Франко І. Я. - Захар Беркут, Франко І. Я.

на се Мак­сим,- ти чей не схо­чеш уни­зи­ти ме­не відпла­тою за моє нез­нач­не діло. Ані я, ані мій батько не прий­ме­мо ніякої відпла­ти. А то, що я те­бе про­шу прий­ти завт­ра на ко­пу, я роб­лю тільки з щи­рої при­хильності. Я рад би, бо­яри­не, щоб між тухольською гро­мад­ою і то­бою бу­ла зго­да.

- Ну, не­хай і так,- ска­зав вкінці Ту­гар Вовк,- прий­ду зав­тра на то­ту ва­шу ра­ду, але не на те, щоб їй підда­ти­ся, а лиш на те, щоб по­ба­чи­ти, що се за ра­да бу­де.

- Прийди, бо­яри­не, прий­ди,- скрик­нув радісно Мак­сим,- по­ба­чиш сам, що ту­хольська гро­ма­да вміє бу­ти справе­дли­во­ю.

Приречення Ту­га­ра Вов­ка об­лег­ши­ло сер­це Мак­си­мові. Він став ве­се­лий, говіркий, по­ка­зу­вав Ми­рос­лаві нап­ра­во і наліво, що бу­ло гар­но­го й ціка­во­го дов­ко­ла, а гар­но­го й ці­кавого бу­ло ба­га­то. Наші пішо­хо­ди бу­ли са­ме се­ред се­ла і на се­ре­дині ту­хольської до­ли­ни. Стрімкі скалисті бе­ре­ги кітло­ви­ни світи­ли­ся по обох бо­ках да­ле­ко, мов рівні ви­сокі мар­му­рові му­ри. Потік плив по­се­ред се­ла, тут же біля до­ро­ги, шумів і пінив­ся, роз­би­ва­ючись по ка­ме­нях, ко­три­м­и усіяне бу­ло йо­го дно, і навіва­ючи свіжий хо­лод на всю до­ли­ну. По обох бо­ках по­то­ка, яко­го бе­ре­ги бу­ли до­сить ви­сокі, прорізані в на­мулі давнього озе­ра, по­бу­до­вані бу­ли ка­шиці (за­га­ти) з річно­го каміння і гру­бих смерекови­х па­лів та ко­лод, щоб охо­ро­ни­ти се­ло від вилив­у. Всю­ди че­рез потік по­роб­лені бу­ли вигідні з по­руч­чя­ми клад­ки, а за­раз по­за ка­ши­ця­ми йшли ско­пані гряд­ки з фа­солею й го­ро­хом, що ви­ли­ся вго­ру по ти­чин­ню, з бу­ря­ка­ми й ка­пус­тою, а та­кож за­го­ни пше­ниці, що чис­ти­ми ясно-зел­еними пас­му­га­ми прос­тя­га­ли­ся да­ле­ко по­за ха­ти. Ха­ти бу­ли по­ряд­но об­го­род­жені і гар­но удер­жу­вані; стіни з глад­кого ди­лин­ня, не об­ма­за­но­го гли­ною, але кілька разів до ро­ку ми­то­го і скоб­ле­но­го річни­ми че­реп­ни­ця­ми; тільки там, де од­на доли­на схо­ди­ла­ся з дру­гою, в вузьких пасмугах­ стіни бу­ли поліплені гли­ною і побілені па­ле­ним вап­ном і виг­ля­да­ли ду­же гар­но се­ред зе­ле­них верб і груш. При вході до кож­до­го дво­ри­ща сто­яли дві ли­пи, між яки­ми прив’язані бу­ли гар­но пле­тені в усякі узо­ри во­ро­та. Май­же над кож­ди­ми во­ро­та­ми на жердці висіла при­би­та якась хи­жа пти­ця: то со­ва, то со­ро­ка, то во­ро­на, то яст­руб, то орел з ши­ро­ко розп­рос­тер­ти­ми кри­ла­ми і звис­лою до­до­лу голов­ою; се бу­ли зна­ки духів - опікунів до­му. За ха­та­ми сто­яли стайні та інші гос­по­дарські бу­дин­ки, всі під дра­ницями і з гру­без­них те­са­них брусів збу­до­вані; тільки не­численні обо­ро­ги бу­ли з со­ло­ми і нас­то­ро­шу­ва­ли де-де свої зо­ло­то-жовті ост­рокруглі чу­би до­го­ри поміж чотирм­а ви­со­ки­ми обо­ро­жи­на­ми.

- Ось мо­го батька двір,- ска­зав Мак­сим, по­ка­зу­ючи на один двір, нічим не відмінний від інших. Пе­ред до­мом не бу­ло ніко­го, але двері від сіней бу­ли відчи­нені, а в стіні до по­луд­ня про­ру­бані бу­ли два не­ве­личкі квад­ра­тові от­во­ри, які вліті ос­та­ва­лись або зовсім отво­рені, або зак­ла­да­лись тон­ки­ми і напівпрозірчас­ти­ми гіпсо­ви­ми плит­ка­ми і на зи­му, крім то­го, за­би­ва­лись до­ща­ни­ми вікон­ни­ця­ми. Се бу­ли тодішні вікна.

