Пауло Коельо - Вероніка вирішує померти

Зупинилася посеред засніженого саду. Саме тому, що все в житті здавалося таким безглуздим, вона й почала змирятися з тим, що воно їй нав’язувало. В юності вона вважала, що вибирати їй ще зарано; тепер, у молодості, знала, що вже запізно щось міняти.

А на що вона досі витрачала свою енергію? На забезпечення того, що її життя буде точнісінько таким самим, як було. Зреклася багатьох своїх бажань, аби лиш батьки й далі любили її, як у дитинстві, хоча й розуміла, що справжня любов змінюється з часом, росте й віднаходить нові шляхи для вираження. Одного дня, наслухавшись, як заплакана мати бідкалася, що їхній шлюб розпадається, Вероніка розшукала батька: ридала, погрожувала і врешті-решт вирвала з нього обіцянку не покидати дім, навіть не уявляючи, яку високу ціну згодом заплатять за це її батьки.

Шукаючи собі роботу, відкинула привабливу пропозицію від компанії, що якраз засновувалася в її новоствореній країні, і пішла працювати в бібліотеку, де була невеличка зарплата, зате не було ризику. Щодня ходила на роботу, завжди дотримуючись одного розпорядку, завжди намагалась нічим не виділятися; вона була задоволена; не боролася ні з чим, тому й не знала змін: їй було достатньо отримувати наприкінці місяця зарплату.

Винайняла кімнатку в жіночому монастирі, де черниці вимагали, щоб усі мешканці поверталися до певної години, після чого брама зачинялася: всім, хто не встиг, довелося б спати на вулиці. Таким чином вона завжди мала виправдання для коханців, щоб не залишатися на ніч в готелях або чужих ліжках.

Мріючи про заміжжя, уявляла себе в будиночку з каміном на околиці Любляни, і щоб чоловік був не такий, як її батько, — щоб він заробляв достатньо на родину, був би задоволений просто жити з нею і дивитися на вкриті снігом гори.

Вона привчила себе дарувати коханцям певну кількість задоволення — необхідний мінімум, не більше й не менше. Ні з ким не сперечалася, бо інакше треба було б реагувати, боротися з супротивником і, можливо, стикатися пізніше з такими наслідками, як помста.

Досягши майже всього, що хотіла від життя, дійшла висновку, що це життя не має сенсу, бо кожен день схожий на попередній. І вирішила вмерти.

Вероніка повернулась у вітальню й підійшла до гурту в кутку. Всі вони жваво розмовляли, але замовкли відразу, щойно її побачили.

Підступила до старшого — того, що скидався на лідера. І несподівано стрімко дала йому дзвінкого ляпаса.

— Ну, й якою буде ваша реакція? — запитала голосно, щоб чули усі. — Що ви тепер зробите?

— Нічого, — відказав чоловік, провівши рукою по обличчі. З носа йому потекла цівочка крові. — Ви нас недовго ще тут турбуватимете.

Вона вийшла з вітальні й повернулась до палати з переможним виглядом. Зробила таке, чого в житті ще не робила.

Минуло три дні після інциденту з людьми, яких Зедка називала «Братством». Вероніка каялася, але не тому, що побоювалася того чоловіка, а тому, що вчинила щось незвичайне. Якщо перестати бути обачною, можна прийти до висновку, що життя чогось варте, але це лише завдасть їй зайвого болю, адже невдовзі вона й так буде змушена покинути цей світ.

Єдиний вибір — це триматися осторонь, намагатися в усьому бути такою, як і раніш, підкорятися правилам і приписам Віллету. Вона вже пристосувалася до лікарняної рутини: ранній підйом, сніданок, прогулянка в саду, обід, відпочинок у вітальні, ще одна прогулянка, вечеря, телевізор, сон.

Перед тим, як Вероніка лягала спати, завжди приходила медсестра з ліками. Решта жінок заживали пігулки; Вероніка була єдиною, кому робили укол. Але вона не нарікала — хотіла лише знати, чому їй дають так багато заспокійливого, хоча в неї немає проблем зі сном. Їй пояснили, що це не заспокійливе, а ліки для серця.

І ось, таким чином, дні в лікарні почали виглядати подібними. Коли дні подібні, вони швидше минають; за якихось дві-три доби їй вже не треба буде чистити зуби чи розчісувати волосся. Вероніка зауважила, що серце її швидко слабне: вона часто задихалася, відчувала біль у грудях, втрачала апетит, а від найменшого зусилля їй паморочилося в голові.

Після інциденту з «Братством» вона часом думала:

«Якби я мала вибір, якби раніше збагнула, що дні мої були подібними, бо я сама так хотіла, то, можливо…»

Але відповідь завжди була однаковою: «Жодних „можливо“ — вибору немає». І до неї повертався душевний спокій, адже все вже було вирішене.

За цей час вона ближче зійшлася із Зедкою (не заприятелювала, бо дружба потребує багато часу, проведеного разом). Вони грали в карти — аби швидше згаяти час — а іноді мовчки гуляли разом у саду.

Якось після сніданку всі вирушили, згідно з інструкціями, приймати сонячні ванни. Медсестра, однак, запросила Зедку назад у палату, бо то був день її «процедури».

Вероніка, котра снідала за одним столом із нею, почула запрошення.

— Що то за «процедура»?

— Це старий метод лікування, ще з шістдесятих років, але лікарі вважають, що він прискорить моє видужання. Хочеш подивитись?

— Ти казала, що мала постійні депресії. Чи не достатньо ліків, щоб відновити ту хімічну речовину, якої тобі бракує?

— Хочеш подивитися? — повторила Зедка.

«Вона тоді вийде за межу рутини», — подумала про себе Вероніка. — «Відкриє для себе щось нове, тоді як їй не треба нічого нового — треба тільки терпіння». Але цікавість перемогла й вона кивнула головою.

— Це ніяка не вистава, — запротестувала медсестра.

— Вона скоро помре. А ще майже нічого не бачила. Хай іде з нами.

Вероніка дивилася, як жінку, з уст якої не сходила посмішка, прив’язували до ліжка.

— Скажіть їй, що тут відбувається, — звернулася Зедка до санітара. — А то ще налякається.

Він обернувся й показав Вероніці шприц. Йому, мабуть, подобалося відчувати себе лікарем, який пояснює