Пауло Коельо - Вероніка вирішує померти

ціле королівство, налив до криниці, з якої пили всі мешканці, магічну отруту. Хто напився тієї води, ставав божевільним.

— Наступного ранку побожеволіли всі жителі, крім короля з родиною, бо в них була окрема криниця, — чаклун не зміг її отруїти. Стурбований король намагався навести порядок, видаючи укази, що контролювали б безпеку й здоров’я його підданих. Але поліцаї та інспектори також напились отруєної води, тому вважали королівські розпорядження безглуздими й не звертали на них уваги.

— Коли про них довідалися мешканці королівства, то подумали, що король здурів, бо видає безглузді укази. І пішли до замку з вимогою, щоб він зрікся престолу.

— У відчаї король уже готувався віддати трон, коли його спинила королева, запропонувавши: «Ходім нап’ємося зі спільної криниці. Тоді й ми станемо такими, як вони».

— Так вони й зробили: король з королевою випили божевільної води й одразу почали верзти нісенітниці. Піддані втішилися: якщо король виявив таку мудрість, то чого б йому й надалі не керувати країною?

— Країна жила собі в мирі та спокої, хоча мешканці її поводилися зовсім не так, як їхні сусіди. А король правив ними до самої смерті.

Вероніка засміялася.

— Ви зовсім не схожа на божевільну, — сказала вона.

— Але я такою є, хоч лікуюся тут, бо мені бракує певних хімічних речовин. Сподіваюся, це зніме мені мою хронічну депресію, але я й надалі воліла б бути божевільною й жити так, як хочу я, а не так, як хочуть інші. Знаєш, хто мешкає там, за мурами Віллету?

— Ті, хто напився з однієї криниці.

— Саме так, — підтвердила Зедка. — Вони вважають себе нормальними, бо роблять подібні речі. Ну, і я вдаватиму, що теж напилася звідти.

— Я вже вдавала, і в цьому моя біда. Депресії в мене ніколи не було, просто я не відчувала ні радості, ні смутку, хіба що хвилево. В мене ті самі проблеми, що й у всіх.

Якийсь час Зедка мовчала, а тоді мовила: «Кажуть, ти маєш померти».

Вероніка завагалася. Чи варто довіряти цій жінці? Вирішила ризикнути.

— Так, за якихось п’ять-шість днів. Як би мені померти швидше? От якщо б ви, чи хто інший, поміг мені добути пігулки, то на цей раз серце моє вже не витримало б. Ви ж розумієте, як це жахливо — чекати смерті; поможіть мені.

Не встигла Зедка відповісти, як поруч з’явилася медсестра зі шприцем.

— Я можу зробити укол сама, — сказала вона, — або, якщо бажаєте, закличу на поміч санітарів.

— Не витрачай намарно енергію, — сказала Зедка Вероніці. — Бережи сили, якщо хочеш мати те, що попросила.

Вероніка підвелася й пішла до ліжка, дозволивши медсестрі виконати свою роботу.

Це був її перший нормальний день у психіатричній лікарні. Вийшла з палати, поснідала у великій їдальні, де харчувалися разом чоловіки й жінки. Зауважила, що все було зовсім не так, як у кінофільмах — істерики, верески, чудернацькі жести: навколо висіла аура гнітючої мовчанки; здавалося, ніхто не мав бажання відкривати для незнайомців свій внутрішній світ.

* * *

Після сніданку (цілком пристойного; щодо цього репутація Віллету була бездоганна) всі повиходили на сонце. Хоча сонця, властиво, й не було — стояв мороз, на подвір’ї лежав сніг.

— Я тут не для того, щоб берегти своє життя, а щоб його знищити, — сказала Вероніка якійсь медсестрі.

— Все одно треба бувати на сонці.

— Це ви божевільні: сонця ж немає!

— Зате є денне світло, а воно пацієнтів заспокоює. Зима в наших краях, на жаль, довга; а то б мали ми менше роботи.

Сперечатися було марно; вона вийшла на подвір’я, все нишком розглядаючи у пошуках шляху до втечі. Мур був високий, як в усіх старих казармах, але на сторожових вежах нікого не було видно. Подвір’я оточували казарменні будівлі, пристосовані під чоловічі й жіночі палати, адміністративні приміщення й кімнати для персоналу. За першим побіжним оглядом вона спостерегла, що по-справжньому охороняються лише головні ворота, де всі, хто виходив і заходив, мали пред’являти документи двом охоронцям.

У голові в неї все потроху ставало на свої місця. Для перевірки пам’яті почала пригадувати всілякі дрібниці, — наприклад, де вона залишала ключі до кімнати, які музичні записи придбала недавно, яку книгу в неї замовляли в бібліотеці востаннє.

— Я — Зедка, — сказала якась жінка, наблизившись.

Минулої ночі Вероніка не розгледіла її обличчя як слід, бо під час розмови сиділа навпочіпки біля ліжка. Зедці було десь під тридцять п’ять, і виглядала вона цілком нормальною.

— Сподіваюся, укол на тебе не дуже вплинув. З часом тіло звикає до них, й вони стають менш ефективні.

— Зі мною все гаразд.

— Щодо нашої нічної розмови… пам’ятаєш, про що ти мене питала?

— Звичайно.

Зедка взяла її під руку, й вони почали прогулюватися поміж безлистих дерев. За мурами видніли гори, верхів’я яких ховалося у хмарах.

— Холодний ранок, але досить приємний, — сказала Зедка. — Дивно, та якраз у такі холодні, сірі, хмарні дні депресія на мене ніколи не нападала. Тоді я відчувала, що природа зі мною в гармонії, віддзеркалює мою душу. Зате коли з’являлося сонце, діти вибігали на вулицю й усі раділи чудовому дню, я почувала себе жахливо, — ніби була якась несправедливість у всій цій розкоші, в якій я не можу взяти участі.

Вероніка несамохіть відхилилася від жінки. Їй не подобався фізичний контакт.

— Ви не закінчили думку. Про моє до вас прохання минулої ночі.

— Є тут така група, — жінки й чоловіки, — котрі могли б уже й виписатися, повернутися додому, але не хочуть. Для цього є багато підстав: Віллет не такий вже й поганий, як про нього кажуть, хоч це далеко не п’ятизірковий готель. Тут кожен може говорити все, що завгодно, робити що завгодно, й нікому до