Мирослава ціка­во по­зир­ну­ла на те гніздо Бер­кутів, над кот­ро­го ворітьми справді висів не­дав­но вби­тий величез­ни­й бер­кут, ще й по смерті не­мов гро­зя­чи своїми мо­гутні­ми залізни­ми па­зу­ра­ми і своїм чор­ним, у каб­лук за­кри­вле­ним дзю­бом. Затишно, су­покійно і яс­но бу­ло на тім обійсті; потік від­ділював йо­го від гос­тин­ця, пере­ки­не­ний ши­ро­кою клад­кою, і жур­чав сти­ха та плес­кав криш­та­ле­вою хви­лею о кам’яну за­га­ту. І Ту­гар Вовк по­зир­нув ту­ди.

- Ага, то тут си­дить той ту­хольський вла­ди­ка. Ну, рад я пізна­ти йо­го. По­ба­чи­мо, що се за пти­ця!

Максим хотів поп­ро­ща­ти бо­яри­на й йо­го доньку і звер­нути до­до­му, але щось не­мов тяг­ло йо­го йти з ни­ми да­ль­ше. Ми­рос­ла­ва не­мов по­ро­зуміла се.

- Чи вже вер­таєш до­до­му? - спи­та­ла во­на, відвер­та­ючись, щоб ук­ри­ти своє помішан­ня.

- Хотів бу­ло вер­та­ти, але не­хай і так,- про­ве­ду вас іще че­рез тісни­ну до ва­шо­го дво­ра.

Мирослава втіши­ла­ся, са­ма не зна­ючи чо­го. І знов пішли во­ни вниз се­лом, гу­то­ря­чи, ози­ра­ючись на всі бо­ки, любу­ю­чись од­но од­ним, го­ло­сом, при­сутністю, од­но для дру­го­го за­бу­ва­ючи все дов­ко­ла, батька, гро­ма­ду. І хо­ча в цілій роз­мові ані од­ним сло­вом не зга­ду­ва­ли про се­бе, про свої чут­тя й надії, але й крізь най­бай-дужнішу їх бесіду тре­мтіло теп­ло мо­ло­дих, пер­шою лю­бов’ю огрітих сер­ць, про­яв­ля­ла­ся таємни­ча си­ла, що при­тя­га­ла до се­бе ті дві мо­лоді, здо­рові й гарні істо­ти, чисті та не­зіп­со­вані, що в своїй не­вин­ності навіть не ду­ма­ли про пе­ре­по­ни, які му­си­ла стріну­ти їх мо­ло­да лю­бов.

І Ту­гар Вовк, що йшов пе­ре­дом у важкій, по­нурій за­думі та мірку­вав над тим, як би то завт­ра ста­ти гідно і в цілім блис­ку пе­ред ти­ми смер­да­ми та по­ка­за­ти їм свою по­ва­гу та вищість,- і Ту­гар Вовк не зав­ва­жав нічо­го між мо­ло­ди­ми людьми; од­но тільки гніви­ло йо­го, що той мо­ло­дий паруб­ок та­кий смілий і так по­во­диться з ним і з йо­го донькою, мов з рівни­ми собі. Але до по­ри до ча­су він здер­жу­вав свій гнів.

Минули вже се­ло і збли­жа­ли­ся до то­го місця, де тухоль­ська кітло­ви­на за­ми­ка­ла­ся, про­пус­ка­ючи тільки вузькою ска­лис­тою бра­мою потік у до­ли­ну. Сонце вже по­хи­ли­ло­ся геть із по­луд­ня і сто­яло над вер­шиною лісу, ку­па­ючи своє скісне проміння в спіне­них хви­лях по­то­ку. Від скал, що затісню­ва­ли вип­лив по­то­ку з ту­хольської до­ли­ни, ле­жа­ли вже довгі тіні; в самій тіснині бу­ло сум­рач­но, хо­лод­но і слизько. Вни­зу роз­би­ва­ла­ся во­да по­то­ку о ве­ли­чез­не, ку­па­ми тут на­ва­ле­не каміння, а вгорі ви­со­ко шуміли ве­ли­чезні сме­ре­ки і бу­ки. Понад са­мим по­то­ком з обох боків ве­ли про­ко­вані в ска­лах вигідні стеж­ки - та­кож діло ту­хольців. Якась дрож про­й­ня­ла Ми­рос­ла­ву, ко­ли вхо­ди­ла в оту ди­во­виж­ну «кам’яну бра­му»: чи то від па­ну­ючо­го тут хо­ло­ду, чи від вог­кості, чи бог знає від чо­го,- во­на взя­ла батька за ру­ку і при­тис­ну­ла­ся до нього.

- Яке страш­не місце! - ска­за­ла во­на, зу­пи­ня­ючись у самій тіснині і ози­ра­ючись кру­гом та до­го­ри. І справді, місце бу­ло нез­ви­чай­не, ди­ке. Потік був вузький, мо­же, на три саж­ні, не більше, зав­ширш­ки і так глад­ко проріза­ний рву­чою гірською во­дою в лу­па­ковій скалі, що нез­на­ючий був би міг при­сяг­ну­ти, що се людських рук ро­бо­та. А пе­ред са­мим про­хо­дом сто­яв нас­торч ве­ли­чез­ний кам’яний стовп, у с­по­ду геть підми­тий во­дою і для то­го тон­ший, а вгорі не­мов го­ло­ва­тий, об­рос­лий па­по­рот­тю та кар­лу­ва­ти­ми берізка­ми. Се був ши­ро­ко звісний Сто­рож, кот­рий, ба­чи­лось, пи­ль­ну­вав вхо­ду в ту­хольську до­ли­ну і го­тов був упас­ти на кож­до­го, хто в во­рожій цілі вди­рав­ся б