Пауло Коельо - Вероніка вирішує померти

цього немає справи. Зрештою, це ж психлікарня. Під час урядових перевірок ці люди поводяться, як агресивні маньяки, бо дехто з них сидить тут на державному забезпеченні. Лікарі про це знають, але, мабуть, є якась вказівка від власників, бо нічого не міняється, і місць тут більше, ніж пацієнтів.

— Чи не могли б вони дістати мені пігулки?

— Спробуй з ними зв’язатися; вони називають себе «Братством».

Зедка показала на світловолосу жінку, що вела жваву бесіду з кількома молодшими.

— Це Марі, вона з «Братства». Запитай у неї.

Вероніка хотіла вже йти до Марі, та Зедка її зупинила: «Ні, не зараз, бо вона чимось захоплена. Вона не стане переривати власне задоволення тільки для того, щоб приділити увагу якійсь незнайомці. А якщо ти викличеш негативну емоцію, то більше не матимеш шансів до неї підійти. Вар’яти завжди довіряють першому враженню».

Вероніку розсмішило те, як Зедка вимовила слово «вар’яти», та водночас її щось турбувало, бо все тут виглядало так нормально, так приємно. Після стількох років ходження з роботи до бару, з бару до ліжка якогось коханця, з його ліжка до своєї кімнати, з кімнати до маминої хати, вона тепер переживала щось таке, про що раніше й уявлення не мала: психіатрична лікарня, божевілля, притулок для розумово хворих, де людям не соромно зізнатися, що вони ненормальні, де ніхто не зречеться насолоди ради чемності до інших.

Вона почала сумніватись, що Зедка говорить усе це всерйоз, — хоча, можливо, таким чином ці божевільні тільки вдають, що світ, у якому вони живуть, кращий від нормального. Ну то й що? З нею тут діялося щось цікаве, незвичне, неочікуване. Ви тільки уявіть собі — місце, де люди вдають божевільних, щоб займатися саме тим, що їм подобається.

Цієї миті серце Вероніки защеміло. Їй зразу пригадалися слова лікаря, й вона відчула страх.

— Я хочу трохи побути на самоті, — сказала вона Зедці. Зрештою, вона теж вар’ятка, тож не мусить перейматися тим, щоб часом когось не образити.

Зедка відійшла, а Вероніка задивилася на гори поза мурами Віллету. Відчула ледь уловиме бажання жити, але рішуче відкинула його геть.

«Треба якнайшвидше добути пігулки».

Замислилася над своїм становищем: воно було далеке від ідеального. Хоч їй і дозволені божевільні витівки, але з чого розпочати, вона не знала.

Ніколи не робила нічого шаленого.

Після прогулянки всі повернулися до їдальні на обід. Відразу після обіду медсестри відвели пацієнтів до величезної вітальні, розділеної на кілька частин, — столи, стільці, канапи, піаніно, телевізор і широкі вікна, крізь які виднілося сіре небо й низькі хмарини. Ґрат на них не було, бо всі вони виходили в лікарняний сад. Двері були зачинені, щоб не напускати холоду, але варто було повернути клямку, як ви могли знову опинитися назовні й гуляти собі далі поміж дерев.

Більшість хворих посідали перед телевізором. Інші дивилися кудись у простір, ще інші тихенько говорили самі до себе, — але з ким такого не траплялося? Вероніка помітила, що світловолоса Марі стояла тепер серед більшого гурту в одному з кутків просторої кімнати. Поруч них прогулювалися інші пацієнти, й Вероніка вирішила пройтися й собі, щоб підслухати, про що говорять у тому гурті.

Намагалася ретельно приховати свої наміри, але варто було їй підійти ближче, як вони замовкли і всі як один обернулися до неї.

— Що вам потрібно? — запитав старший чоловік, — це міг бути голова «Братства» (якщо таке угруповання насправді існувало, і Зедка не була божевільнішою, ніж виглядала).

— Нічого, я просто ходжу.

Вони перекинулися поглядами і засмикали головами. Один сказав сусіді: «Вона просто ходить». Сусіда повторив це голосніше, й невдовзі вже всі вигукували: «Просто ходить!»

Вероніка не знала, що робити, й стояла, завмерши від страху. До них підступив кремезний санітар із злодійкуватими очима і запитав, що діється.

— Нічого, — відповів один з гурту. — Вона просто ходить. Стоїть тут перед нами, але насправді ходить.

Ціла група вибухла реготом. Вероніка іронічно посміхнулась і квапливо відійшла, щоб ніхто не зауважив сліз, що накотилися їй на очі. Вийшла в сад, навіть не накинувши плаща чи куртки. Якась медсестра напосілася, щоб вертала назад, але тут підійшла інша й шепнула тій щось на вухо. Її залишили в спокої, на холодному вітрі. Нема сенсу опікуватися кимсь, кому судилося вмерти.

Вона була розгублена, напружена й роздратована. Ніколи раніше не дозволяла себе спровокувати; рано навчилася, що в будь-якій ситуації треба залишатися врівноваженою і відстороненою. Але ці божевільні змусили її відчути сором, страх, лють, бажання їх усіх замордувати, зранити словами, яких вона не наважилася вимовити.

Мабуть, оті пігулки й процедури, призначені для виходу з коми, зробили її слабкою, нездатною до самозахисту. В юності вона потрапляла в набагато гірші ситуації, але оце вперше не змогла стримати сліз! Їй необхідно знову стати такою, якою була, щоб мати змогу відповідати іронією, вдавати, що їхні образи її не зачіпають, адже вона краща від них усіх.

Хто з них відважився б запрагнути смерті? Хто з них міг би навчити її життю, коли вони всі туляться один до одного тут, за мурами Віллету? Вона ніколи не звернеться до них по допомогу, хоч би й довелося чекати смерті п’ять або шість днів.

«Один день вже минув. Залишилося тільки чотири чи п’ять».

Пройшлася трохи, даючи морозному повітрю змогу проникнути в тіло й заспокоїти розгуляну кров і розтривожене серце.

«Ну, ось я тут, мої дні справді лічені, а я надаю значення словам, кинутим людьми, котрих я ніколи не бачила й котрих невдовзі ніколи вже й не побачу. Страждаю, сумую; хочу нападати й захищатися. Навіщо я марную час?»

А вона таки марнувала відведений їй час, змагаючись за своє маленьке місце в цій дивній спільноті, де треба боротися, щоб не жити за нав’язаними вам правилами.

«Аж не віриться, — я ж ніколи такою не була. Ніколи не переймалася