Сара Груен - Води слонам

Камель напружується. Легенько качається на кривих ногах, через це лампа кидає тремтливі відблиски.

– Щось натворив, малий? Ти на втіках?

– Ні, нічого такого.

Він знову мружиться, довше, ніж до цього, тоді киває.

– Ну, то й добре. Тоді це не моє діло, що та як. Куди їдеш?

– Не знаю.

– У тебе нема роботи?

– Так точно. Думаю, немає.

– Тут нічого соромитися. Що вмієш робити?

– Та все, що завгодно.

Ґрейді підходить і передає глечик Камелю. Той витирає його вінця рукавом і протягує мені.

– Тримай, випий.

Я взагалі-то пив міцний алкоголь, але самогон – це зовсім інший звір. Це пійло випалює груди й голову. Я різко вдихаю і намагаюся стримати сльози, дивлюся Камелю просто в очі попри те, що в мене, напевно, зараз попеліють легені.

Камель спостерігає і повільно киває.

– Ми зупиняємося в Ютіці зранку. Поведу тебе до дядька Ала.

– До кого? Навіщо?

– Ну знаєш, Алан Банкел, великий конферансьє. Бог і повелитель відомих і невідомих світів.

Напевно, я виглядаю враженим, бо Камель беззубо хихикає.

– Малий, ти не міг не помітити.

– Помітити що?

– Йой, хлопці,– гукає він до інших. – Він справді не знає!

Ґрейді та Білл осміхаються. Тільки Чорному все одно – він сердито дивиться і натягує капелюха нижче на лоба.

Камель обертається до мене, прокашлюється і говорить повільно, смакуючи кожне слово:

– Ти не просто заскочив на потяг, малий. Ти насправді застрибнув у летючу ескадрилью{3} «Найвидовищнішого шоу братів Бензіні».

– Яку ескадрилью? – перепитую я.

Камель регочеться так сильно, що аж згинається.

– Боже, це так чудово. Прекрасно, справді,– каже він, фиркаючи і витираючи сльози з очей. – Господи, малий, ти закинув свою дупу на цирковий потяг.

Я тупо кліпаю.

– Ось тут – велике шатро, – продовжує Камель і показує рукою з лампою на купи полотна. – Один із фургонів з полотном добряче поламався, тому вони всі тут. Якраз є на чому поспати. Ми ще кілька годин будемо їхати. Не лягай близько до дверей, от і все. Іноді потяг дуже різко повертає.

Прокидаюся від протяжного скреготу гальм. Я добряче відсунувся по полотну від місця, на якому заснув, тому не можу зорієнтуватися. Кілька секунд намагаюся зрозуміти, де я.

Потяг здригається, зупиняється і зітхає. Чорний, Білл і Ґрейді стають на ноги й безмовно вислизають у двері. Камель підкульгує до мене. Нахиляється, штурхає і каже:

– Вставай, малий. Треба забратися звідси, поки не прийшли майстри шатра. Я піду й постараюся влаштувати тобі зустріч із Диким Джо цього ранку.

– Диким Джо? – питаю я, сідаючи.

У мене сверблять гомілки, шия болить, наче мене всю ніч лупили.

– Це головний по конях. Тих, що багаж тягають, звісно ж, – пояснює Камель. – Август не підпускає нікого й близько до тварин, що виступають. Хоча, найвірогідніше, це Марлена не підпускає його, різниця невелика. Вона й тебе до них не пустить. А з Диким Джо принаймні маєш шанс. У нас були часи не дуже, погані прибутки. У нього кілька людей пішло, стомилися від того, що мало платять, і звалили. Тому в нього нестача робочих рук.

– А чому його звуть Дикий Джо?

– Точно не знаю. – Камель пхає пальця в вухо й вивчає витягнуте. – Думаю, він був у великому шатрі якийсь час, але точно не знаю. Не раджу й тобі цікавитися. – Він витирає палець об штани й повільно йде до виходу.

