Сара Груен - Води слонам

роздивляється мене й виголошує, що я буду непоганим підручним. Я – разом із Джиммі та Вейдом, двома хлопцями, достатньо презентабельними на вигляд, щоб розсіятися серед людей, – маю перебувати з краю натовпу, а отримавши сигнал, йти вперед і тіснити всіх до входу.

Шоу потвор має бути на проході, його активно встановлюють. З одного боку група чорношкірих чоловіків намагається повісити банер із потворами. З іншого дзвін і крик – білошкірі хлопці в білих сюртуках розставляють наповнені склянки в піраміду на прилавки стенду, пофарбованого в біло-червоні смуги. У повітрі витають запахи попкорну, смаженого арахісу й тварин.

У кінці проходу, за квитковою будкою, стоїть величезний намет, куди везуть купу різних тварин – тут лами, верблюди, зебри, мавпи, мінімум один білий ведмідь і багато кліток із великими котами.

Сесіль і темношкірий чоловік товчуться з банером, на якому зображена неймовірно товста жінка. Через кілька секунд Сесіль б’є іншого чоловіка по голові з криком:

– Та вже прилаштуй це! Скоро тут кишітиме молокососами. Як ми, по-твоєму, їх заманимо, якщо не буде видно всю розкіш Люсінди?

Чути свист, усі завмирають.

– Двері! – кричить якийсь чоловік.

Увесь бедлам стає ще хаотичнішим. Чоловіки біля кіоску забігають за прилавки, поправляють товари, обсмикують сюртуки й шапки. Усі чорношкірі чоловіки, крім нещасного з банером з Люсіндою, прослизають під полотно і щезають із виду.

– Причепи той бісів банер і зникни звідси! – верещить Сесіль.

Чоловік щось долаштовує і зникає.

Я обертаюся. Стіна з людей рухається в наш бік, малеча пищить і веде батьків, тягнучи їх за руки.

Вейд смикає мене за лікоть.

– Псст… Хочеш подивитися звіринець?

– Що?

Він киває головою в бік намету між нами й великим шатром.

– Ти відтоді як прийшов шию туди вивертаєш. Хочеш позирити?

– А що він скаже? – питаю я, поводячи очима на Сесіля.

– Ми повернемося до того, як він нас потребуватиме. Крім того, нам нічого робити, поки Сесіль розігріває натовп.

Вейд проводить мене до квиткової будки. Там за чотирма червоними подіумами сидять старигані-охоронці. Трьом до нас байдуже, четвертий піднімає очі на Вейда й киває.

– Іди роздивися там, – говорить мені Вейд. – Я простежу за Сесілем.

Я зазираю всередину. Намет велетенський – високий, як небо, тримається на стовпах, закріплених під різними кутами. Полотно туго натягнуте й напівпрозоре, сонце пронизує тканину й шви, світить на найбільший цукерковий кіоск. Він стоїть точно посередині звіринця, під променями величного світла, весь у банерах з рекламою шипучки, карамельного попкорну й замороженого заварного крему.

На двох із чотирьох стін чудово намальовані червоно-золоті тварини в лісі. Ці дві завіси прочинені й ведуть до левів, тигрів, пантер, ягуарів, зебр, шимпанзе, коат і навіть орангутанга. Верблюди, лами, зебри, коні стоять за низькими огорожами з мотузок і залізних стовпиків і, нахиливши голови, їдять сіно. Дві жирафи стоять за ланцюговою перегородкою.

Я безуспішно воджу очима, шукаючи слона, й раптово натикаюся на жінку. Вона так схожа на Кетрін, що в мене перехоплює подих – форма обличчя, волосся, стрункі стегна – мені завжди здавалося, що вони саме такі під її стриманими спідницями. Вона стоїть перед рядом чорно-білих коней – сукня в блискітках, колготки й шовкові капці – й говорить із чоловіком у циліндрі й фраку. Гладить морду білого коня, дивоглядного арабського скакуна зі срібними хвостом і гривою. Однією рукою відкидає назад пасмо каштанового волосся й поправляє головний убір. Тоді навшпиньках тягнеться й поправляє чубчик коневі, теребить пальцями його вухо.

