Франко І. Я. - Захар Беркут, Франко І. Я.

до сього ти­хо­го, щас­ли­во­го за­кут­ка. Сам Ту­гар Вовк по­чув який­сь хо­лод за пле­чи­ма, зир­нув­ши на то­го страш­но­го Сто­ро­жа.

- Тьфу, яка не­без­печ­на ка­ме­ню­ка! - ска­зав він.- Так на­ви­с­ла над са­мим про­хо­дом, що, ба­читься, ось-ось упа­де!

- Се свя­тий камінь, бо­яри­не,- ска­зав по­важ­но Мак­сим,- йо­му що­вес­ни скла­да­ють вінки з чер­во­но­го ог­ни­ку,- се наш ту­хольський Сто­рож.

- Ех, все у вас ва­ше, все у вас свя­те, все у вас тухольське,- аж слу­ха­ти об­рид­ло! - скрикнув Ту­гар Вовк.- Не­мов­то по­за ва­шою Тухольщин­ою вже й світу не­ма!

- Для нас і справді не­ма світу,- відмо­вив Мак­сим.- Ми над усе лю­би­мо свій ку­тик,- ко­ли б так кож­дий інший лю­бив свій ку­тик, то, пев­но, всі лю­ди жи­ли б на світі спокійно й щас­ли­во.

Максим у своїй не­винній щи­рості й не ро­зумів, як чут­ко вко­лов він у сер­це бо­яри­на ти­ми сло­ва­ми. Він не зав­ва­жав та­кож, яки­ми злоб­ни­ми очи­ма по­зир­нув на нього Ту­гар Вовк. Звер­та­ючи­ся до Ми­рос­ла­ви, Мак­сим мо­вив далі спо­кійним, теп­лим го­ло­сом:

- А про той камінь, про на­шо­го Сто­ро­жа, я вам оповім, що чув від батька. Дав­но то, ду­же дав­но діялось, ще ко­ли ве­ле­тні жи­ли в на­ших го­рах. То тут, де те­пер на­ша Тух­ля, сто­яло ве­ли­ке озе­ро; се­ся кітло­ви­на бу­ла ще зовсім зам­кнена, і тілько че­рез верх тек­ла во­да. Озе­ро се бу­ло заклят­е: в нім не бу­ло нічо­го жи­во­го, ні риб­ки, ні хро­бач­ка; а кот­ра зві­ри­на на­пи­ла­ся з нього, му­си­ла зги­ну­ти; а пта­ши­на, що хо­тіла пе­ре­летіти по­над нього, му­си­ла впас­ти в во­ду і вто­пи­ти­ся. Озеро бу­ло під опікою Мо­ра­ни, бо­гині смерті. Але раз ста­ло­ся, що цар ве­летнів пос­ва­рив­ся з Мо­ра­ною і, щоб зро­би­ти їй на­пе­рекір, уда­рив своїм ча­родійським мо­ло­том о ска­лу і роз­ва­лив стіну, так що вся во­да з зак­ля­то­го озе­ра вип­ли­ла і стра­ти­ла свою див­ну си­лу. Ціла око­ли­ця рап­том ожи­ла; дно озе­ра зро­би­ло­ся пло­дю­чою до­ли­ною і зазел­енілося буй­ни­ми тра­ва­ми та цвіта­ми; в по­тоці за­ве­ли­ся ри­би, поміж камінням уся­ка гадь, у лісах звіри­на, в повітрі пти­ця. За те роз­лю­ти­ла­ся Мо­ра­на, бо во­на не лю­бить нічо­го жи­во­го, і зак­ля­ла ца­ря ве­летнів у от­сей камінь. Але до­лині самій не мог­ла нічо­го зро­би­ти, бо не мог­ла на­зад вер­нути мерт­вя­щої во­ди, що вип­ли­ла з озе­ра; як­би бу­ла вер­нула на­зад усю во­ду до крап­ли­ни і зат­ка­ла от­сей у скалі ви­би­тий прохід, то бу­ла би знов ца­ри­цею на­ших гір. А так, то хоч цар ве­летнів і не жиє, та про­те й Мо­ра­на не має вже тут власті. Але цар не зовсім по­гиб. Він три­ває в тім ка­мені і пильнує сеї до­ли­ни. Кажуть, що ко­лись Мо­ра­на ще раз ізбе­ре свою си­лу, щоб нею за­во­юва­ти на­шу Тухольщину, але от­сей зак­ля­тий Сто­рож упа­де тоді на си­лу Мо­ра­ни і роз­да­вить її со­бою.

З див­ним чут­тям слу­ха­ла Ми­рос­ла­ва тої повісті: во­на гли­бо­ко щеміла її в серці,- їй так ба­жа­ло­ся ста­ти під рукою то­го доб­ро­го і живот­ворного ца­ря ве­летнів до бою з си­лою Мо­ра­ни; кров живіше заг­ра­ла в її мо­лодім серці. Як сильно, як га­ря­че лю­била во­на в тій хвилі Мак­си­ма!

