Васильченко С. В. - Олив'яний перстень, Васильченко С. В.

- Слухай, це ти справді у любов надумав гратися з Настею? - тоном щирого «друга» запитав він Костя, а далі почав: - Ти ось послухай, Костю, мене, старого друга твого: ти не жартуй із цим! Любов, брат, це тобі не шуточка... Любов, брат, до всього доводить. Ти парень молодий, ще нічого в цьому не розумієш, ти послухай краще бувалого...

І Вітя почав розпатякувати про те, що таке любов і до чого вона доводить.

...Дівчата полягали в коморі, хлопці, як і завжди,- в клуні. Було пізно, проте не спали ні ті, ні другі. Мов пружинами зводило з постелі. В клуні пригадали оказію з ступою, розгомонілись.

- Та й нащо вона, ця бандура? - питав Валя.

- Це наша сільська крупорушка. Сім раз потом обіллєшся, згоріла б вона йому, поки стовчеш на одну кашу. Я її, чортову марюку, колись хотів на дрова порубати, як на їй ногу приморозив,- мати не дали,- поясняв Василь.

Вітя був насуплений - прояснів.

- Я вперше побачив її, думаю-думаю,- ніяк не прирозумію, для чого вона. З крилами, з головою. Аероплан - не аероплан, морока його знає, що вона за мачада.

Сміються.

- Василю, знаєш що? - надумав Валя.- Подаруй ти її у наш шкільний музей. От було б цікаво! Такого дива, мабуть, у Києві ніхто й не бачив.

- Беріть, спасибі скажу,- махнув рукою Василь,- бо вона мені колись таки одіб’є печінки.

Позбивались коло ступи. Розглядають. Василь зліз на ступу, почав демонструвати. Заскрипіла... гуп-гуп.

Регіт.

- Оце так машина!

...Дівчата попідводили голови: почувся в клуні вибух реготу, ляскотня в долоні.

- О, це вже щось вигадали,- промовила Настя.

Дівчата заздро почали прислухатися.

Аж ось щось застукотіло в двері.

Тихий голос Костя:

- Дівчата, ви ще не спите?

Кинулись. Обидві разом:

- Ні, а що хіба?

- Ідіть, будемо ступу судити.

- Що?

- Суд над ступою вчинимо.

Соня схопилась, пішла по сінях.

- Суд! Суд!

Далі швидко те-се на себе - вискоком із сіней.

Ступу вже витягли із клуні. В синьому промені місяця стояло це химерне приладдя, як якесь середньовічне диво.

Коло нього діжка догори дном, а коло діжки, як коло столу, поважно сидів на старих вуликах та пеньках нічний трибунал.

Босий, без шапок, у білих сорочках.

Голова:

- Прикладний суд над ступою гражданина села Липового Кута Василя Бондаря оповіщаю розпочатим...

Не пройшла марна праця молодого товариства на вдовиній ниві. В селі швидко розійшлася чутка, що із Києва надіслано на жнива школярів у допомогу незаможним людям. Одні казали, що їх душ із десять, другі - п’ятнадцять, а на другому кінці села запевняли, що своїми очима бачили, як виходила в поле артіль чоловік із тридцяти. І ось другого дня у неділю по обіді прийшов до Бондарів пристаркуватий чоловік, чепурненько вдягнений, починає прохати, щоб дали йому хоч на кілька день хлопця.

- Я чоловік бездітний, стара все нездужає - невправка. Я такий,- додав він,- що дурно й не схочу, що слід - заплачу.- Хто піде? - переводить очі з одного на другого.

Кожний огинається. Зітхнув чогось Кость:

- Це, мабуть, виходить мені іти. Хай так і буде - я піду до вас, дідусю.

Звечора й пішов.

Другого дня пішов до діда Маркіяна Валя. Дід давно його кликав до себе. Таки переманив.

А ще через день зник десь і Вітя.

Двір Бондаришин затих.

У полі скрізь виблискували стерні. Одні із селян ще не покосили, а інші вже почали возовицю. Цілий день з ранку до пізньої ночі вози хмарою збивали куряву, рипіли колеса, як у релі грали. Золоті гори плавом пливли по вузеньких дорогах із поля в селянські двори й клуні.

Кость швидко оговтався у бездітних людей. Днів через два, через три і старий, і стара кожному, кого не стрівали, хвалили свого робітника. «Та така вже люба та мила дитина: і привітна, і слухняна, і роботяща, де воно й зародилось таке,- краще, ніж яке рідне».

Про Валю та діда Маркіяна люди казали: «Злигався старий із малим, що їх і водою не розіллєш: скрізь удвох». Казали, правда, також, що в їх більше розмов, ніж праці: «Покинуть оце складати снопи та цілими годинами й сперечаються, вимахуючи руками, той на стіжку, а другий з вилами коло стіжка».

Вітю незабаром знало вже все село: і старі, й малі. В одних людей він довго не сидів - літав по селу, як вітер: учора бачили його на одному кутку, сьогодні вже кашкет його майорить десь аж у протилежному; ранком сидить на возі, по шию зарившись у горосі, увечері гарцює верхи на чийомусь коні. Де Вітька, там сміх, гомін, часом сварка: там вхопив косу - насилу одняли, там наварив каші, що викинули її собаці, а там завівся з жінками за попів та віру. Та так гаряче завівся, що обурені баби не в жарт хотіли йому зняти штани та нажалити його кропивою. Утік.

А в суботу ввечері, як була про те раніш умова, почали сходитись до Бондарихи. Прийшов Кость, сидить на перелазі з Настею, хвалиться: «Такі гарні люди, такі гарні, як рідні. Чого не вмію, учать, як сина.- Хвалиться: - Сам умію на воза накладати, наривати волів (у них воли), а сьогодні вже косив».

Коло перелазу з’являється Валя:

- Добривечір! От дід - так дід! - І зразу починає про свого діда. З жаром, із захватом.- Знає зілля, ліки. Про все знає, що не спитай. Історію України знає, «Кобзаря» мало не всього декламує напам’ять... І про Дарвіна, і про Маркса... Знаєте, коли б такому дідові та освіту...

До гурту підходить Василь:

- Ну, так пам’ятайте: завтра по обіді - вистава!

- І п’єска буде? - швидко запитала Настя.

- Аякже! Першою піде.

- Що ж це мені робити, що в мене немає червоної хустки? - затурбувалася зразу Настя.

Всі засміялись.

- Кому