Анатолій Георгійович Олексин - Сигнальники і горністи

Не догледіла того вечора. Мені б самій на дах піднятися! І все було б гаразд… — Вона сіла на канапу. — Ти заходь до мене, Петре. Коли зі школи повертаєшся. Або у двір біжиш. Це ж по дорозі…

— Гаразд! Тільки ви маму слухайтесь.

— Якщо ти заходитимеш, буду слухатися. Тоді ще поживу…

— Дуже прошу вас!

— А «В. Б.» — це Володя Бугров. Звичайно… Як це я сама не здогадалася? Тетянка захоплювалася ним: «Майбутній Лобачевський!» Майбутній… Ох, якби те, що обіцяє нам це слово, завжди збувалося! У Володі в листі е такий рядок… ось він: «Хоч математика — негуманітарна наука, прояви до неї гуманність». Це він мав на увазі себе самого. Як же я? «Тетянко, милая Тетянко!»

Вона трохи переінакшила Пушкіна, бо зверталася до власної доньки.

— І за зошит спасибі! — Надія Омелянівна картала себе: — Завжди була заднім розумом сильна. Тепер мені ясно, що «С.» — це Саша Лєпьошкін. Тетянка казала про нього: «Добріший із добрих! Возиться з першокласниками, як нянька». — Вона підійшла до вікна. — Я їх в гості чокала. І ніби соромила: «Обіцяли життям пожертвувати, а адресу забули». Пробачте мені.

Надія Омелянівна заховала листи і зошит в шафу, зачинила її на ключ. А картину поставила на квадратний столик перед ліжком.

— Ще загинув Дима Савельєв з п'ятого поверху. Точніше, пропав безвісти, — сказала вона.

— Тепер вже не знайдеться… мабуть.

— Мати чекає на нього. Коли повідомлення про смерть не було… І Боря Луцько з другого під'їзду. Віддав життя на «Дорозі життя», під Ленінградом. Його матері вже нема. Я про всіх знаю, хто загинув у нашому будинку. Дима і Бори теж з Тетянкою вчилися.

— У Катерини Іллівни?

— В їхній школі перед війною один десятий клас був… Не забудеш до мене заходити?

— Що ви, Надіє Омелянівно!

— Я тоді ще поживу…

Вона випрямилася і, ніби перевіряючи, чи зможе викопати свою обіцянку, навмисно твердою ходою пройшлася до вікна й повернулася до канапи.

— Я часто згадую, Петре, про наших хлопчиків. І ось що думаю… Про тих, що працювали на заводі, в різних організаціях, золотом на мармурових дошках написано: «Тут працювали… Вічна слава!» І справді, виходить, що ніхто не забутий і ніщо не забуто. А хлопчики нашого будинку ніде ще не працювали. Не встигли вони… Про них не написано. Може, десь на полях, на дорогах. А в місті, де вони жили, нема нічого. Звичайно, в школі написали б, та школу знесли: стара була.

— Знесли, — підтвердив я. — Що ж робити?

— Не знаю, — сказала вона. — Але ж вони не винні, що ще не працювали? Вони багато чого не встигли.

І тут я скочив зі стільця від несподіваної думки.

— Надіє Омелянівно… Послухайте! А якщо зробити дошку, хай дерев'яну або ще з чого-небудь… І встановити її в нашому будинку? В під'їзді, біля ліфта. Якщо зробити так, га?

— Як ти… кажеш?

— Якщо дошку встановити? — Я почав розмахувати своїми ручищами. — І плюс до того ще літопис написати: «Герої, що жили в нашому будинку»!

— Так роблять… де-небудь? — спитала вона.

— Я точно не знаю… Але ж і в організаціях колись мармурових дощок не було. А зараз є! Все з чогось починається. Ви подумайте: матері будуть кожного дня бачити, що їхні сини не забуті. І батьки будуть бачити… І брати, і сестри.

Думка, яка ніби мимохідь мені спала, ставала дедалі значимішою і реальнішою.

— Ви подумайте: якщо навіть син чи брат ніде ще не працював… ну, прямо з десятого класу на війну пішов, все одно про нього буде написано!

— А про дочку? — спитала вона.

Наступного дня я виклав свій план Катерині Іллівні.

— Якщо ти це зробиш, я ляжу в лікарню зі спокійною душею, — сказала вона.

— Зроблю! Я вже й дошку знайшов. Мені її тато залишив.

— Що значить… залишив?

— Він у останні роки місця собі не знаходив: «Користі від мене ніякої!» — казав мамі. І вона його навантажувала завданнями. Які були посильні… Ось змусила дошку вистругати. «Сама не знаю навіщо!» — сказала мені мама. А зараз відомо навіщо! Дошка гладенька, міцна. І вся в прожилках, ніби жива. Але головне — мені її залишив батько. Навіть можна сказати: заповідав! Ось на ній…

— Нікого не забудь! — перебила Катерина Іллівна. — У вас в будинку жили ще…

— Дима Савельєв і Боря Луцько!

— Так, Дима і Боря. Нема ідеальних? — Вона знову з кимось почала сперечатися. — А вони, мої хлопчики? А твоя мама? А ти? А проте… ти цього не чув! Домовились?

— Не чув.

— Порушую правила педагогіки? Та ні… Основне її правило — говорити правду! Ти згоден? Я слухаю… Відповідай.

— Згоден.

— Дима і Боря…

— Все дізнаюся про них! — пообіцяв я.

— Життя їхнє, було коротке, а дізнатися можна ба-то. Ти друзів своїх підключи! Хай допомагають.

Мені хотілося зробити все самому, і я промовчав.

— «Герої, що жили в нашому будинку»? — вела далі вона. — Так ти хочеш назвати свій літопис?

— Так.

— Дима пропав безвісти. А мав стати відомим! Майбутній Амундсен! Майбутній Пржевальський! — писали про нього в стіннівці:

— Знову це слово, — промовив я. — Скільки «майбутніх» так і залишилися майбутніми… «Ненавиджу війну!» — каже моя мама.

— Так повинні думати всі! — владно промовила Катерина Іллівна. — А хто так не думає, тих треба судити. Принаймні судом совісті. Ти часто цитуєш маму. Це мені подобається! — Вона перевела дух. — Коли Димі пророкували долю Пржевальського, він відповідав: «Хоч конем Пржевальського стати б: поскакати по білому світу». Замість портфеля рюкзак за спиною носив. На руці витатуював якір. Це єдине, за що я його лаяла. «Розумний в