Рудольф Рудольфович Лускач - Заповіт мисливця, Рудольф Рудольфович Лускач

Яка ж вона, тайга, оспівана в піснях і проклята тайга?

Ліс, крізь який ми проїжджали, ще не був тайгою. Це був оброблений ліс, у глибині якого гуркотіли мотори та електричні пили, гуділи трактори, автомашини, скрипіли стріли підйомних кранів, що вантажили повалені стовбури.

І все ж цей ліс був інший, ніж ліси Європейської частини СРСР — ленінградські, карельські, новгородські та інші. Вже від усвідомлення того, що ці зарості є щупальцями таємничої тайги, висунутими до залізничної магістралі, вони уявлялися людям цікавішими й привабливішими. Про них казали, що це — сіни до зеленого лабіринта, де на тебе чатує не один, а тисяча мінотаврів.[2] І справді, людей, котрі бояться цього царства пралісу та гір, набагато більше, ніж тих, що кохаються в ньому, захоплюються ним.

Я належав до тих, хто захоплюється цим царством, і не без деякої поваги, бо чув про тайгу багато такого, що вже наперед викликає пошану й підвищену цікавість. Те, про що нам розповів Рогаткін, розпалило в мені ще більше нетерпіння й бажання наблизити мить, коли з рушницею та вудочкою я вперше ступлю до похмурого й величного храму зеленого царства, в якому тисячоліттями панував жорстокий закон природи й жили люди, загартовані в боротьбі з неприборканою стихією.

Ніч — союзник чотириногих і крилатих тайгових розбійників, котрі плазують і літають безшумно й тихо, щоб у темряві здійснювати свою розбійницьку справу.

Може, саме в цю мить десь біля підніжжя скелі причаївся тигр, і стадо оленів з шумом стрімголов кинулося тікати. Шум поступово віддаляється, змішується з монотонним стукотом коліс вагона й замовкає в нічній тиші, яка розпростерла над лісом та людьми свої важкі чорні крила і мене також примушує заснути.

Дальша дорога в Сибір минула дуже приємно. Рогаткін і Холкін виявились невтомними оповідачами, а в експресі було все для того, щоб розважитись і відпочити.

Наше невеличке товариство близько здружилося, і тільки Олег Андрійович був стриманіший і серйозніший, ніж це личило йому за віком.

Лише іноді його обличчя прояснялося, наче він забував про те, що його гнітило; тоді молодий геолог веселішав і дивував нас своєю дотепністю та життєрадісністю. Але після цього він раптом без усяких видимих причин знову ставав мовчазним і задумливим. Агрономові поведінка Олега Андрійовича теж здавалася дивною, проте він висловлював думку, що молоді наукові працівники часом заглиблюються в проблему, над якою вони працюють, до такої міри, що все інше відступає для них на задній план.

Може, агроном і мав рацію, але було дуже дивно, що геолога могли так зацікавити соболі.

Поступово наша компанія зменшувалася. В Красноярську з нами сердечно попрощався агроном Холкін, а в Іркутську я міцно потис руку державному експерту хутровини Рогаткіну, з яким ми дуже подружилися. Іван Іванович пообіцяв при першій же нагоді завітати до мене в Ленінграді.

Олег Феклістов вийшов у Читі. На прощання він запевнив мене:

— Я влаштую тут усі свої справи за кілька днів, бо аж палаю з нетерплячки дістатися вже до Алдана і до Петра Андрійовича. До побачення в тайзі!

Поїзд мчав мене далі на схід.

Решту шляху я проїхав без будь-яких пригод, і коли, кінець кінцем, вийшов на станції Сковородіно, то був радий, що довга подорож уже позаду.

Я почав розпитувати, як би мені дістатися до Алдана, і врешті довідався, що за кілька хвилин туди від'їздить поштова автомашина. Вона не була пристосована для перевезення людей, але добре слово й та надзвичайна обставина, що я їду аж з Ленінграда, щоб пополювати з тайзі, вплинули на шофера, і він узяв мене до себе в кабіну.

Ми швидко мчали по новому шосе і за дев'ять годин, проїхавши п'ятсот двадцять кілометрів, прибули до містечка Алдана, розташованого в південній частині Якутської автономної республіки.

Тут жив сибірський мисливець Петро Андрійович Чижов, запрошення якого змусило мене вирушити в таку далеку подорож. Я розшукав його домівку, де мене привітали дуже щиро. Але Петра Андрійовича не було вдома, його сестра розповіла, що він два дні чекав на дорогих гостей з Ленінграда, а потім поїхав до невеличкого селища Вертловки в службових справах.

Від біолога Рогаткіна він одержав повідомлення, що той не приїде, проте запрошенням скористується племінник біолога Олег Андрійович. Третій сподіваний гість, професор Гулков, не повідомив нічого, бо сподівався, що я вибачусь за нього.

Щодо мене, то я не визначив точно день свого приїзду — написав тільки, що приїду близько п'ятнадцятого серпня. Проте я затримався в службових справах і дістався до Алдана тільки двадцятого. Я пояснив хазяям, що мій супутник Олег Феклістов затримався в Читі і приїде сюди за два чи три дні. Та я не хотів чекати на геолога бездіяльно в містечку і вирішив, що поїду до Петра Андрійовича у Вертловку.

Це селище лежало за двісті п'ятдесят кілометрів від Алдана, і я спершу не міг навіть збагнути, як мені подолати цю відстань. Але завдяки клопотанню сестри Чижова я знайшов спільну мову з районним транспортним відділом і наступного дня вже сидів у кабіні вантажної автомашини, що їхала в напрямі Вертловки.

Дорога вилася вздовж вузької западини між пасмом сопок, які хоч давно вже згасли, проте ще не втратили свого характерного вигляду, ще більше підкресленого чорними ланцюгами верхів'їв, обпалених вогнем. Долина згодом розширилася, і автомашина почала підстрибувати по м'якому горбкуватому шляху під зеленим шатром велетенських сосен та беріз. На довершення всіх благ, пов'язаних з їздою, дорогу густо вкривали великі камені й глибокі вибоїни. Місцями колеса аж по саму вісь грузли в грязюку, а двічі ми так застрявали в цій рідкій каші, що не змогли зрушити з місця. Шофер, зрозуміло, був готовий до цього. Без зайвих роздумів він прив'язав до дерева блок, застебнув стальний трос на диску заднього