Джеймс Олдрідж - Наодинці з акулами

Ім'я прогресивного сучасного англійського письменника Джеймса Олдріджа широко відоме із Радянському Союзі. Радянські люди добре знають також кінофільм «Останній дюйм», побудований за однойменним оповіданням цього письменника.
Льотчик Бен, щоб заробити собі на прожиття, вирушає знімати на дні моря фільм для американської кінокомпанії. У небезпечному поєдинку з акулами він втратив руку і тільки завдяки своєму сипові Деві якось врятувався.
Перед льотчиком постає пекуче питання; як жити? Де знайти роботу інвалідові?
Зробивши протез, Бен приховує своє каліцтво, знову летить у далеку бухту і з кіноапаратом спускається під воду… Тепер він знімає морських гігантів, сидячи в спеціальній клітці. Але нові, смертельно небезпечні пригоди чекають льотчика. Які саме? Як вони закінчилися? Про це читач дізнається з другого оповідання, вміщеного в книжці, — «Наодинці з акулами».
Пройняті почуттям палкої симпатії до простих, чесних і мужніх людей, написані чудовою мовою, з гострим сюжетом, оповідання викликають глибокий інтерес у читача.

© http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література

Переклад В. ГНАТОВСЬКОГО

Художнє оформлення А. БАЗИЛЕВИЧА

Добре, коли після двадцяти років роботи льотчиком ти і в сорок ще відчуваєш задоволення від польоту; добре, коли ти ще можеш радіти з того, як артистично точно посадив машину: легенько натиснеш ручку, піднімеш невеличку хмарку куряви й плавно відвоюєш останній дюйм над землею! Особливо коли приземляєшся на сніг. Сніг — чудова підстилка під колеса, і добре сісти на сніг — це так само приємно, як пройтися босими ногами по пухнастому килиму в готелі.

Але з польотами на ДС-3, коли, бувало, піднімеш у повітря стареньку машину за будь-якої погоди і летиш над полями навмання, вже покінчено. Робота в Канаді добре загартувала його. Не дивно, що він закінчив своє льотне життя над пустелею Червоного моря, літаючи на «Фейрчальді» нафтоекспортної компанії Тексєгипто, яка мала право на розвідку нафти по всьому єгипетському узбережжю. Посадочних площадок не було. Він садовив свою машину всюди, де хотіли висадитися геологи і гідрологи, тобто і на пісок, і на кущі, і на кам'янисте дно пересохлих струмків, і на довгі білі обмілини Червоного моря. Обмілини були найнебезпечніші: гладенька на вигляд поверхня пісків завжди була всіяна великими шматками білого корала, гострими по краях, мов бритва, і коли б не низький центр ваги «Фейрчальда», він не раз перекинувся б від проколу камери.

Але й це все було вже в минулому. Компанія Тексєгипто відмовилась від дорогих спроб знайти велике нафтове родовище, що давало б такі ж прибутки, як і Арамко в Саудівській Аравії, а «Фейрчальд» перетворився в жалюгідну руїну і стояв у одному з єгипетських ангарів, укритий товстим шаром пилу, весь посічений знизу довгими надрізами, з пошарпаними тросами, а мотор і прилади годилися хіба що в брухт.

Все це скінчилося. Йому стукнуло сорок три, дружина поїхала від нього додому, на Ліннен-стріт у місто Кембрідж, Массачусетс, і жила, як їй хотілося: їздила трамваєм до Гарвард-сквер, купувала продукти в магазині без продавців, гостювала у свого батька в затишному дерев'яному будинку — словом, вела пристойне життя, гідне пристойної жінки. Він обіцяв приїхати до неї ще весною, але знав, що не зробить цього, так само як знав і те, що не знайде в свої роки льотної роботи, особливо такої, до якої він звик, не знайде її навіть у Канаді. В тих краях пропозиція перевершувала допит і тоді, коли йшлося про людей досвідчених; фермери Саскачевана самі вчилися літати на своїх «Пайперкебах» і «Остерах». Аматори авіації залишали без шматка хліба багатьох старих льотчиків, які, зрештою, кінчали тим, що наймалися обслуговувати рудоуправління або уряди. Але й та, друга, робота була надто благопристойною і добропорядною, щоб задовольнити його на старості літ.

Отак він і залишився з порожніми руками, коли не брати до уваги байдужу дружину, якій він не був потрібен, та десятирічного сина, що народився надто пізно і, — Бен розумів десь у глибині душі, — чужого їм обом, самотнього, неприкаяного хлопчика, який у десять років розумів, що мати ним не цікавиться, а батько — стороння людина, яка не знає, про що з ним говорити, різка й небагатослівна в ті лічені хвилини, коли вони бували разом.

От і ця хвилина не була кращою за інші. Бен узяв з собою хлопчика на «Остер», який страшенно кидало на висоті двох тисяч футів над узбережжям Червоного моря, і чекав, що сина ось-ось закачає.

— Коли тебе занудить, — сказав Бен, — нагни голову нижче, щоб не забруднити всю машину.

— Добре. — Хлопчик мав дуже нещасний вигляд.

— Боїшся?

Маленький «Остер» нещадно кидало в розпеченому повітрі то в один, то в другий бік, але переляканий хлопчина все ж не губився і, відчайдушно смокчучи цукерку, розглядав прилади, компас, рухливий авіагоризонт.

— Трохи, — відповів хлопець тихим і несміливим голоском, не схожим на грубуваті голоси американських дітей. — А літак не зламається від цих поштовхів?

Бен не вмів заспокоювати сина, він сказав правду.

— Якщо машину не доглядати, вона неодмінно зламається.

— А ця… — почав хлопчик, але його дуже нудило, і він не закінчив.

— Ця в порядку, — роздратовано сказав батько. — Цілком справний літак.

Хлопчик опустив голову і тихенько заплакав.