Я чую жахливий гуркіт, обертаюся і бачу, що захлопнулася найближча клітка. Обертаюся до жінки – вона дивиться на мене. Поводить бровою, наче впізнала мене. Минає кілька секунд, я розумію, що маю або усміхнутися, або опустити очі й щось зробити, але в мене не виходить. Чоловік у циліндрі кладе руку їй на плече, вона відвертається від мене до нього, але повільно й без бажання. За кілька секунд кидає погляд через плече.

Вейд повертається.

– Пішли. – Він штовхає мене між плечей. – Настав час шоу.

– ПАНІ-І-І-І-І-І ТА ПАНОВЕ-Е-Е-Е-Е-Е-Е! До великого шоу всього двадцять п’ять хвилин! Двадцять п’ять хвилин! Якраз достатньо часу для того, щоб ви побачили прекрасні, неймовірні, дивови-и-ижні чудеса, які ми зібрали з усіх чотирьох кінців світу, та ще й зайняли гарне місце у великому шатрі! Купа часу, щоб на власні очі побачити дивовижі й потвор! У нас найбільш запаморочлива колекція у світі, пані та панове! На всьому світі, клянуся!

Сесіль стоїть на платформі біля входу в прохід. Він поважно ходить туди-сюди, щедро вимахуючи руками перед натовпом, що непевно застиг. Їм не дуже цікаво, вони скоріше випадково зупинилися тут, ніж прийшли слухати.

– Заходьте прямо сюди й побачите розкішну, величезну Прекрасну Люсінду – найгарнішу товсту пані у світі! Цілих чотириста два кілограми пухкенької краси, пані та панове! Заходьте подивитися на людину-страуса – він може проковтнути та вернути все, що ви йому дасте. Спробуйте! Гаманці, годинники, навіть лампочки! Самі вирішуйте, а він вам усе відригне! І не пропустіть Френка Отто – найгустіше зататуйованого чоловіка на планеті! Його тримали в заручниках у найтемніших джунглях Борнео й судили за злочини, яких він не коїв! І яка йому за це кара? Що ж, людоньки, його кара написана в нього по всьому тілу вічними чорнилами!

Натовп тіснішає, інтерес людей зростає. Джиммі, Вейд і я тримаємося позаду.

– А тепер… – веде Сесіль, крутнувшись на місці. Він прикладає палець до губ і гротескно підморгує так старанно, що кутик його рота підскакує аж до ока. Тоді він піднімає руку, вимагаючи тиші.– А тепер… я прошу вибачення в пані, але це лише для панів… лише для панів! Тут присутні жінки, і з міркувань делікатності я не можу сказати багато. Панове, якщо ви здоровий американський чоловік і в ваших жилах тече гаряча кров, то в нас є дещо, що ви точно не хочете пропустити. Якщо ви підете он за тим чоловіком – он там, прямо там він стоїть, – ви побачите дещо таке красиве, таке шокуюче, що вам гарантовано…

Він зупиняється, заплющує очі, піднімає руку знову. Трясе головою з жалем і каже:

– Але ні. З міркувань делікатності я не можу говорити таке при жінках, не можу сказати більше. Панове, не можу, ні. Єдине – вам точно не варто таке пропускати! Просто дайте четвертак тому чоловікові, і він вас відведе куди треба. Про свій четвертак ви скоро забудете, але побачене там точно буде незабутнім! Ви про це будете всім розказувати до кінця життя, друзі мої. До кінця вашого життя.

Сесіль виструнчується і поправляє картатий жилет, осмикуючи його знизу обома руками. На його обличчі з’являється шанобливий вираз, і він широким жестом показує в протилежний