А Ту­гар Вовк, хоч і слу­хав Мак­си­мо­вої повісті, але, бачи­лось, не ду­же вірив їй, тільки ще раз обер­нув­ся, по­зир­нув на кам’яно­го ту­хольсько­го Сто­ро­жа і з по­гор­дою всміхнув­ся, не­мов по­ду­мав собі: «От дурні смер­ди, в якій дур­ниці пок­ла­да­ють свою гордість і свою надію!»

Вже наші пішо­хо­ди ми­ну­ли вузький протік ту­хольсько­го по­то­ку і вий­шли на яс­ний світ. Пе­ред їх очи­ма рап­том роз­кинулася дов­га, кру­ти­ми го­ра­ми об­ме­же­на до­ли­на Опо­ру, кот­ра ген-ген схо­ди­ла­ся з до­ли­ною Стрия. Сон­це вже кло­нилося на захід і га­ря­чим пур­пу­ром мер­котіло в ши­ро­ких хви­лях Опо­ру. Ту­хольський потік ска­же­ни­ми ско­ка­ми і з лю­тим шу­мом гур­котів до­до­лу, щоб ску­па­ти­ся в Опорі. Йо­го во­да, різко відби­ва­ючи в собі за­хо­до­ву чер­воність, виг­ля­да­ла не­на­че кров, що бур­хає з ве­ли­чез­ної ра­ни. Дов­ко­ла шуміли темні вже ліси.

Хвилю сто­яли наші пішо­хо­ди, на­пу­ва­ючись тою без­сме­ртною і жи­ву­щою кра­сою при­ро­ди. Мак­сим не­мов вагув­ався на якійсь думці, що так і засіла в йо­го го­лові і си­ломіць про­си­ла­ся на во­лю. Далі він зібрав­ся з відва­гою і приб­ли­зив­ся до Ту­га­ра Вов­ка, трем­тя­чи й чер­воніючись.

- Боярине-батьку,- ска­зав він нез­ви­чай­но м’яким і не­сміливим го­ло­сом.

- Чого тобі тре­ба?

- Позволь мені бу­ти твоїм най­щирішим слу­гою…

- Слугою? Що ж, се нет­руд­но,- прий­ди з батьком і най­мись, ко­ли кон­че хо­чеш на служ­бу.

- Ні, бо­яри­не, не так ти зро­зумів ме­не… Поз­воль мені бу­ти твоїм си­ном!

- Сином? Але ж у те­бе б свій батько, і, як чую, да­ле­ко ліп­ший, спра­вед­ливіший і мудріший від ме­не, ко­ли завт­ра бу­де су­ди­ти ме­не!

Боярин гірко, їдо­ви­то всміхнув­ся.

- Я хотів ска­за­ти,- поп­ра­вив­ся Мак­сим,- хотів ска­за­ти ще не так. Бо­яри­не, віддай за ме­не доньку свою, кот­ру я лю­блю дуж­че сво­го жит­тя, дуж­че душі своєї!

Грім з яс­но­го не­ба не був би так пе­ре­ля­кав Ту­га­ра Вов­ка, як ті га­рячі, а при тім прості сло­ва мо­ло­до­го па­руб­ка. Він відсту­пив два кро­ки на­зад і про­ши­ба­ючим, з гнівом і по­гордою зміша­ним пог­ля­дом мірив бідно­го Мак­си­ма від ніг до го­ло­ви. Лице йо­го бу­ло не­доб­ре, аж синє, зу­би йо­му заціпи­ло, гу­би дри­жа­ли.

- Смерде! - скрик­нув він на­раз, аж до­око­личні го­ри за­лу­н­а­ли тим прок­ля­тим ок­ли­ком.- Що се за сло­ва смієш го­во­ри­ти до ме­не? Пов­то­ри ще раз, бо се не мо­же бу­ти, щоб я справді чув те, що мені при­чу­ло­ся.

Грізний крик бо­яри­на збу­див і в Мак­си­ма йо­го зви­чай­ну смілість і рішучість. Він вип­рос­ту­вав­ся пе­ред бо­яри­ном, мов мо­ло­дий пиш­ний дуб­чак, і ска­зав лагідним, але пев­ним го­ло­сом:

- Нічого зло­го я не ска­зав тобі, бо­яри­не,- нічо­го та­ко­го, що би при­но­си­ло не­честь тобі або твоїй доньці. Я про­сив у те­бе ру­ки твоєї доньки, кот­ру я люб­лю, як її ніхто в світі не бу­де лю­би­ти. Нев­же ж між твоїм бо­ярським, а моїм му­жи­цьким ро­дом та­ка ве­ли­ка про­пасть, щоб її лю­бов не мог­ла пе­ре­га­ти­ти? Та й чим же ж ти так ду­же ви­щий від ме­не?

- Мовчи, смер­де! - пе­ре­бив йо­го лю­тим кри­ком Ту­гар Вовк.- Ру­ка моя су­до­рож­не стис­кає ру­ко­ять ме­ча, щоб заткат­и ним твою глу­пу гор­тан­ку. Од­но тільки ря­тує те­бе від моєї мес­ті,- а се те, що ти нині ви­ря­ту­вав мою доньку з не­без­пе­ки. Інак­ше ляг би ти в тій хвилі тру­пом за такі сло­ва. І ти, бе­зум­ний, міг по­ду­ма­ти, міг посміти підно­си­ти