Галина Василівна Москалець - Гірчичне зерно

— Шкода. А я ще на горі не був. Старші хлопці ходили влітку на черешні, а мене лишили пильнувати худобу, аби в овес не пішла. Я хіба коло хреста воду пив. То зле, коли малий… Іван Миколайович хоче зі старшими учнями йти на розкопки. Знов мене не візьмуть.

— На які розкопки?

— Та ось тут, де ми стоїмо, скарб шукати. Я вже сам хотів узяти лопату й пошукати, але передумав. Вдень мене люди побачать, а вночі сплю коло баби. Ніяк не можна втекти…

— Давай трохи присядемо, Стефку. В ногах правди нема.

— Я вам палицю виріжу, хочете?

— Та я вже сам бачу, що без палиці мені ніяк.

— Я виріжу. Завтра візьму ножика.

Посідали під грушею.

— Слухай, Стефку, — обережно почав старий, — якби тут був скарб, то я сам би з тобою пішов його шукати. Я довго не був у селі, але я звідси родом і пам’ятаю багато чого. Можеш мені вірити. Люди позабували все. Якби тут взявся щось копати, то знайшов би хіба гниле дерево, і більше нічого. Бо на цьому місці люди щовесни закопували своє горе.

— Горе?

— Біду, гризоту. Скажімо, хтось голодував, хтось слабував, чи вмерла людина і всі її рідні дуже за нею тужили, чи хата в когось згоріла, розумієш?

— Угу.

— От вони й закопували горе, аби не верталося до хати.

— А коли відкопати, то вернеться?

— Хто знає… Може, воно зотліло, як дерево, а може, й ні.

— Треба сказати Івану Михайловичу.

— Скажи.

Хлопець задивився на гори.

— А ви знаєте, чому Ласки?

— Певно, від того, що турки й татари не змогли піти на дальші села, в гори. Вони ж воювали в степах, а лісу й гір боялися. Гора їх спинила, не гора навіть, а люди. Бачиш цей камінь? Може, його скотили колись з гори НА татарське військо.

— Я би тих татарів усіх з кулемета постріляв!

— Тоді ще кулеметів не придумали. Ти, як хочеш, іди на гору сам. Я буду за тобою дивитись.

— Не знаю… — завагався хлопець. — Я ще там не був.

— А ти не мусиш іти до лісу, а попри ліс. Я тебе буду весь час бачити.

Басарабові самому було дивно, чого він так впрошує хлопця йти на гору. Нарешті той згодився. Спочатку йшов несміливо, а коли порівнявся з криничкою, побіг. Навіть не озирнувся. Маленька постать зникла за поворотом. Михайло знав, що є таке місце, звідки не видно тому, хто внизу.

Заболіли очі від сонця. Ні, то не він стояв зараз на самім вершку гори і бачив на обрії місто С.; не йому світ видавався таким маленьким і чудовим, як перлина. Його перлина була затиснута в кулаці. Щось прошурхотіло повз нього, ніби ящірка. Але то був камінь, завбільшки з яблуко, який котився з гори, підстрибуючи на кожній ямці. Михайло засміявся.

Через пару днів до Михайлової хати постукали. Він якраз читав і тому не чув кроків. При світлі гасової лампи важко було розгледіти чоловіка, що відчинив двері. Аж коли той озвався молодим голосом, Басараб відчув, як всередині у нього затерпло і руки враз ослабли.

— Ви мене, Михайле Йосиповичу, не знаєте. Я вчитель історії, Іван Михайлович.

— Так-так, — сказав Басараб. — Прощу сідати. Я вже сам збирався до вас зайти. Правда, не знаю, чи вийшла б у нас розмова. Я чув, що ви тут тимчасово.

— Ще рік відпрацюю, — спокійно пояснив учитель. — Я зніму плащ з вашого дозволу.

— Прошу.

То був молодий високий чоловік, з рідким волоссям, при костюмі, але без краватки, що для такої старомодної людини, як Басараб, означало неофіційний характер зустрічі.

— Я до вас ось в якій справі. Ваші урізькі дідусі й бабусі вдають, що нічого не пам’ятають зі свого минулого. А діти, ясна річ, фантазують. Вірити їм у такому серйозному питанні, як історія, не можна. Я б хотів їх захопити науковою роботою. Ви думаєте, я повірив, що на Ласках закопано скарб? Тутешні люди, якщо й мали колись гроші, то купували на них землю. А опришки, як відомо, у ці краї не заходили. Без сумніву, це одна з могил бронзової доби. Донедавна мені було все ясно. Коли раптом ловить мене в коридорі третьокласник Степан Страшівський і починає лепетати, що вуйко Михайло казав, аби ви, боронь боже, не розкопували могили, бо там закопане горе і воно ще живе. Повірте, у мене волосся дибом стало: живцем поховане горе!

Вчитель замовк і нагадував зараз перелякане цуценя, яке вкусило і чекає, скулене, на удар. Йому було гидко це говорити, але іншої мови він не знав, крім навченої в школі і університеті педагогами-перестрахувальниками. Свій чоловік з Урожа ніколи б не розмовляв так зі старшими за себе.

— Хлопець нічого не нафантазував. Я сам бачив, як люди ховали свою біду.

— І давно це було? — перейшов до іронії молодий історик.

— Я був у гурті людей, котрі йшли за возом, запряженим волами. На возі стояла труна, у яку кожен клав свою біду. Бувало, не вміщалася, коли пошесть чи неврожай. На всяк випадок тримали ще одну труну: для Вижнього Урожа, бо починався цей похід з Нижнього. Хто мав силу, то йшов аж на Ласки, хто не мав, полишав свою біду на громаду…

— А в