Сара Груен - Води слонам

Камель плескає мене по плечу, ніби вітаючи.

– Тебе прийнято, малий.

– Серйозно?

– Ага. Тепер іди й повигрібай трохи кізяків. Пізніше поговоримо.

У вагоні для худоби безбожний хаос. Я працюю з хлопчиком Чарлі, в якого дівоче ніжне личко. Навіть голос ще не поламався. Ми викидаємо лопатами за двері приблизно тонну гімна, я зупиняюся і оглядаю весь бедлам.

– А скільки тут коней їхало?

– Двадцять сім.

– Господи, їм же тут так тісно, що вони, мабуть, не можуть поворухнутися.

– У цьому і задумка, – відказує Чарлі.– Коли їх стільки тут закрити, вони не можуть сісти.

У дивних конячих хвостів минулої ночі раптово з’являється пояснення.

У дверях з’являється Джо й гаркає:

– Прапор підняли!

Чарлі кидає лопату й крокує до дверей.

– Що відбувається? Ти куди йдеш? – питаю я.

– Прапор на польовій кухні підняли.

Я хитаю головою.

– Вибач, але я все одно не розумію.

– Жерти.

О, а це я зрозумів і теж відкидаю лопату.

Полотняні шатра виросли, наче гриби після дощу, хоча найбільше – очевидно, центральне – все ще лежить на землі. Біля його частин стоять чоловіки і зшивають їх докупи. Під тканиною у центральній частині вже стримлять дерев’яні стовпи і майорить американський прапор. З мотузками на кінцях стовпів усе нагадує палубу й щоглу корабля.

По периметру шатра команда з восьмикінною запряжкою забиває стовпи з надлюдською швидкістю. Поки одна кувалда забиває стовп, п’ять інших уже рухаються далі. Шум від цього стоїть, наче стріляють із кулемета, і проривається через решту звуків.

Чоловіки піднімають гігантські стовпи. Ми з Чарлі проходимо повз десяток чоловіків, що спільною вагою перетягують мотузку, поки інший чоловік збоку кричить:

– Потягли, трусонули, поставили! Знову – потягли, трусонули, поставили!

Польову кухню важко не помітити – не лише через помаранчево-блакитний прапор і казан із паром на всі боки, а й через потік людей до неї. Запах їжі вдаряє мені в носа, як гарматне ядро в живіт. Я не їв від позавчора, мені аж кишки від голоду викручує. Бокові стіни кухні звели, щоб означити територію, а по центру розділили полотняною завісою. На одному боці столи прикрашені червоно-білими картатими скатертинами, срібними приборами та вазами з квітами. Цей пейзаж дуже вибивається з картини, де брудні чоловіки снують між казанами з паром.

– Ого, – кажу я Чарлі, коли ми стаємо в чергу. – Оце так бенкет.

Картопляні оладки, сосиски, кошики з товсто порізаним хлібом. Шинка, яйця, приготовані всіма відомими способами, варення, тарілки з апельсинами.

– І це ще не все, – відказує він. – Велика Берта отримує все це, ще й з обслугою. Просто сидить за столом, і їй усе приносять.

– Велика Берта?

– У братів Рінглінгів.

– Ти на них працював?

– Еее… Ні,– відповідає Чарлі соромливо. – Але я знаю тих, хто працював!

Я беру тарілку й накладаю собі гору картоплі, яєць і сосисок, але намагаюся не здаватися зовсім відчайдушним. Від ароматів їде дах. Я відкриваю рота, втягую повітря – неначе манна небесна. Це і є манна небесна.

Камель з’являється нізвідки.

– Тримай. Передай це тому хлопцеві в кінці черги, – говорить він і кладе квиток мені в незайняту руку.

Чоловік у кінці черги сидить у розкладному кріслі й дивиться з-під крисів капелюха. Я передаю квиток. Він піднімає на мене очі, руки міцно схрещені на грудях.

