Олександр Ісаєвич Воїнов - Відважні, Олександр Ісаєвич Воїнов

що його викрито? Ні, треба поки що мовчати, терпіти і слухати…

— Тепер, Микито Кузьмичу, запам'ятай явку, — сказав Геннадій Андрійович, — село Малинівка…

— Так!..

— Хата Полозневої. Край села…

— Так… Запам'ятав.

— Пароль: «Чи не можна води напитися?» Тобі відкажуть: «Води багато, пий скільки хочеш!..» Зрозуміло?.. Повтори.

Микита Кузьмич повторив.

— Завдання своє усвідомив? — запитав Геннадій Андрійович. — Нічого повторювати не треба?

— Все зрозуміло, Павле Мартиновичу!

— Виконуй, але обережно! Прощай… Іди подерж собаку, поки я перелазитиму…

По коридору глухо загупали кроки двох людей. Стукнули вхідні двері. Загавкав у глибині двору собака. Потім гавкання стало голоснішим. Микита Кузьмич знову перевів собаку на звичне місце… За хвилину рипнули двері, брязнув засув. Борзов постояв трохи біля дверей, за якими притаївся, тремтячи від нервового напруження, Миколка, і, видимо, заспокоєний, повернувся у свою кімнату.

Миколка знову засунув голову в грубку.

— Це ви, пане Блінов?.. — почув він голос дядька Микити. — Пробачте, що дзвоню вночі. У мене дуже важливе повідомлення… Так, можна почекати до ранку… Слухаюсь… Рівно о десятій ранку я у вас…

Ці слова розвіяли будь-які Миколчині сумніви.

Геннадія Андрійовича і його підпільників, напевно, чекала страшна небезпека.

Розділ п'ятий
ВАЖКИЙ ДЕНЬ

До півночі перевертався Миколка на вузькому, твердому дивані, а потім забувся в глухому, неспокійному сні. Прокинувся він так само несподівано, як і заснув. Почуття гострої небезпеки, що раптом виникло десь у найвіддаленіших глибинах свідомості, миттю вихопило його із сну. Наче пружина підкинула його вгору. Полетіла вбік порвана шинель, якою він укривався, і хлопець став посеред кімнати, скуйовджений, з червоною смугою від твердого диванного валика через усю ліву щоку.

У дверях, не переступаючи порога, стояв у пальті і шапці Микита Кузьмич.

— Тобі б, Миколко, у пожежниках добре служити! — привітно усміхнувся він.

Миколка вирячив на нього заспані очі, відчуваючи у всьому тілі неприємну ломоту. За вікном яснів сонячний ранок. На верхівці паркана сидів великий червоний півень і гордо стріпував головою.

— Не бійся, не бійся, не чіпатиму, — примирливо сказав Микита Кузьмич. — І зачиняти не буду. Ходи по всій хаті… Їжа на столі. А у двір виходити не смій: собака порве… Ну, будь розумним! Увечері повернуся — поговоримо, що робити…

І Микита Кузьмич вийшов, не зачинивши за собою сінешніх дверей. Миколка бачив, як він спустив з цепу собаку, а потім швидко пішов до воріт. Біля хвіртки обернувся, суворо покивав пальцем і подався на вулицю.

Миколка важко сів на диван. Десь за стіною розмірено цокали ходики. З двору було чути горластий крик півня і сердите гарчання собаки, що бігав під вікнами.

В домі дядька Микити було три кімнати. Миколка добре знав їхнє розташування. У першій кімнаті, найбільшій, стояла складена з цегли грубка, покрита товстою чавунною плитою з трьома конфорками. Праворуч у кутку стояв буфет з посудом, а посередині — великий дубовий стіл на коротких, товстих ніжках. За цим столом дядько Микита обідав, а вечорами щось писав, розкривши потріпану бухгалтерську книгу в чорних палітурках. Двері наліво вели в найменшу кімнату, три чверті якої займало широке ліжко. Над ним у чорній рамці висіла велика фотографія самого дядька Микити. Знімок було зроблено ще до революції — дядько Микита і тоді служив у міській лазні, що належала в ту пору купцеві Трифонову. Фотограф зняв його на повний зріст біля етажерки, на якій у високій вазі стояв пишний букет паперових троянд. Вузькі плечі дядька Микити облягав чорний, позичений для цієї нагоди, сюртук, а обличчя, і без того маленьке, непоказне, здавалося ще меншим від вусів з довгими гострими стрілками.

Ну, а в третій кімнаті зараз перебував Миколка. Призначення вона не мала ніякого. В ній стояв диван, а на стіні висіло кілька літографій із старих журналів. Зрідка, коли в місто приїжджали родичі дядька Микити, він поселяв їх у цій кімнаті.

Відтоді, як дядько Микита став у місті поважною особою, він найняв стару жінку, яка варила йому обід і пекла пироги. Він пускав її до себе в дім раз у два-три дні. Зварений обід зберігався в підвалі, а пироги лежали в буфеті. Розігрівав їжу сам дядько Микита на чадній керосинці.

Миколка знайшов на столі миску з вареним м'ясом, квашені огірки, чорний хліб і черствий пиріг з капустою. Побачивши все це, він озброївся ножем і з апетитом накинувся на їжу. Шматки м'яса ковтав майже не пережовуючи, огірки хрумтіли на його гострих зубах.

Хоч Миколка сумлінно розправлявся з м'ясом, його залишилося ще чоловік на п'ять — добрячий шмат на великій кістці… Черствий пиріг видався хлопцеві дуже смачним. Бракувало тільки чаю. Але, зрештою, можна запити сніданок і квартою холодної води.

Тепер Миколка відчув себе значно сильнішим. Він обійшов увесь дім і виглянув на ганок. Собака одразу ж глухо загарчав, вискаливши гострі білі ікла, і великими стрибками кинувся до нього. Хлопець устиг зачинити двері, коли мохнаті лапи вже торкнулися ґанку, і підбіг до вікна. Собака сидів на верхній сходинці, вичікувально дивлячись на двері голодними, злими очима. Миколка відчинив раму. Собака оскаженіло загавкав. Ні, з таким не порозумієшся. А чи не можна його підкупити? Хлопець одрізав шматок м'яса, свиснув і кинув собаці. Той понюхав і байдуже одійшов геть.

Так, дядько Микита знав, кому від доручає свого племінника.

Час минав… Сонце вже почало хилитися до заходу. Миколка бродив по дому, марно намагаючись придумати, як йому вибратися звідси. В кутку за грубкою він знайшов міцну довгу вірьовку і сплів з неї щось схоже на ласо. Кілька разів він пробував накинути його на шию клятому собаці, але той спритно відскакував і хапав вірьовку зубами, намагаючись її перегризти. Ця дивна гра тривала досить довго. Нарешті Миколка втомився і привалився спиною до віконної лутки.

Що ж робити? Поки він тут