Анатолій Георгійович Олексин - Сигнальники і горністи

— У дворі розповідати про це не треба, — попередила вона. — Ні за якою давністю строку зрада не може бути прощена. Але у Гнєдкова є дружина, син…

— Такий же, як і він! — випалив я.

— Згодна: він взяв у спадок дещо, чого краще було б не брати. Але мати його, кажуть, мила жінка. Я завжди проти нападу на сім'ю: при цьому страждають безвинні. Та й Надія Омелянівна не знає подробиць.

— І вірить Гнєдкову? — знову випалив я. — Адже він знав, що ці троє, які обіцяли життям пожертвувати… ним пожертвували?

— Знав. А що?

— А то, що він докоряв їм: мовляв, не заходять. Тетянчину матір забули. Загиблим докоряв! Уявляєте? — Я змахнув своїми ручищами. — Ще б надавати йому по щоках!

— Стримайся! Зосередься краще на хворобі Надії Омелянівни. Бо ти — Горніст! До речі, передай, як кажуть, в дар від мене картину «Невідома з портфелем» і зошит Володі Бугрова. Тут на обкладинці написано: «Тетяна, милая Тетяна!» Сам він віршів не писав, але за допомогою звернувся до великого. «Телеграфний стовп»? Запам'ятай, Петре: болото завжди ненавидить гору. І чим вища гора, тим більше це дратує болото.

У нашому подвір'ї, як на стадіоні, буквально ні на один день не затихав спортивний запал. Валько Гнєдков дуже любив бути суддею. Усі інші мріяли ганяти м'яча або шайбу, тож свисток охоче уступали йому. До того ж Валько володів «надгодинником» — з барометром і секундоміром, а за волейбольними змаганнями спостерігав крізь перламутровий театральний бінокль. Це справляло враження на гравців і болільників.

Судив Валько з насолодою: йому підкорялись! З особливим задоволенням він призначав штрафні удари: одних карав, інших заохочував.

Коли я з картиною і зошитом увійшов на подвір'я, Валько остигав від щойно закінченої сутички. Спітнілі гравці розійшлися по домівках, і Валько, як хазяїн, сам походжав по майданчику. Сповнений відчуття влади, він спрямував на мене бінокль.

— Який ти маленький! — радісно констатував Валько.

— Переверни бінокль — і буду великий.

Але він перевертати не поспішав. Бінокль викривляв зір Валькові: йому здалося, що я десь вдалині… І він відважився проголосити:

— Носильник? Постачальник додому? Знову щось комусь несеш? Бюро послуг!

Слово «добрих» він проковтнув.

«Бабський угодник», «підлогомийка»!.. — подумки скипів я. — А зараз «носильник»… Скільки ж можна?»

— До речі, я вияснив: Тетяна Ткачук загинула на війні, Гнєдков. Запам'ятай: на війні!

Я хотів, щоб Валько заперечив мені. Але він цього не відчув — і пішов назустріч моєму бажанню:

— Невже! Вона просто з даху звалилася.

— Тобі татусь так пояснив?

— Адже він краще знає!

— Він бреше. Йому вигідно так пояснювати!

Валько перестав бути суддею: він зрозумів, що я не буду йому підкорятися.

— Твій тато бреше, — повторив я. І, забувши про попередження Катерини Іллівні, чітко додав: — Він зрадив у ту ніч наш будинок. А вона врятувала!

Валько почав вперто переминатися з ноги на ногу, ніби пританцьовувати:

— Вона звалилася. Дощ був… Вона і звалилася!

Я не поспішаючи поклав на лаву картину і зошит. І за звичкою відправив руки за спину.

— Ану, ще скажи!

Він і далі продовжував переминатися з ноги на ногу. Але для мене і цього було досить. Бінокль полетів геть…

— Захищайся! — запропонував я Гнєдкову.

Але він умів тільки звинувачувати й судити. Мої незграбно довгі руки вихопилися із-за спини, як із-за укриття.

— Ось тобі за батька-боягуза! А ось тобі… за тебе самого! Ось! Ось іще…

— Пробач, Петре! Я не думав. Я не хотів… Пробач, — бурмотів Валько так само, як колись вимолював пощади у Андрійка його батько.

— Ні! Ні! Ні! — осатаніло вигукував я.

Потім обтрусив руки, взяв із лави картину, зошит і попрямував до свого під'їзду. Бінокль валявся в траві.

Через півгодини істеричний, безперервний дзвінок увірвався в нашу квартиру. Ми з мамою разом кинулися до дверей.

На порозі стояв Гнєдков-старший. Він стирав пальцями піт із спадистого лоба. Навіть сірі скельця окулярів не могли приховати його панічного погляду.

— Ніно Василівно… Ви дома? Це порятунок! Я думав, не доповзу. Дикий спазм… Серце зупинилось!

— В такому разі, я думаю, ви й справді не доповзли б, — сказала мама.

Гнєдков, обережно ступаючи, боячись кожного свого кроку, поплентався до кімнати.

— Я сподіваюсь, що ви зробите укол. Судинорозширюючий… Хотів викликати невідкладну. Але згадав, що прямо над нами — бюро добрих послуг.

— Це трапилося зненацька? — сухо поцікавилася мама.

— Валя повернувся з двору побитий… — Щоб не сваритися з членом маминої сім'ї, він промовив у мій бік: — Я до тебе, Петре, не маю претензій. Хтось тебе ввів в оману. Але коли рідний син вимагає виправдовувань…

Отже, того дня Валько і вдома продовжував бути суддею.

— Зрозумійте: коли рідний син вимагає від батька виправдовувань і пояснень, серце не витримує! — вигукнув Гнєдков. — Дикий спазм… Такого ще не було. Ніно Василівно, я сподіваюся, ви, як лікар, мені співчуваєте?

— Як лікар… так. — Мама взяла шприц, який завжди був у неї напоготові в металевій коробочці. — Нарешті мені вдасться вас уколоти! Лягайте на тахту. Спустіть штани… Петю, йди на кухню.

Надія Омелянівна уже пересувалася по квартирі, сідала то на стілець, то на канапу. Картину пензля Сергія Нефьодова вона не випускала з рук.

— Як же це я сама не здогадалася? Тетянка розповідала про нього. Низький уклін його пам'яті. Він відчув… спіймав головне в моїй доньці: доброту і відчайдушність. Я називала її «декабристкою». І боялася тих її достоїнств, які інші дуже цінували. Доброта інколи робить людину беззахисною, а відчайдушність — безрозсудною. Я боялася і того й іншого. Але не догледіла…