від чару

Змовкнуть солов’ї,

І до ранку будуть слухать

Тільки нас гаї.

 

1907

 

«Кожний атом, атом серця…»

 

 

Кожний атом, атом серця

Оберну я в слово, в згук…

О, яка велика вийде

Повість радощів і мук!

 

Кожний ніжний рух сердечний

В пісню срібну переллю,

Окрилю її любов’ю

І стражданням запалю.

 

Полетять пісні крилаті,

Краплі крові полетять…

Понесуть усе з собою…

Тільки біль мені лишать.

 

1906

 

«З серцем, повним смутку-горя…»

 

 

З серцем, повним смутку-горя,

Утомився я ходить

І прийшов на берег моря,

Щоб журбу свою втопить.

 

«Хвилі, хвилі! люту муку

Ви з грудей моїх візміть…

Утопіть її, гадюку,

На край світу занесіть…»

 

Стали хвилі і зітхнули…

І крізь сльози бачив я,

Як в журбі моїй тонули

Море, небо і земля.

 

1908

 

«Вклонися ж йому ти низенько… низенько…»

 

 

«Вклонися ж йому ти низенько… низенько…» -

Сказала ти вчора мені…

А в мене забилось, забилось серденько,

І щось увірвалось в його глибині…

 

Вклонивсь я від тебе… зрадів козаченько,

Веселий, як сонечко, став…

Я глянув і ще раз: «Низенько, низенько…» -

Крізь сльози йому проказав.

 

1904

 

«У долині, поміж горами…»

 

 

У долині, поміж горами,

Де розсипались хатки,

На городі під чинарами

Я угледів нагідки…

 

І згадав свою бабусеньку…

Ось іде вона в садок,

Щоб нащось нарвати на зиму

В’язку жовтих нагідок.

 

О, коли б ти зараз вгледіла,

На які нам гори йти,

Затремтіли б твої рученьки,

І кричати стала б ти:

 

«Ти завів мене в кумедію?!

Стій же, шибенику, стій!

Розкажу я все до крихтоньки

Завтра матері твоїй…

 

Що ж! Ти звідси вийти думаєш?

Ач! Стоїть собі, як пень!

Ох, просидиш ти в погребиці

Вкупі з жабами весь день».

 

І даремно запевнив би я,

Що це справжні скелі гір

Обнімаються з туманами

І приковують наш зір,-

 

Не повірила б, а сердилась:

«Сто я років прожила,

Сотні верст за вік проїздила,

В сотні селах побула…

 

На які я гори сходила,

Тільки