Рудольф Рудольфович Лускач - Заповіт мисливця, Рудольф Рудольфович Лускач

моєму подиву не було меж. Мій товариш повісив рушницю на плече й спокійно повів ведмедя за собою, наче б то було якесь слухняне ягнятко. Я не витримав, кинувся цій парі назустріч. Те, що я побачив, було прямо-таки приголомшливе. Зубов тримав у руці короткого ведмежачого хвостика-обрубка, якого затис у зубах ведмідь, що так спокійнісінько йшов за моїм колегою.

— Що це ви розповідаєте? — озвався Рогаткін.

— Я кажу, що Зубов вів ведмедя номер два за короткого ведмежого хвостика-обрубка, якого майстерним пострілом відстрелив у першого ведмедя. Треба сказати, що мій колега був чудовий стрілець.

Подив і безпорадне збентеження відбилося на обличчі сибіряка, але я лишився цілком серйозним і, навіть оком не змигнувши, вів свою розповідь далі:

— То був справді винятковий випадок, такі рідко коли в житті трапляються, адже ведмідь, якого вів Зубов, був майже сліпий, і перший ведмідь правив йому за поводиря. Підсліпуватий ведмідь завжди тримав у зубах його хвіст, і отак разом вони ходили по лісі. Це чудовий приклад співжиття звірів, який доводить, що звірі здатні допомагати одне одному. Мовчки повели ми ведмедя за відстрелений хвіст додому. Ми не розмовляли між собою, щоб незвичні людські голоси часом не налякали його. Та, зрештою, цей ведмідь-інвалід швидко звик до нового оточення в селищі будівельників і став улюбленцем усіх і…

— … і якщо не здох, то живе й досі! — перебив мене Рогаткін, обличчя в якого трохи почервоніло. Якусь мить у купе панувала тиша. Агроном був перший, хто порушив її, — він вибухнув щирим, заразливим сміхом, і всі присутні поступово приєдналися до нього.

— Квити, — коротко сказав Олег і вдоволено потер руки.

— Як це? — здивувався сибіряк.

— А так, зовсім просто, — сказав агроном. — Ви нам розповіли про надзвичайну здатність звірів порозумітися з метою виконання певної, добре обміркованої дії, в даному випадку — ведмедиця та бобер проти мисливця. Потім ви побажали, щоб Рудольф Рудольфович, котрий, як ви гадали, повірив вашій розповіді, проаналізував і пояснив цей випадок з точки зору мисливця. А Рудольф Рудольфович віддячив вам байкою за байку.

Агроном так сміявся, що в нього аж підстрибували на носі окуляри, а геолог витирав сльози, що виступили від сміху.

Рогаткін збентежено посміхався. І перш ніж він щось відповів, Холкін вигукнув:

— Та ба! Іване Івановичу! Ваша спроба наставити носа членам зеленого цеху зазнала аварії, наче шкаралупка в зеленому морі. А ви ж знаєте, як такий гріх треба спокутувати за старим звичаєм сибірських мисливців?

Рогаткін кілька разів позіхнув, наче прокидаючись від важкого сну і знову збираючись поринути в сон. Він хотів цим виказати свою байдужість, але вигляд у нього був дуже кумедний.

— Нічого не вдієш, підкоряюсь. Але чинність цього старого закону завжди поширювалась тільки на Сибір, — спробував було він захищатися.

— Добре, зачекаємо, коли будемо проїжджати тайгою, — охоче погодився агроном.

Пропозиція була прийнята, і Рогаткіна під загальний сміх засудили до штрафу за сибірським звичаєм до аршина горілки. Ця стара міра відповідає нашому ліктю і, якщо перевести її на метричну систему, становить сімдесят один і дві десятих сантиметра. Невтаємничена в цю справу людина, певно, запитає: відколи це спиртні напої вимірюють сантиметрами? Та річ ця дуже проста: оштрафований повинен випити або сплатити стільки чарок горілки, скільки їх можна поставити щільно одна за одною на лінії завдовжки сімдесят один і дві десятих сантиметра.

Сибіряк повернувся до геолога й промовив похмурим голосом:

— Ось бачите, Олегу Андрійовичу, які непередбачені події можуть статися вже по дорозі до Сибіру. Майте це на увазі!

Геолог злегка посміхнувся, скривив губи й процідив крізь зуби:

— Тільки б зі мною не трапилось нічого гіршого.

— І це може бути, — сухо промовив сибіряк. — Дорога крізь тайгу — це вам не прогулянка. Подекуди там панує дивний присмерк, якого навіть сонце не може прочесати золотим гребенем своїх променів, навіть сонце не може проникнути під непрозоре шатро смерек, ялин і кедрів, щоб вгамувати свою одвічну спрагу й виссати вологу землі.

Сибіряк знову почав малювати картини тайги, і всі ми заслухались його образною розповіддю.

— Треба сказати, — вів далі Рогаткін, — що там, куди не проникає світло, волога грунту створила сприятливі умови для таких неприємних явищ, як мочари та трясовини. Мох у мочарах відсвічує у напівмороці дивним світлом усіх відтінків зеленого кольору, і це тішило б людське око, якби люди не грузли у мохових диванах з розкішними, але дуже небезпечними пружинами, — рідкою, подекуди дуже глибокою, всепоглинаючою кашею. Лихо тому, хто потрапить сюди. До цього додайте ще різних хижаків, котрі никають тут, — і ось вам ще одна мозаїчна картина зеленого царства.

— Цього я не боюсь! — рішуче заявив я.

Рогаткін запитально глянув на мене, але нічого не сказав, і я вів далі:

— Мене поглинали різні мочари в Карелії та у Валдайському краю, і не думаю, що ваша тайга буде гіршою. А щодо хижаків, то, гадаю, влучна куля і в тайзі стає в пригоді.

— Ви й самі знаєте, що іноді однієї кулі мало, — промовив Рогаткін. — А чи буде у вас час вистрелити вдруге, це часто-густо залежить від обставин, або, якщо хочете, від щастя. Я думаю, ви не образитесь, коли я скажу вам прислів'я: «Щастя як стомиться, то й на осла сяде». Іноді я пристрасно бажав, щоб це прислів'я збулося.

Ми вибухнули сміхом, до якого приєднався і провідник, що саме приніс нам чай. Він так реготав, що ледве не вилив чай на нас. Ще довго, до самісінької ночі, точилися розмови про предковічні ліси.

І ніч, проведена в швидкому, як птах, експресі, має свою чарівність. Мої супутники давно вже спали, а я все ще не міг заснути, бо весь, час щось примушувало мене розплющувати очі й дивитися на темний екран вікна, де мелькали химерні картини нічного краю. Коли ми проїздили лісом, стукіт коліс озивався тихою луною, наче монотонний акомпанемент. На мить місяць розірвав завісу хмар, і світло його припорошило силуети дерев. Потім ліс, здавалося,