Сара Груен - Води слонам

Потяг наближається, реве і стукає в мій бік: ГРЮК-грюк-грюк-грюк-ГРЮК-грюк-грюк-грюк-ГРЮК-грюк-грюк-грюк…

Я витираю долоні об штани й підходжу до колії менш ніж на метр. Різкий запах мазуту б’є мені в ніс. Свисток знову заходиться:

СВІ-І-І-І-І-І-І-І-І-І-І

Величезний двигун гатить на повороті й несеться повз – мене вдаряє хвиля вітру від махини. Двигун реве, виштовхує вусібіч хмари диму, що тягнеться чорним ременем за вагонами. Вид і звук усього цього, запах – це занадто. Я ціпенію, дивлюся, як шість платформ миготять перед очима, а на них стоять якісь фургони, хоча я не дуже бачу – місяць зайшов за хмари.

Я виходжу з трансу. У потязі люди. Не має значення, куди він їде, – там точно не буде койотів і є цивілізація, їжа, можлива робота або навіть квиток до Ітаки, хоча в мене ні цента за душею і жодної причини, з якої мене можуть узяти. А якщо й так? У мене все одно немає дому, куди б я мав повернутися, і клініки, де я би працював.

Плоскі платформи їдуть повз – на них, здається, лежать телефонні стовпи. Я стежу за ними, намагаюся роздивитися, що далі. Місяць на секунду визирає з-за хмари, і в блакитному світлі я бачу вантажні вагони.

Починаю бігти в одному напрямку з потягом. Ноги послизаються на гравії – я наче біжу в піску, тому намагаюся надолужити, нахилившись тілом уперед. Спотикаюся й намагаюся відновити баланс до того, як мої кінцівки втраплять між сталевих коліс і колій.

Стаю рівно, знову набираю швидкість, обдивляюся кожен вагон на предмет якоїсь ручки. Три штуки проносяться повз, закриті. За ними їдуть вагони з худобою. У них відчинено, але з дверей видніються лише конячі хвости. Це дуже дивно, думаю я попри те, що біжу за потягом десь у сраці світу.

Переходжу на легкий біг і врешті зупиняюся. Важко дихаю, надії майже не лишилося. Я повертаю голову. За три вагони від мене – відчинені двері.

Знову кидаюся вперед.

Раз, два, три…

Тягнуся до залізної ручки й підскакую вперед. Спочатку вдаряюся лівою рукою і ліктем, тоді підборіддям об металевий край дверей. Міцно хапаюся трьома кінцівками. Від шуму глохну, щелепа ритмічно б’ється об залізний край. Відчуваю запах крові чи іржі й мимохіть думаю, що, напевно, поламав собі зуби й сам цього не зрозумів, а тоді бачу, що перебуваю в дуже небезпечному положенні – теліпаюся на краю дверного прорізу, а моя права нога висить прямо над колією. Я міцно хапаюся правою рукою за ручку. Лівою так відчайдушно хапаюся за дошку стінки, що відчуваю дерево під нігтями. Ситуація складна – у мене майже повністю відірвало шнурок, а ліва нога сковзається біля дверей. Права – дуже далеко під вагоном, і я майже впевнений, що зараз її відірве. Я зосереджуюся востаннє, заплющую очі й зціплюю зуби.

Минає кілька секунд, і я розумію, що все ще цілий. Розплющую очі й зважую варіанти. Тут їх тільки два – якщо я зістрибну, то влечу прямо під потяг, тому рахую до трьох і рвуся всім тілом угору. Виходить закинути ліву ногу за проріз дверей. Стопами, колінами, підборіддям, ліктями й нігтями я шкребуся всередину й падаю на підлогу. Віддихуюся, сил узагалі не лишилося.

Тоді розумію, що навколо тьмяне світло. Я опираюся на лікоть і роззираюся.

