Антуан де Сент Екзюпері - Планета людей, Антуан де Сент Екзюпері

«Я думав про дружину. Мій страховий поліс захистить її від злиднів. Захистить, але...»

Якщо людина пропадає безвісти, то по закону її визнають померлою тільки через чотири роки. Ця картина заступила тобі всі інші марення. Ось ти лежиш ницьма на сніговому схилі. Настане літо, і каламутна вода знесе твоє тіло десь у розщелину, яких в Андах тисячі. Ти це знав. Але знав і те, що попереду, за п'ятдесят метрів, височить скеля.

«Я подумав: якщо встану, то, можливо, доберуся до неї. І якщо притулюся до каменя, то влітку тіло знайдуть».

Ти зіп'явся на ноги і йшов ще дві ночі і три дні.

Одначе ти зовсім не думав зайти далеко.

«По багатьох ознаках я вгадував, що кінець близько. Ось одна з них. Приблизно через кожні дві години я мусив зупинятися - то ще трохи розрізати черевики, то снігом розтерти опухлі ноги, а то просто щоб перепочило серце. Але в останні дні пам'ять почала підводити мене. Бувало, відійду вже далеченько від місця зупинки і раптом схаменуся: щось забув. Кожного разу я щось забував. Спочатку - рукавичку, поклав біля себе і не підняв, а без неї в такий мороз непереливки. Потім забув годинника. Далі - ножа. А тоді компас. Що не зупинка, то втрата...

Порятунок у тому, щоб зробити перший крок. Ще один крок. Саме з нього завжди все і починається...»

«Їй-богу, я таке зробив, що не змогла б жодна скотина!»

Мені знову спадають на пам'ять ці слова - найшляхетніші з усіх, які я знаю, слова, що визначають місце людини у всесвіті, вшановують і возвеличують її. Нарешті ти засинав, свідомість згасала, та тільки-но ти пробуджувався, вона теж прокидалась і знову брала владу над твоїм тілом - знівеченим, пом'ятим, обпаленим на морозі. Тіло - то тільки слухняне знаряддя, тільки слуга. Ти пишаєшся ним, Гійоме, і цю гордість ти теж зумів передати:

«Я йшов голодний, і, розумієш, на третій день серце почало підводити... Ну от, повзу я стрімчаком понад самою прірвою, пробираю в снігу ямки, щоб спертися кулаками,- і раптом серце моє закапризувало. То замре, то знову б'ється. Тільки невпевнено, безладно. Почуваю: якщо воно затримається на мить довше - я зірвуся. Застигаю на місці, прислухаюсь: як воно там, усередині? Ніколи - ти чуєш? - ніколи в літаку я так не прислухався до мотора, як у ці хвилини - до власного серця, бо все залежало від нього. Я казав йому: ну-бо ще трошки! Постарайся ще... Серце було добре. Воно нерішуче завмирало, а тоді знову починало працювати. І так щоразу. Коли б ти знав, як я ним пишався!»

Ти важко дихав, лежачи в кімнаті там, у Мендосі, і зрештою засинав. А я сидів біля твого ліжка і думав: якщо Гійоме говорять про його мужність, він тільки знизує плечима. Але й вихваляти його скромність було б нечесно. Він стоїть далеко вище від тієї звичайної чесноти. І якщо він знизує плечима, то це від життєвої мудрості. Він знає - той хто попав у катастрофу, вже не боїться. Лякає тільки невідоме. А для людини, яка стояла віч-на-віч з ним, це вже не є невідоме. Особливо, якщо дивишся на нього отак спокійно і серйозно.

Та головне його достоїнство не в цьому. Його велич - в усвідомленні відповідальності. Відповідальності за себе самого, за пошту, за товаришів, що чекають на нього. У його руках їхнє горе або їхня радість. Він несе відповідальність за все нове, що створюється там, унизу, серед живих, він повинен брати участь у тому творенні. На ньому почасти лежить відповідальність за долю всього людства, бо вона залежить і від його праці.

Він із тих людей широкої натури, що схожі на розлогі дерева, які щедро дають затінок під своїми вітами. Бути людиною - це якраз і означає відповідати за все. Горіти з сорому за злидні, хоч вони, здавалося б, і не залежать від тебе. Пишатися перемогою, яку здобули твої товариші. І відчувати, що кладучи свій камінь, ти помагаєш будувати світ.

І таких людей прирівнюють до тореадорів чи картярів. Вихваляють їхню зневагу до смерті. А мені смішно, коли я чую про зневагу до смерті. Якщо коріння тієї зневаги не в усвідомленій відповідальності, то вона є тільки ознакою духовної убогості або надмірної молодості. Я пригадую одного юного самогубця. Не знаю вже, яка любовна невдача штовхнула його старанно всадити собі кулю в серце. Не знаю, якій літературній спокусі він піддався, вдягаючи перед цим білі рукавички, але пам'ятаю, що в цьому жалюгідному показному жесті я відчув не шляхетність а убозтво. Виходить, за милим обличчям, під людським черепом у нього нічого не було, нічогісінько. Хіба що образ дурненького дівчиська, схожого на багатьох інших.

Цей безглуздий кінець нагадав мені іншу, справді людську смерть. То був садівник, він казав мені:

«Знаєте... іноді, бувало, копаю заступом землю, а сам обливаюся потом... Ревматизм крутить ноги, і я просто кляну цю каторгу. А ось тепер я так хотів би копатись і копатись в землі. Це так гарно! Почуваєш себе таким вільним! І потім, хто ж обрізатиме мої дерева?»

Він залишав по собі оброблену землю. Він залишав оброблену планету. Любов зв'язувала його з усією землею і з усіма деревами землі. Ось хто був її великодушним, щедрим господарем! Ось хто, як і Гійоме, був істинно мужньою людиною, бо в ім'я Творіння він боровся зі смертю.

То нічого, Гійоме, що ти день і ніч повинен стежити за приладами, вирівнювати за гіроскопами літак, прислухатися до дихання моторів, спиратись на п'ятнадцять тонн металу: завдання, що постають перед тобою, це, зрештою завдання вселюдські, і ось ти вже прирівнюєшся своєю шляхетністю до горянина. Мов сущий поет, ти вмієш насолоджуватися ранковою зорею. Як часто у безодні важких ночей ти жадав, щоб там, далеко на сході, з’явився над чорною землею цей блідий спалах, прорізався перший промінь. Іноді те чарівне джерело, яке повільно розтікалося перед тобою, повертало тебе до життя, коли ти вже чекав на смерть.

Ти звик користуватися складними інструментами, але не став од того черствим техніком. Мені здається, ті, кого надто жахає наш технічний прогрес,