Галина Василівна Москалець - Гірчичне зерно

— Е, — махнув рукою Басараб. — Далась вам та хронологія! Не хочу, щоб ви мене вважали за варіята. Я вже свій вік прожив і пережив. Пощо вам ті дати?

— Пощо? — розгубився історик. — Історія не може існувати без дат. Це й школяреві відомо.

— Так воно так, але як мені трапляється якась книжка з історії, то вся вона начинена, як ковбаса салом, датами, а про те, чим дихали і що шукали люди, ні слова. Хай вже то та книжка буде для професора. А простий чоловік і радий би взнати, що колись діялось, з якого він роду, та не має звідки. Ага, бачить історичний роман… Аж труситься від утіхи, а там таке понабріхуване, що навіть йому, невченому, не по собі стає. Щось воно не те, зате читати легко, дат нема. Тобі ніколи не хотілося втекти зі школи?

— І зараз хочеться! — з викликом сказав учитель.

— То вже добре. Поки ти тут сидів, я зрозумів, що мусиш тікати. Не так зі школи, як від школи.

Вона не безгрішна. Якщо міняти щось у цьому світі, то треба починати від школи. Ти казав дітям, як це сталося, що ми під Польщею опинились? Або чому нас звуть бойками? Або за що люди так любили Довбуша? У підручниках того нема, а якщо є, то один рядок. Та не дивись на мене так, ніби я тебе з’їсти хочу. Цьому ти мав сам вчитись. Але, певно, часу не було?

— Ніхто тепер не має часу, — буркнув хлопець. — Але в мої обов’язки не входить займатися розкопками. Позакласна робота, правда, формальність. Думаєте, я не бачу, що займаюсь дурницями? Якщо я поживу ще тут з кілька років, то геть здичавію. Людина мусить спілкуватися з собі подібними, поки вона молода. Як там на старість, не знаю, але мені здається, що старі люди вміють розмовляти з усіма. Хай я дечого навчу цих дітей, але з чогось мені треба живитися, звідкись черпати силу? Не з самих книжок. Коли я сам, у мене немає стимулу.

— Ніхто не хоче жити сам, то правда…

— Я ніби й не здалеку, з міста М., але ваші люди мені незрозумілі й своїм я тут не стану. Вчителі-східняки по тридцять років живуть — і чужі. Скажіть, яке мені діло до Урожа, коли я тут опинився по розподілу, фактично примусово? За які гріхи мене відірвали від рідного міста, від батьків, друзів, дівчини, врешті-решт?

— Маєш рацію, — знову згодився Михайло. — Але ж колись ти поїхав з дому, бо він тобі здавався тісним. Я теж свого часу подався світ за очі, коли зрозумів, що хата мені замала і до скону доведеться гарувати коло землі, плодити дітей, таких самих темних, як і я, й умерти на печі, ставши для всіх зайвим ротом і тягарем. Сам я до того не дійшов. Треба чужі очі, щоби подивитись на тебе збоку. І от якось прийшов до Урожа чоловік. Шляхтич. Ми всяких шляхтичів бачили: бідних, але гонорових. А той прийшов у дранті, геть-чисто жебрак, і просив не хліба, не води, а щоб йому заспівали пісень. Мав повну торбу паперів і пройшов уже півсвіту. Звався чудно — Зоріан.[2] Найбільше я дивувався не з того, що йому потрібні співанки, а з того, що то був вільний чоловік. Не орав, не сіяв — а жив. І був веселий у нужді. Звісно, то не був такий мудрець, як Григорій Сковорода, але сила, що кликала його в мандри заради слова, йшла від бога. Він перший пізнав, що історія народа в його піснях. Ті, котрі були після нього, зробили з того науку. Але тепер я би не пішов у ту науку. Я би повернув людям те, що забрав від них: їхню історію. Кожному селу би повертав, просив би, щоб взяли. Я не був тут чужий. Ніколи надто не віддалявся, щоб не згубити себе. А раптом вернувся вже й не старим, а престарезним. Тепер ходжу по селі й мучуся, як мені з людьми говорити. Так само, як і ти. Дивна річ, правда?

— Дивна.

Крізь сон він чув, як важко літають хрущі між вишневим цвітом — така була тиша. Біла — надворі, чорна — у хаті. Смерділо нафтою від лампи, та не було сили вийти з хати, сісти на ганку і дивитися на великий холодний місяць. Мабуть, найдивнішим було те, що за недовге своє життя в Урожі Михайло Басараб забув про все лихе й недобре. Це його тривожило, ніби він проспав цілий місяць. У сні тіло м’якне, стає безвольним, кров застоюється. Хлопчина отой, вчитель, не міг знайти слів, щоб розповісти свій сон, а йому тільки зараз спало на думку, як це дивно, коли тобі добре, коли ти спокійний. Не бачиш тоді зла не тільки довкола, а й у собі. Ще місяць тому Басараб був одним з тих, котрі засуджені на повільне конання вкупі, гідний співчуття і жалю. А зараз став вільним чоловіком. Правда, сповна не скористався цією волею, як Іван — молодістю. Але то речі, які не можна рівняти.

Нема ніякого повернення. Є лише весна, незмінна і послідовна у своїх виявах: таненні снігу, появі бруньок, цвітінні. Є постійна й необхідна праця селянина. А для нього це все — тло, яке прикрашає думки, заспокоює, присипляє. Життя як сон, і смерть як сон. Тихе згасання, яке теж незмінне у своїх проявах: дитинство, юність, кохання, робота, втома. Неможливо порушити цей хід. Досить народитися людиною і пливти від витоку до гирла або навпаки. Тому на старість не спиться. Чоловік не склепить за цілу ніч ока, бо гризе його думка, що не