Олександр Павлович Бердник - Пітьма вогнища не розпалює... Том 1, Олександр Павлович Бердник

Олександрович після військової служби найнявся на океанографічне судно, тричі плавав довкола світу, привозив з Японії, із Сінгапура, Італії, Марселя всякі дивовижні подарунки; ще я пам’ятаю шовкові хустинки, легкі як пух — витвір японських умільців, шкаралупу від кокосових горіхів, казкові картинки на довгих, вузьких полотнищах. Після кожного приїзду народжувалося дитя, моя мама була третьою: старші брати Юрко й Микита вмерли в дитинстві, пізніші — сестри Ліда, Шура та наймолодший брат Борис — вижили. Про це — пізніше...

Батьків батько — дід Трохим — був славетним ковалем, до нього йшли з багатьох сусідніх сіл кувати коней або замовляти сокири, чересла до плугів, сапи, кочерги, рогачі, шини до коліс та інше причандалля. У нього і баби Химки народилося трійко дітей — Ганна, Марина й Павло. Наймолодший, Павлик, або Паля, як його ласкаво називали сестри, пізніше став моїм батьком. Він виростав сильним і допитливим парубійком. Батькове ремесло збагнув і вивчив ще в десять-дванадцять років. А окрім того, цікавився книгами, тому й вчащав до моряка Василя, хата якого була поруч, на тій же кручі, що височіла понад широким Сухим Лугом, прорізаним дніпровськими старицями, багатьма рибними озерами.

Ходив Павло до сусіда, бачив не раз дівчинку, а потім дівчину Марусю, та не думав, не гадав, що стануть вони подружжям.

Гримнула світова війна. Від Кілова до Витачева почали будувати довжелезний стратегічний міст. Довколишні села, як мурашва, збігалися туди на заробітки: возили землю, плели з лози фашини, забивали палі, встилали каменем під’їзди. Там працювали і дід Василь, і ще юний батько — йому було чотирнадцять літ.

Потім заклекотіла революція, громадянська війна. Василь Олександрович співчував соціал-демократам, розповсюджував революційні брошури, книги, проте не примикав до жодної партії. Знайомих та друзів вибирав понад партійними ознаками, він міряв суть людини якимись глибинними мірками. Переховував у своїй відлюдній хаті, що стояла на хуторі край лісу, гетьманців від петлюрівців, самостійників від богунців, євреїв від самостійників, денікінців від чекістів. Це зіграло свою роль у двадцятому році, коли його заарештували переяславські чекісти і збиралися судити трибуналом за те, що переховував самостійників і білогвардійців. Та приїхала ціла орава єврейських адвокатів з Києва, галасуючи: «Не дамо засудити Василя Олександровича! Хоч він і позапартійна людина, але справжня людина! Врятував од вірної смерті з десяток наших !»

Його відпустили і вже не чіпали.

Зате зачепили дочку Марію. В тому ж таки двадцятому році вона жила й працювала в Києві, влаштувавшись на залізниці. Залицявся до неї молодий комендант вокзалу, красень з кавалерійськими вусами, з шаблюкою при боці. Інколи приїжджала Марія до Кілова, синьоока краля в модерному убранні, з довгою русою косою. Чи хтось позаздрив, чи мала вона таємного ворога, проте до Київського ЧК надійшла заява, де писалося, що така-то є не хто інший, як знаменита «Маруся», отаман банди, ватаг невловимого контрреволюційного з’єднання. Вдень вона, мовляв, працює на залізниці, а вночі зі своїми хлопцями гасає по селах та повітах, вішаючи комуністів та активістів.

Ясна річ, Марію заарештували. Вів її справу якийсь Орлов. Вимога була одна: признайся, нам все відомо. Оскільки їй ні в чому було признаватися і все життя її було як на долоні — батьківська хата, гімназія, півроку праці на залізниці, — то вона щиро відповідала тільки одне слово: ні!

Орлов бісився, загрожував. Потім водив її до підвалу. Стіни були забризкані кров’ю, подзьобані кулями. Слідчий зловісно попередив дівчину, котра вже не сподівалася побачити білий світ:

— Або признаєшся і ми для тебе обмежимося тюрмою, оскільки ти ще молода... а може, й найдемо для тебе відповідну працю в чека... або тут тобі й амба!

— У чому мені признаватися? — шепотіла помертвілим голосом Марія. — Я не винна!

— Признавайся, суко! Невже не жаль тобі своєї юності?

Марія мовчала, відчуваючи, як тінь смерті насувається на неї невблаганно, неухильно. Пролунали постріли, кулі цвьохали поряд з вухом, вибиваючи шматочки цегли. Дівчина знепритомніла і впала на закривавлений цемент.

Отямилася від холодної води. Орлов стояв над нею з порожнім відром, похмуро говорив:

— Або ти небачена авантюристка... або невинне ягня...

Її відправили до камери. Ще з місяць вона чекала. Потім її випустили, вручивши цидулу на жовтому папері. Я її читав ще в п’ятдесятих роках. Там розгонистим почерком було написано:

«Громадянка (ім’ярек) була обвинувачена в бандитській діяльності невідомим дописувачем. Органи ЧК провели уважне слідство, яке виявило повну безпідставність наклепу. Звинувачення з неї знято з повною реабілітацією.

Підпис: Фелікс Дзержинський».

Все завершилося чудово. Крім одного: в русявій косі вісімнадцятилітньої дівчини на все життя залишилася біла смуга сивини, та ще інколи їй снився підвал, забризканий кров’ю...

Кілька батькових спогадів, що дають уявлення про ті грозові часи...

Він іде з Воронькова до Кілова, побувавши на базарі, де купував коси чи ще якісь інструменти. Вже недалеко від рідного села, поміж піщаними горбами, порослими дозами та соснами, почув крики, прокляття й постріли. Причаївшись за деревами, Павло узрів страшну картину. Петлюрівці оточили групу беззбройних гетьманців і змушували їх роздягатися. Ті падали на коліна, жалібно благали:

— Хлопці, ми ж і ви — за Україну. Ми ж рідна кров! Хлопці, що ж ви робите?

«Хлопці» били гетьманців прикладами, матюкалися:

— Чорти в болоті вам родичі, а не ми, таку вашу розтаку! — І вогняні нитки пришивали приречених до землі...

Пізніше батько з односельчанами захоронив постріляних. На тому місці виріс буйний кущ лози. Батько в п’ятдесятих роках показував горб, де це сталося, оповідь його була стисла, скупа, проте я чітко побачив той кривавий день, ту абсурдну братовбивчу акцію, яка пояснила так багато подій в подальшому історичному плині.

У вісімнадцятому році Павла мобілізували в якийсь червоний загін, він мотався разом з вершниками від села до села, підковував коней, шаблі в руки не брав. Захворівши на тиф, валявся в шпиталі десь під Березанню. Потім його демобілізували. Вже неподалік від рідного села, в лісовому урочищі, що звалося Вересухою, його перестрів невеликий загін білогвардійців: офіцер