Васильченко С. В. - Олив'яний перстень, Васильченко С. В.

що, а їй аби червона хустка: буде якась, хоч не червона.

Настя зніяковіла, розсердилась:

- Написано в п’єсі - «червона хустка», то й треба, щоб така була.

- Ну, гаразд, десь позичимо,- миролюбно згоджувався Василь,- а головне - треба зранку встигнути зробити репетицію, поставить декорацію, знайти решту акторів: хоч їхні ролі - по кілька слів, а все ж не можна без них. Потім треба зробити для суфлера будку. Шкода, що нема оце Віті.

- А то ж хто на призьбі сидить, чи не він?

Один по одному підходять:

- Це ти, Вітю?

Мовчить.

- Ніби не Вітя.

Василь підійшов до його ближче, нагнувся.

Сидить, насунувши козирок на уші, голову схилив.

- Ні, таки Вітя! - і далі затурбовано: - Е, та він чогось плаче!

Всі гуртом до Віті. Вітя сидить нерухомо, як і раніш, схлипує. Затурбувалися:

- Чого це він?

- Дивіться, чи десь не набили,- він задерикуватий!

- Чого це ти, Вітю?

Вітя крізь плач почав щось бурчати:

- Як ніхто мене не любить, усякий сміється, як я сирота...

Дивуються, серйозно:

- Як сирота, Вітю, адже ж у тебе тато є?

- Є! - крізь сльози вимовив Вітя.

- І мама є?

- Є.

- Ну, так який же ти сирота?

Вітя перестав плакати, носом чмихає.

Далі знову: затулився рукавом, як не заридає, гірко-гірко.

Всі перезирнулись.

- То що ж таке трапилось, Вітю? Може, набив хто?

За гіркими сльозами насилу вимовив Вітя:

- Як мені на осінь... у солдати...

- Ану заждіть.- Кость швидко нахилився: - Ану дихни?

- Еге-ге! Та од нього, голубчика, самогоном несе, як із бочки.

Всі зареготались.

Вітя був справді п’яний і п’яний люто: козирок зім’ятий, у глині, сорочка розірвана, чуб скуйовджений, очі мутні, обличчя бліде.

Кость суворо:

- Та й де це ти так налигався, Вітю?

Вітя перестав плакати, почав щось сердито бурчати, далі лаятись. Товариші хотіли одвести спати - вирвався, на моріжок упав. Хлопці - в сміх.

- Годі! Годі! - обурено спинила їх Настя.

Стала підіймати п’яного.

- Вставай, Вітю, та підеш спати.

- Я сам, я сам, Настуню! - Справді встав-таки сам, патякає: - Настуню, ти одна мене розумієш, в тебе прекрасне серце, із тебе вийде знаменита людина, тільки не люби ти отого... отого...- Вітя люто тикав пучкою на Костя,- отого носатого, отого вирячкуватого... вухатого.

Не знаходив слів і сердито махав кулаками. Зрештою, витягнув губи, почав передражнювати:

- «Чого являєшся мені у сні, чого звертаєш ти до мене...» Поет... Знаю, куди ти хилиш! Женишок! Зятьок!..- Далі блиснула якась рішуча думка: - Насте, ти любиш мене?

Сміється Настя:

- Ну, аякже? Люблю!

- І я тебе! - Вітя нахилився і побожно, як ікону, поцілував Настю в щоку, що та тільки ахнула.- О! - на обличчі у Віті, заплаканому й завороженому, просяяло повне задоволення. Однією рукою обгорнув Настю, другою ткнув Костеві дулю: - Бачив?

Здійнявся шалений регіт.

Вийшла Оксана:

- Що таке? - І далі злякано: - Лихо! Де це він так набрався? Це чи не в Петренків на обжинках? Еге, Вітю?

Вітя повернувся до неї.

- Я босяк, я жулик, я... та я вас люблю, як рідну матір. Дозвольте поцілувати вашу чесну, трудящу руку.

Оксана заклопотано:

- Ну, добре, добре, сину, треба тільки йти сьогодні спати.

- Піду, вас зразу послухаю, піду, а вести мене, як жулика, не дозволю.

Вітя помарширував, похитуючись, до клуні.

- Ну й люди! - хитає головою Бондариха.- Треба було отак напоїти хлопця.

...Віті було погано.

Настя давала йому води, клала на голову компреси, ходила як сестра-жалібниця. Гладила чуб.

Кость довго ворочався, не спав, раз по раз підіймав голову, дивився, що робить Настя.

Далі вкрився з головою, замовк. Аж ось знову схопився, розкидав постіль, почав одягатись. Ревнощі їли його, як іржа.

- Куди це ти, Костю? - спитала Настя.

- Піду до хазяїна - тут мені немає чого робити,- гостро одказав Кость.

- В чім річ? - затурбувалась Настя.

Кость хотів іще щось сказати, далі махнув рукою і, не озираючись, подався із клуні.

 

XV

 

 

Прокинувся Вітя пізно, як уже всі повставали.

Згадав: бруд, рвоти... фе... Гидко стало.

Зразу пригадав учорашній вечір, і од сорому стало йому жарко: «І-і! Наробив же я шелесту!»

Рішуче:

«Втечу в Київ. Тихенько, щоб ніхто не бачив».

Аж ось чогось стала перед очима Настя.

Тільки пригадав її, зразу тихий, ніжний холодок закурився на його щоці. Здавалось, іще й тепер чиясь лагідна рука легесенько-легесенько гладить його кучері на голові. Мов скропило живою водою. Щось пригадав, кинувся, сів: «Чи я її цілував, чи вона мене?» Крізь сором, крізь похмілля відживало в грудях тепле, радісне. Пригадав: казала, що любить! Признавалась перед усім чесним миром. Це тобі, Вітька, не жарт! Так от же: вона тебе пожаліла, то ти її мусиш полюбити. Та не як-небудь - до гробової дошки! Ні, Вітя вміє кохати не гірше від Костя. І вірші зуміє написать не згірше Костя.

Вітя раніше сміявся з Костевих віршів, проте потай заздрив йому, гадаючи, що в коханні - вірші перше діло. І йому, звичайно, не обійтися без їх. Колись він пробував написать вірш - не вийшло, тепер здавалось, що напише. Та ще який вірш! Костеві й не снився такий!

Нашвидку вдягнувся. Знайшов у сіні Валин зшиток, олівець, рішуче пішов шукати зручного місця.

Спинився в садку, де маленьке вікно проти зелення одсвічувало, як дзеркало. Почав визиратись: зіб’є кучері на голові, напустить їх хмарою на чоло, тряхне головою - одірватись не може: не кучері, буйна грива коня вороного. Чистий тобі Пушкін, Олександр Сергійович. Усередині аж горіло, туман бив у голову; уже сам собою й вірш складався. «Ух, і напишу ж!» Пішов у поруб, що за ставком. Спотикається на пеньки, плутається в квітах - у жовтих, червоних, синіх... Пече сонце.