– Гей, пішли! – гукає Камель мені, обертаючись. – У нас не так багато часу! – Тоді присідає й обережно зіслизає вниз на гравій.

Я востаннє енергійно розтираю гомілки, зав’язую шнурки й іду за Камелем.

Ми зупинилися біля великої зеленої галявини. За нею розкидані цегляні будиночки, освітлені ззаду передсвітанковими променями. Сотні брудних неголених чоловіків висипали з потяга й оточили галявину, наче мурахи цукерку, лаються і курять. Пандуси й дошки для спусків гупають об землю, запряжки з шести й восьми коней з’являються нізвідки й розходяться по грязюці. Кінь за конем, з обрізаними хвостами, першерони{4} сходять пандусами, фиркають і зітхають, уже в збруї. Чоловіки з боків тримають хиткі двері, спостерігаючи, щоб тварини не підійшли надто близько до краю.

Група чоловіків з опущеними головами марширує в наш бік.

– Добрий ранок, Камелю, – каже головний, проходячи повз нас і застрибуючи у вагон.

Інші залазять за ним, стають навколо сувою полотна й важко кидають його до виходу, крекчучи від напруги. Він пролітає десь півметра й приземляється в хмарі пилюки.

– Добрий ранок, Вілле, – відповідає Камель. – Не знайдеш цигарку для старого?

– Звісно.

Чоловік випрямляється й лапає кишені сорочки, засовує руку в одну й витягує зігнуту сигарету.

– Це «Булл Дарем». – Він нахиляється і простягує її.– Вибач.

– Самокрутка теж цигарка, – відказує Камель. – Спасибі, Вілле. Буду винен.

Вілл тикає на мене великим пальцем.

– Це хто?

– Свято на нашій вулиці. Звуть Джейкоб Дженковскі.

Вілл дивиться на мене, тоді обертається і плює вниз за двері.

– Новенький?

– Зовсім новенький.

– Уже влаштував його?

– Ніт.

– Що ж, тоді щасти з цим. – Вілл козиряє мені й додає: – Не спи надто міцно, малий. Якщо ти розумієш, про що я. – І зникає в глибині вагона.

– А що це значить? – питаю я, але Камель уже відійшов. Я бігцем наздоганяю його.

Навколо брудних чоловіків тепер сотні коней. На перший погляд, це повний хаос, але поки Камель запалює сигарету, кілька дюжин команд із запряженими кіньми йдуть уздовж платформ і тягнуть фургони до пандусів. Тільки-но колеса фургонів врізаються у нахилені дерев’яні спуски, чоловік, що вів запряжку, відскакує зі шляху. Теж непогано. Завантажені фургони виїжджають під власною вагою по спусках і проїжджають кілька метрів уперед.

У ранковому світлі я бачу те, що не помітив уночі,– фургони пофарбовані червоним із золотими обводами чортовими колесами, на кожному розкішний напис «НАЙВИДОВИЩНІШЕ ШОУ БРАТІВ БЕНЗІНІ». Фургони розподілені по запряжках, і першерони напружуються в збруї й розвозять важкі багажі по галявині.

– Обережно, – каже Камель, хапає мене за руку й притягує до себе.

Іншою рукою він тримає свій капелюх, погнуту сигарету стискає зубами.

Три вершники галопом несуться повз нас. Вони повертають в різні сторони, перетинають галявину, оглядають периметр, тоді ще раз пробігають колом. Той, що попереду, крутить головою в різні боки, уважно вивчаючи поверхню галявини. Він тримає поводи в одній руці, іншою витягує дротики з прапорцями зі шкіряного мішечка й кидає їх у землю.

– Що він робить? – питаю я.

– Позначає місця для шатер, – відповідає Камель.

Тоді підходить до вагона для худоби й гукає:

– Джо! Агов, Джо!

З отвору дверей визирає голова.

– Я тут тобі привів працівника. Новісінького. Пригодиться?

Чоловік виступає на пандус, посуває вище на лоба пом’ятий капелюх, уважно вивчає мене, тоді спльовує кульку темно-коричневого тютюну й