– Відділ?

– Перепрошую?

– У якому ти відділі?

– О… Я не впевнений. Але я цілий ранок вичищав вагон для худоби.

– Це мені нічого не говорить, – відповідає він, ігноруючи мій квиток. – Це можуть бути циркові тварини, багажні чи зі звіринця. То який відділ?

Я мовчу. Напевно, Камель говорив про ці відділи, але я не пам’ятаю деталі.

– Якщо ти не знаєш свій відділ, то ти не в шоу, – говорить чоловік. – То хто ти, в біса, такий?

– Езро, все нормально? – питає Камель, підходячи ззаду.

– Ні, не нормально. Тут у нас якийсь хитродупий селюк намагається вкрасти сніданок із шоу, – відповідає Езра і спльовує на землю.

– Це не селюк. Це наш новачок, він зі мною.

– Справді?

– Ага.

Чоловік підтикає капелюх угору і міряє мене поглядом з голови до ніг. Мовчить кілька секунд і говорить:

– Добре, Камелю. Якщо ти за нього ручаєшся, я приймаю це, все добре. – Езра простягує руку, висмикує мій квиток. – Таке щось. Навчи його розмовляти з людьми, бо він так і по морді отримати може, добре?

– То в якому я відділі? – питаю я врешті, коли ми йдемо до столу.

– О ні, тобі не туди, – Камель перехоплює мене за лікоть. – Ті столи не для таких, як ми. Тримайся біля мене й усе побачиш.

Я йду за ним за завісу. Столи в другій частині стоять рядами, голе дерево прикрашене лише сільничками й перечницями. Квітів на них нема.

– А хто сидить в іншій частині? Артисти?

Камель різко дивиться на мене.

– Господи, малий, просто тримай язика за зубами, поки призвичаїшся. Добре?

Він сідає й негайно запихає половину хлібної скибки до рота. Жує хвилину, тоді дивиться на мене.

– Ох, та не сердься. Я просто про тебе турбуюся. Ти бачив Езру? От він ще котик. Сідай уже.

Я вивчаю його якусь мить, тоді переступаю лавку, ставлю тарілку, помічаю, що в мене руки в кізяках, витираю їх об штани – чистішими вони не стають. Але все одно починаю запихатися їжею.

– То які тут звичаї, га? – питаю врешті.

– Їх називають циркачі,– відповідає Камель із набитим ротом. – А твій відділ – багажний. Поки що.

– І де ті циркачі?

– Скоро підтягнуться. Іще три вагони мають приїхати. Вони довго не лягають спати, прокидаються пізно, приїжджають якраз до сніданку. І поки згадав – ніколи не називай їх «циркачами» при них.

– А як називати?

– Артистами.

– Чому тоді я не можу просто називати їх артистами весь час? – трохи роздратовано перепитую я.

– Є вони, а є ми. Ти – це «ми», – відказує Камель. – Та не переймайся цим. Ще все зрозумієш. – Десь близько свистить потяг. – Про вовка промовка.

– Дядько Ал із ними?

– Так, але не надумуй собі там усякого. Ми до нього пізніше підійдемо. Поки все в процесі приготувань, він дратується, як ведмідь із зубним болем. Як тобі робота з Джо? Багато гімна конячого вже вигріб?

– Достатньо.

– Окей. Ну, ми тобі щось краще знайдемо. Я говорив із другом, – каже Камель, розламуючи скибку й вимочуючи жир зі своєї тарілки. – Будь із Джо до кінця дня, а він замовить за тебе слівце.

– А що робити?

– Усе, що він скаже. Так-так, усе, що йому потрібно. – І він зводить брову, підкреслюючи сказане.

ДРУГ КАМЕЛЯ – МАЛЕНЬКИЙ ЧОЛОВІК із великим пузом і гучним голосом. Він озвучує номери в шоу потвор, його звуть Сесіль. Він