Антуан де Сент Екзюпері - Планета людей, Антуан де Сент Екзюпері

Над хмарами, що були наче нерухомі,- так тільки здавалося, бо вони безперервно переміщалися на одному рівні,- літак попав у нисхідні течії. Там, високо в горах, усе таке чудне...»

А які хмари!..

«Машину раптом рвонуло вниз, я випустив штурвал і вчепився в сидіння, щоб мене не викинуло з кабіни. Трясло так, що ремені вп'ялися мені в плечі і мало не тріснули. Та ще почалось обледеніння, я вже не міг за приладами визначити положення літака і грудкою скотився з шести тисяч метрів до трьох з половиною. І тут я побачив чорну горизонтальну площину, яка допомогла мені вирівняти літак. То було озеро, я впізнав його: Лагуна-дель-Діаманте. Я знав, що воно лежить у глибокій улоговині, і одна його стіна - вулкан Майпо 12 - здіймається на шість тисяч дев'ятсот метрів. Хоча я й вирвався з хмар, але густа снігова заметіль усе ще сліпила мене, і я не міг відлетіти від озера, бо неодмінно розбився б об якусь кам'яну стіну улоговини. Я кружляв і кружляв над озером на висоті тридцять метрів, доки не скінчилось пальне. Дві години кружляв, мов на манежі. Потім сів і перекинувся. Вибрався з-під машини, але буря звалила мене з ніг. Звівся на ноги - знову повалило. Довелось залізти під кабіну, викопати яму в снігу і там сховатись. Я обклався з усіх боків мішками з поштою і просидів так сорок вісім годин.

А потім буря вщухла і я пішов. Ішов п'ять днів і чотири ночі».

Але що від тебе лишилося, Гійоме! Ми знайшли тебе,- ти був обпалений вітром, зашкарублий, худий і маленький, як стара бабуся. Того ж вечора я привіз тебе літаком у Мендосу, і там тебе оповили білими простирадлами, немов обмили бальзамом. Та це не зцілювало тебе. Стомлене тіло заважало тобі, ти крутився, не знаходячи собі місця, і ніяк не міг заснути. Твоє тіло не забуло ні скель ні снігів. Вони наклали на тебе свою мітку. Я дивився на твоє обличчя - чорне, опухле, мов перезріле побите яблуко. Ти був страшний і нещасний, втративши можливість користуватися чудовими знаряддями своєї праці: твої руки здерев'яніли і не слухали тебе, а обморожені ноги, коли ти, борючись з задухою, сідав край ліжка, звисали важко й мертво. Твоя дорога ще не скінчилася - ти ще йшов, задихаючись, і коли перевертався на подушці, щоб було спокійніше, настирливі видіння, що роїлися десь у мозку, знову і знову проходили перед тобою, і ти не мав сили відігнати їх. Вони йшли і йшли. І ти знову, вкотре вже, ставав на бій проти ворогів, які воскресали із попелу.

Я поїв тебе цілющим зіллям:

- Пий, друже!..

«А найбільше мене здивувало... ти знаєш...»

 

Мов той боксер, що переміг, але й сам добре побитий, ти заново переживав свою незвичайну пригоду. І розповідав про неї помалу, уривками. А я, слухаючи нічну оповідь, уявляв, як ти йдеш у сорокаградусний мороз на висоті чотири з половиною тисяч метрів, у тебе нема ні льодоруба, ні мотузки, ні їжі, а ти пнешся через круті стрімчаки, повзеш краями урвищ, обдираючи до крові ступні, коліна, долоні. З кожним кроком ти втрачаєш кров, сили, тяму, а все тягнешся вперед, завзятий, як мурашка; дерешся на стрімчак, за яким чорніє прірва, повертаєшся, щоб обійти перешкоду, падаєш, і знову підводишся, і не даєш собі спочинку, бо як ляжеш на снігову постіль, то вже не встанеш.

І справді, посковзнувшись, ти повинен був якнайшвидше звестися, щоб не заклякнути. Холод сковував тіло, і коли ти, впавши, хотів дати собі зайву хвилину відпочинку, змертвілі м'язи без руху кам'яніли, і вже важко було одійти. Ти не піддавався спокусі.

«Серед снігів,- казав ти мені,- геть втрачаєш інстинкт самозбереження. Ідеш два, три, чотири дні - і вже більше нічого не хочеться, тільки спати. Мені хотілося спати. Але я казав собі: якщо моя дружина вірить, що я живий - вона певна, що я йду. І товариші вірять, що я йду. Всі вони вірять в мене. Я буду негідником, якщо не йтиму!»

І ти йшов і щодня складаним ножиком збільшував розрізи на черевиках, у яких уже не вміщались обморожені розпухлі ноги.

Мене вразило одне твоє зізнання:

«Знаєш, уже з другого дня найважчим для мене було намагання не думати. Надто вже кепсько я почував себе, і становище було зовсім безнадійне. Замислюватись над цим я не міг - не стало б мужності йти далі. На лихо, голова погано слухалась і працювала, як турбіна. Проте я міг іще керувати уявою. Зваблював її то фільмом, то книжкою. І переді мною стрімко розгорталася дія з фільму або книжки. Потім що-небудь повертало мене до дійсності. Неодмінно. І тоді я намагався уявляти щось інше...»

Але одного разу, посковзнувшись, ти впав навзнак у сніг і не вставав. Ти був наче той боксер, що повалений сильним ударом, втрачає волю і стає байдужим до ліку секунд, які десь далеко, ніби в іншому, чужому світі, падають одна по одній до десяти, коли вже нічого не виправити.

«Я зробив усе, що міг, надії не лишилось ніякої. Навіщо ж мучитись та опиратись?»

Тобі було досить заплющити очі - і в світі настав би спокій. Тільки склепити повіки, і - чудо - вже не буде ні ударів, ні падінь, ні гострого болю в м'язах, ні палючого холоду, ні непомірних тягот життя, що їх тягнеш, як віл тягне свій важенний віз. Ти вже відчув той холод, що отрутою розливався по тілу і, наче морфій, сповнював тебе блаженством. Твоє життя принишкло десь коло серця. Щось ніжне і коштовне причаїлося глибоко в тобі. Притомність потроху залишала віддалені куточки тіла, яке ще недавно було мов замордована тварина, а тепер уже набувало холодності мармуру.

Навіть сумління не дошкуляло тобі. Наші волання вже не доходили до тебе, точніше - ти чув їх, мов у сні. Уві сні ти й озивався, щасливий, ідучи легко, сягнисто, і попереду без будь-яких твоїх зусиль уже розкривалися веселі простори рівнин. Як легко ти витав у цьому сні, що став для тебе такий привітний та лагідний. І ти, Гійоме, ти, скнаро, надумав відняти у нас радість свого повернення.

Докори сумління ворухнулись десь у найглибших глибинах твоєї свідомості. В сонне