Чотири чоловіки сидять на грубих продуктових мішках і грають у карти біля гасової лампи. Один із них, зморщений старий із порожнім поглядом, тримає череп’яний кухлик біля губ. Він здивовано помічає, що забув відставити його. Нарешті приймає посудину й витирає рота рукавом.

– Так, так, так, – протягує він. – Що тут у нас?

Двоє інших чоловіків сидять дуже прямо, дивлячись на мене й тримаючи карти віялом. Четвертий підвівся й ступив уперед.

Грубий здоровань із густою чорною бородою. У брудному одязі, капелюсі, від якого ніби хтось відгриз частину крисів. Я спинаюся на ноги й задкую, але йти нікуди. Роззираюся і бачу, що за мною купи складеного полотна.

Знову дивлюся вперед – чоловік прямо переді мною, від нього тхне випивкою.

– Ми тут приблуд не приймаємо, друже. Краще вали назад.

– Та пожди, Чорний, – каже старий із глечиком. – Без різких рухів, добре?

– Та які різкі рухи, – каже Чорний і хоче схопити мене за барки.

Я відкидаю його руку. Він заносить іншу, я перекриваю її своєю. Наші кістки хрустять при зіткненні.

– Ого, – хихоче старий. – Придержи коней, малий. Із Чорним краще не гратися.

– Мені здається, що це Чорний грається зі мною, – відказую я, блокуючи ще один удар.

Чорний кидається на мене. Я падаю на купу полотна й навіть не встигаю торкнутися головою, як він смикає мене назад. Через секунду заламує мені праву руку, мої ноги звисають над відчиненими дверима і я дивлюся, як повз пролітають дерева.

– Чорний! – кричить старигань. – Чорний, відчепися від нього. Пусти, кажу, і хай заходить всередину!

Чорний смикає мою руку ще вище й трусить мене.

– Чорний, ти оглух? – кричить старий знову. – Нам не треба проблеми. Відпусти!

Чорний випихає мене трохи далі в отвір дверей, тоді повертає і штовхає на сувої полотна. Вертається до решти, хапає глечик і проходить повз мене в дальній кут вагона. Я уважно дивлюся на нього й потираю вивихнуту руку.

– Не сердься, малий, – каже старигань. – Одна з великих переваг роботи Чорного – викидати людей з потяга, і він давненько цього не робив. Ходи сюди. – Він ляскає долонею по місцю біля себе. – Підходь, сідай.

Я кидаю оком на Чорного.

– Підходь-підходь, не соромся. Чорний добре поводитиметься, еге ж, Чорний?

Чорний гмикає і прикладається до глечика.

Я піднімаюся і наближаюся до компанії.

Старигань протягує мені праву руку. Я вагаюся, але потискаю.

– Я Камель, а це Ґрейді та Білл. А з Чорним, думаю, ви вже роззнайомилися, – усміхається він, демонструючи жменьку зубів.

– Вітаю.

– Ґрейді, глечик повертатимеш, чи як? – каже Камель.

Ґрейді уважно мене розглядає, я дивлюся у відповідь. Через кілька секунд він встає і безмовно йде до Чорного.

Камель намагається встати на ноги й так мучиться, що я врешті підхоплюю його лікоть і допомагаю. Піднявшись, він бере лампу, підносить до мого обличчя й розглядає прищурившись. Обдивляється мій одяг з ніг до голови.

– А що я казав тобі, Чорний? – сердито кидає Камель. – Він ніякий не приблуда. Чорний, іди сюди й сам подивися. І переконайся.

Чорний пирхає, відпиває з глечика й передає його Ґрейді.

Камель мружиться й дивиться на мене.

– Як тебе звуть?

– Джейкоб Дженковскі.

– Ти рудий.

– Ага, мені казали.

– Звідки сам?

Я вагаюся, як відповісти. Я з Норвіча чи з Ітаки? «Звідки» – це там, де живу, чи там, де народився?

– Нізвідки, –